Катівник

— Де я? — перше що спало на думку спитати.

— У пеклі. Звідти не вийти, — сказав голос поряд. Він закашляв. Я побачила криваві згустки на одязі. Священник. Правої руки нема. Замість неї забинтований обрубок.

Я згадала все. Мене схопили на блокпості. Розлучили з сином. Потім допити. І біль. Хвилі болю. І темрява.

— Скоро все закінчиться. Прийде він... — Піп знову закашлявся випльовуючи кров.

— Хто він?

— Диявол. Він їсть людей. Навіть кісток не лишає. Але спочатку служник відрубає правицю та їсть. Вішає поряд. А потім він прийде. І нема спасіння. Бо не можна хреститися лівою рукою.

— А чому не можна?

— Бо правиця від Бога, а лівиця від нечистого. Він це знає. Тому завжди відрізає правицю.

Якась маячня. Звісно, тут тортури заради тортурів. Але ж дідько, якщо нема логіки, тут має бути мотив!

Я оглянула темне приміщення. Підвал райвідділу поліції. Тут зберігалися архіви. І побачила трупи. Чоловік, голий по пояс, лежав на підлозі обличчям вниз у калюжі власної крові. На столі лежало оголене жіноче тіло все у чорних плямах та червоних полосах. Внизу живота запеклася кров. Вони не дихали.

— Швидко померли. Служник дуже розлютився. Дітей не пожалів, мразота. Дві дівчинки. Лежать на полицях. Їх ґвалтували по черзі, поки кров'ю не стекли. Ціла родина.

— За що їх?

— Щось там порушили. Затримали. Вони нікого не відпускають живими.

— Тебе за що?

Священник хихикнув.

— Відспівування страчених полонених попри заборону. Хтось побачив. Тому я тут.

Я почула шурхіт. Низький чоловік азіатської зовнішності зайшов у кімнату. Перше що я помітила — намисто з кісток-пальців. Він схопив круглий предмет зі столу та повернув на світло. Це виявився череп, покритий сухою шкірою весь розписаний символами. Чоловік вишкірився так само як череп та зиркнув на нас.

— Плохой терафім! Новий нада!

Він схопив зі столу миску та провів кісткою. Почулося гудіння, дзвін і горловий спів. По спині побігли мурашки. Червоний дим набув обрисів людської фігури. Величезна лиса голова, налиті кров'ю очі та довгий висунутий язик. З вишкіреного рота стирчали ікла. Істота заревіла та протягнула руки з довгими кігтями. Чоловік продовжував співати, вводячи кісткою по мисці. Монстр схопив руку що висіла біля попа та засунув її у пащу, хрустячи наче собака кісткою. А потім наблизився до нас. Паща розкрилася. Піп перелякано заверещав. Зуби монстра клацнули, замкнувшись на його шиї. Я почула хруст. Кров бризнула навколо, забризкавши мене . Попри жах, я дивилася заворожено, не в змозі відвести погляд. Голова священника зникла у пащі монстра. Наче бегемот їсть цілий кавун. З обрубка шиї хлистала кров. Служник підставив чашу, збираючи кров. Приклався губами та почав пити.

— Що ти робиш, покидьку! — закричала я. — Це тобі не кумис! Це кров людська, а не водиця.

Він зареготав, і відповів ламаною російською.

— Сілу нада. М'ясо нада.

Демон проковтнув голову і прийнявся за тіло. Він відгриз ліву руку, потім почав відгризати ноги. Відчуття нереальності відтіснило страх.

— Навіщо? — закричала я. — Навіщо ти годуєш демона?

— Так нада. Чтоб защищал нас.

— Кого це нас?

— Мой народ. Ми служим Бєлому Царю. Он убіваєт врагов, нас защищаєт.

Від почутого я заціпеніла.

— Далі він з'їсть мене?

— Позже. Ти не готова для Владикі. Мало страха.

Мокрий від поту одяг прилипав до тіла, але мотузки ослабли. Служник застиг, милуючись як демон їсть чоловіка. Я опустила погляд і побачила груду одягу, а в ній щось блиснуло. Хрест! Я нахилилася та підняла його. Демон порвав тіло на закривавлені шматки та почав жерти. Коли він з'їв останній, я наважилася. Кинулася до демона та ткнула хрестом в його здуте черево. Рев був такий, що затрусилися стіни, а зі столу посипалося приладдя. Повалив червоний дим. Демон кинувся на служника та відкусив йому голову. А потім розірвав його на шматки і почав жерти. Доївши останній шматок він облизнувся. Я знову кинулася на демона і ткнула йому хрест у черево. Демон заревів і з розбігу влетів у стіну. Почувся сильний удар. У стіні з'явилася діра. Рев прокотився вулицями нічного міста.

