Священний Молодець
Пекло пусте. Всі біси тут.
Вільям Шекспір
Я так змінився до невпізнанності, що мене почали забувати ( так, ніби я зник), і давно загубився з радарів «примітивного існування». Що там говорити – я і сам хотів померти. Уявивши собі постіль з мертвих квітів; мені привиділася людина з незвичайним дарунком. Жінка літнього віку, тримала за коси відсічену голову Олівії. З пошматованої сокирою шиї, капала темна кров. Хтось неабияк познущався над цією дівкою, бо її передсмертна гримаса говорила все за себе.
— Бач, яка прутка. Бісівська курва! – заклопотано белькотіла пенсіонерка. Вона крутила голову, ніби то був трофей, вирвана зубами перемога. Язик моєї колишньої випав з рота. Вона за життя ним стільки наговорила.
— Нащо мені тут це? – запитав я у вбивці свого нероздільного кохання
— Ну тобі ж, вона для чогось треба – раз молишся на її образ , в очікувані солодкого блаженства..
— Забудь про цю філософію – я просто ночами дрочу! ..
— Фууу, як грубо! Тебе не вчили зі старшими говорити більш чемніше? – звернулася до мене біснувата старенька, в білій як молоко сорочці. Вона поклала частину тіла мертвої собі під ноги, наче втомилася нести непідсильну вагу. — Спи спокійно люба, солодких тобі снів! – звернулася вона до вбитої та зареготала , оголяючи плоскі, огидні груди . Цей глибокий розріз на одязі, ніщо інше, – як неприхована зваба, ..огидна та непотрібна.
— Знаєш, ти все правильно зробила. Не так важливо, як вона померла. Ця розпусна сука, знищила мене, як якусь нікчему . Що там говорити ? Я б її сам розчленив; відтяв би руки- ноги, але перед тим добре відлупцював би зад – пізніш, запхнувши щось своє велике; у її щось вузеньке...
— Ти ще той збоченець! Хоча це так властиво ображеним хлопчикам. Вони завжди готові битися за своє скалічене серце і розум — шкода! Мені тебе шкода! – ця стара, ніби теж знущалася. Вона щось не домовляла, чи щось приховувала від мене.
На її голові виднівся чи то поріз, чи то свіжий шрам, через який виходив аромат «трупа чини». Бувало що мене нудило. Вона не подобалася: було багато мовчання у її словах і багато крику в мовчанні.
— Ти сама,.. давно здохла? – запитав я у неї.
— Місяць тому…
— Он як…За тобою хтось плакав?..
— Авжеж. За мною плакали два тижні рідні, кохані, мною люди…
— Щасливою людиною ти була! – зробив я висновок і хильнув з пляшки енергетик.
— У певній мірі – так! Мені було повних вісімдесят років – померла у результаті серцевого нападу в кареті швидкої. За моє життя боролися, але я тоді здалася…
— Навіщо ти вбиваєш? – запитав я її, і вона вже стала самою Олівією, котра забила до смерті якусь стареньку, — Твою ж, наліво!.. – прозрів від побаченого.
— Я матерія, живучий біс, дияволиця; як завгодно називай. Я те, що змушує ночами тебе не спати, - ти сходиш з розуму клянеш усе. Моє існування, можливе, завдяки тобі. Чув таке, що думки матеріальні? ..
— То це …
— Так, все з твоєї дурної голови – заворожено чіпала вона свої плечі і я не тямив що роблю. Миттєво ми опинилися з нею в ліжку і кинулися коштувати один одного на смак.
Я її так кохав, що випадково відкусив шматок теплого м’яса з її стегна і вона скрутилася від болі. Це було схоже на тимчасове безумство - пік солодкого оргазму. Потім, мені прийшлося коштувати все більше і більше частин її безсоромного тіла, завдаючи пекельні муки. Не можна було зупинятися.
Те, як вона лежала, нагадувало позу ембріона. Глибокі, рвані рани – розцвітали, як червоні диво-квіти, - це були мертві квіти мого життя. Чомусь бракувало повітря і я побіг голий до вікна, щоб запустити уривок чужого життя.
Мною зацікавився сусід – Джеральд, якраз вовтузився на задньому дворі з шматками м’яса, розкладаючи те, на решітку. Сьогодні була субота – сьогодні було барбекю.
Вдягнувши що попало під руку, я забіг на кухню за ножем; відрізав один шматок, другий, від Олівії ( це була вирізка з спини), пішов пригощати не свого друга. Сусід був спантеличений мною; обличчя і руки в крові. Не вагаючись він викликав копів, і мене відвезли до відділку.
Навіть у закритому приміщенні , позбавленого шуму була частинка Олівії; у моїх поганих, гнилих зубах. Така собі любов, завжди закінчується «сракою».
