Катівник

— Де я? — перше що спало на думку спитати.

— У пеклі. Звідти не вийти, — сказав голос поряд. Він закашляв. Я побачила криваві згустки на одязі. Священник. Правої руки нема. Замість неї забинтований обрубок.

Я згадала все. Мене схопили на блокпості. Розлучили з сином. Потім допити. І біль. Хвилі болю. І темрява.

— Скоро все закінчиться. Прийде він... — Піп знову закашлявся випльовуючи кров.

— Хто він?

— Диявол. Він їсть людей. Навіть кісток не лишає. Але спочатку служник відрубає правицю та їсть. Вішає поряд. А потім він прийде. І нема спасіння. Бо не можна хреститися лівою рукою.

— А чому не можна?

— Бо правиця від Бога, а лівиця від нечистого. Він це знає. Тому завжди відрізає правицю.

Якась маячня. Звісно, тут тортури заради тортурів. Але ж дідько, якщо нема логіки, тут має бути мотив!

Я оглянула темне приміщення. Підвал райвідділу поліції. Тут зберігалися архіви. І побачила трупи. Чоловік, голий по пояс, лежав на підлозі обличчям вниз у калюжі власної крові. На столі лежало оголене жіноче тіло все у чорних плямах та червоних полосах. Внизу живота запеклася кров. Вони не дихали.

— Швидко померли. Служник дуже розлютився. Дітей не пожалів, мразота. Дві дівчинки. Лежать на полицях. Їх ґвалтували по черзі, поки кров'ю не стекли. Ціла родина.

— За що їх?

— Щось там порушили. Затримали. Вони нікого не відпускають живими.

— Тебе за що?

Священник хихикнув.

— Відспівування страчених полонених попри заборону. Хтось побачив. Тому я тут.

Я почула шурхіт. Низький чоловік азіатської зовнішності зайшов у кімнату. Перше що я помітила — намисто з кісток-пальців. Він схопив круглий предмет зі столу та повернув на світло. Це виявився череп, покритий сухою шкірою весь розписаний символами. Чоловік вишкірився так само як череп та зиркнув на нас.

— Плохой терафім! Новий нада!

Він схопив зі столу миску та провів кісткою. Почулося гудіння, дзвін і горловий спів. По спині побігли мурашки. Червоний дим набув обрисів людської фігури. Величезна лиса голова, налиті кров'ю очі та довгий висунутий язик. З вишкіреного рота стирчали ікла. Істота заревіла та протягнула руки з довгими кігтями. Чоловік продовжував співати, вводячи кісткою по мисці. Монстр схопив руку що висіла біля попа та засунув її у пащу, хрустячи наче собака кісткою. А потім наблизився до нас. Паща розкрилася. Піп перелякано заверещав. Зуби монстра клацнули, замкнувшись на його шиї. Я почула хруст. Кров бризнула навколо, забризкавши мене . Попри жах, я дивилася заворожено, не в змозі відвести погляд. Голова священника зникла у пащі монстра. Наче бегемот їсть цілий кавун. З обрубка шиї хлистала кров. Служник підставив чашу, збираючи кров. Приклався губами та почав пити.

— Що ти робиш, покидьку! — закричала я. — Це тобі не кумис! Це кров людська, а не водиця.

Він зареготав, і відповів ламаною російською.

— Сілу нада. М'ясо нада.

Демон проковтнув голову і прийнявся за тіло. Він відгриз ліву руку, потім почав відгризати ноги. Відчуття нереальності відтіснило страх.

— Навіщо? — закричала я. — Навіщо ти годуєш демона?

— Так нада. Чтоб защищал нас.

— Кого це нас?

— Мой народ. Ми служим Бєлому Царю. Он убіваєт врагов, нас защищаєт.

Від почутого я заціпеніла.

— Далі він з'їсть мене?

— Позже. Ти не готова для Владикі. Мало страха.

Мокрий від поту одяг прилипав до тіла, але мотузки ослабли. Служник застиг, милуючись як демон їсть чоловіка. Я опустила погляд і побачила груду одягу, а в ній щось блиснуло. Хрест! Я нахилилася та підняла його. Демон порвав тіло на закривавлені шматки та почав жерти. Коли він з'їв останній, я наважилася. Кинулася до демона та ткнула хрестом в його здуте черево. Рев був такий, що затрусилися стіни, а зі столу посипалося приладдя. Повалив червоний дим. Демон кинувся на служника та відкусив йому голову. А потім розірвав його на шматки і почав жерти. Доївши останній шматок він облизнувся. Я знову кинулася на демона і ткнула йому хрест у черево. Демон заревів і з розбігу влетів у стіну. Почувся сильний удар. У стіні з'явилася діра. Рев прокотився вулицями нічного міста.

Я викарабкалася через отвір у стіні. Назовні ніч. Десь далі по вулиці долітає рев, крики людей та постріли. Їм зараз не до мене. Піду додому. А далі щось придумаю. Спочатку знайду сина. Потім знайду де сховатися. Поки не прийдуть наші. А вони прийдуть. Обов'язково!