Я викарабкалася через отвір у стіні. Назовні ніч. Десь далі по вулиці долітає рев, крики людей та постріли. Їм зараз не до мене. Піду додому. А далі щось придумаю. Спочатку знайду сина. Потім знайду де сховатися. Поки не прийдуть наші. А вони прийдуть. Обов'язково!

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Маєток Блай
Історія статусів

07/10/22 04:05: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/10/22 01:43: Грає в конкурсі • Перший етап
23/10/22 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап

Коментарі 20

2
У цьому творі найбільше жаху і огиди, хоча не достатньо, щоб справді налякати. Трохи таки забракло описовості в деяких моментах. Початок і середина хороші, кінець змазаний, особливо не сподобалось, що в кінці героїня така спокійна і тверезо вирішує, що буде робити далі. Хоча це можна списати на шок, і потім щось ще понадодумувати.
2
так, дійсно. все що з нею відбувається це все нескінченний шок. дякую за пояснення!
2
Насправді все до мене вже сказали (проблема багатьох текстів, для яких хочеш залишити відгук)). Момент з викликанням демона мені сподобався, аж мурашки почали бігати шкірою. Але дійсно під кінець всі події стали надто форсованими, тому така атмосфера дещо втратилася. Також є питання до діяльності священника. Якби його замінити якимось іншим персонажем, в якого випадково опинився хрести, то це можна було б виправдати.

Здебільшого мені сподобалося, тому від мене вам вподобайка, азіатам-шаманам і їх покровителям peace да)
2
До твору претензій майже немає. Основна - до ідеї.

Якщо ви спокійно розповідаєте, як «надихнулися» реальними катівнями та написали розважальне оповідання у стилі «фантастік», то я починаю відчувати свою неадекватність.

До того ж, замість викриття вини реальних людей, ви перекладаєте провину у вбивстві на... ДЕМОНА? Це не росіяни насправді вбивали, а демони?

Не знаю яку мету ви переслідували, но від оповідання несе чимось гнилим.
-2
я нікого не виправдовую. в моєї дружини росіяни вбили родичів у Димерці. які тут блядь ще можуть бути виправдання цих виродків!& які розтрслювали цілі родини та кидали всіх в колодязь включаючи дітей? я їх ненавиджу і готовий блядь вбивати всіх. вони вбивають і просто так, а деякі заради окультних цілей. тувинці та буряти везли з собою шаманів які приносили в жертву як тварин так і людей, особливо жінок та дітей. є і такі факти. частина катувань була ритуальною заради "положити жертви на алтарь перемоги". це не виправдовує тих хто вбивав просто так заради втіхи чи заради хіті. просто попасти до рук вбивці це мені показалося недостатньо страшним. коли людина потрапляє у руки тому хто проводить окультний обряд та викликає нечисту силу. якій віддає людей - це з точки героїні ще страшніше бо виглядає абсурдним і вона відчуває себе безсилою
4
Думки щодо оповідання я все одно не зміню. Мені абсолютно не подобається його посил та ідеї. Можливо, справа у мені, однак я не вважаю, що пройшло достатньо часу для подібного переосмислення теми катівень.
0
може проблеми в вашій інтерпретації? в тому яке ваше сприйняття посилу та ідеї, а не того яке воно справді містить? я ще раз вам повторюю, ви приписуєте те, чого там немає. лише у вас повернувся язик назвати його "розважальне оповідання " яким воно не є
1
я не "надихнувся" а "нажахнувся" так що три ночі не міг спати після того як побачив репортаж про ці катівні. просто уявив сееб як я сам там просидів би кілька днів в підвалі з мертвими чи ледь живими людьми, і де на ваших очах цілодобово людей катують та гвалтують.
2
Трошки недоділана історія, як на мене. З одного боку - куча лишніх підробностей щодо життя героїні, які безпосередньо не мають впливу на сюжет та значення для історії. А з другого боку - деяких важливих деталей не вистачає. наприклад що героїня зв'язана, що її били чи погрожували вбити чи катували як тих нещасних що вже померли. Ну й питаннячко - чому їй теж не відрубали праву руку, як тому священнику? чому священник не молився щоб його не чіпав цей демон? І що він бачив як цей демон їсть людей і нічого не зробив? як відстутність правої руки йому могла завадити? чи цей священник насправді не достатньо вірив у порятунок від свого бога що так просто дав демону себе з'їсти, а ця відчайдушна дівчина не злякалася і просто ткнула демона хрестом і прогнала його? Звучить як абсурд, чесне слово.
5
Початок хороший, але для мене наприкінці героїня перетворилась на мері сью. Вона і на початку така трохи була - нічого не боїться, все їй ок, але в кінці просто сама наваляла демону, він так вдало для неї дірку в стіні зробив. Хоч образ бурята-азіата доволі яскравий, звісно)
3
справа не в тому що "нічого не боїться", але буває що коли відчай та безвихідь то страх трохи притупляється. і вже у відчаї людина починає діяти попри страх
1
Мені це нагадало фінал останього сезону дивні дива. І це не докір це +. Війна це справжній жах для українців... Про її важко писати і важко читати. Інколи просто немає пояснення всім цим звірствам... Вам вдалось передати це. У тематиці про війну, я вам ставлю серед авторів найвищий бал, мені дуже сподобався ваш твір! Успіхів!
0
дякую! це під впливом повідомлень про катівні у Ізюмі. дуже боляче було про них чути як там катували та вбивали всіх
2
Дуже вдало підібрали "катів" наділивши їх містичним бекраундом азіатських та язичницьких мотивів. Виглядає переконливо, і таке зло може існувати...
2
воно і існує. принаймні як психічний феномен. керівництво рашки повернуто на окултизмі, чаклунстві та шаманах. там проводять різні ритаули. ви їхній Храм Перемоги бачили?
1
Початок та перші дві третини були достатньо сильні, емоційні. "Священник хихикнув" - дуже вдала деталь, що дозволяє читачеві відчути максимальну напругу та нервозність ситуації. Але остання третина читається зовсім інакше. Класика: показуйте, а не розказуйте. Досі ви все показували та занурювали читача в події. Але якраз там, де це було б особливо важливо - в кульмінації, в екшені - ви раптом почали розповідати. Темп знизився, магія розвіялася. Шкода. В діалозі служника та протагоністки та в описах були можливості для скорочення, щоб вивільнити місце для яскравішого, динамічного опису кульмінації (можливості показати її).
Ще кілька моментів. "Мотузки ослабли" - досі ми ніде не бачили, щоб протагоністу було зв'язано. І якби вона була дійсно зв'язана - як би вона вихопила хреста так швидко? Мотузки тут зайві.
Терафім. Якось абсолютно не в'яжеться з азійцем, що вочевидь поклоняється язичницьким божествам. Подумайте про більш відповідний замінник.
І ще раз - кульмінація. Схопила хреста, тикнула в пузо демонові, вилізла надвір... Тут якраз хочеться емоцій, динаміки. Щоб можна було відчути на смак.
Але сам сюжет вартий розвитку та допрацювання, особливо якщо без такого жорсткого обмеження кількістю слів. В будь-якому випадку, щасти. :)
3
Дякую за відгук. Справді забагато скоротив тому випустив деякі деталі. Цей азієць насправді не язичник а ламаїсткий буддист. А вони використовують у своїй практиці язичницькі рітуали. І навіть змушують демонів собі служити.
3
З тексту це, знов-таки, не зрозуміло, але чи так важливі його особисті релігійні переконання для такого невеличкого оповідання? Читачеві це не важливо. Головне, що ось є ритуал, яким він володіє, з ось такими можливостями. Більше того, язичництво якраз справляє сильніше враження, оскільки широкий загал ставиться до буддизму як до чогось пухнастого та пацифістичного. А тут щось таке дике, невідоме й страшне. Хороше сюжетне рішення, не розбавляйте його.
Ще от: "кров людська - не водиця"... вибачте, банально. Прочитайте вголос, з емоціями протагоністки. Навряд чи вона б вигукувала приказки, та ще й повними, закінченими фразами. Не знаю, чи доводилося вам бути в критичній для життя ситуації або в стані глибокого шоку (сподіваюся, що ні і що ніколи не доведеться). З повними фразами проблема, навіть з короткими. Мозок або працює швидше за язик (і складається відчуття, що ти сказав повну фразу, а вголос виходять окремі слова), або гальмує. Ще тіло труситься і зуби через це стукотять, теж не допомагає. Тож скоріше протагоністка вигукнула б щось на кшалт "Ти, покидьок! (або щось цензурне, але міцніше та простіше для вимови) Це ж кров! Людська!" Якось так, короткими словами на один-два склади, не більше. Можна і показати, що вона затинається або ковтає окремі звуки. Це дозволить читачеві зануритися в її стан.
Ну й експозицію можна скоротити, прибрати репліку про "поганого терафіма", деталізацію про черговість поїдання демоном рук-ніг (фрази про те, що він покінчив з головою та перейшов до тіла, достатньо), і таким чином утримати динаміку та атмосферність, що так добре почалися на початку, та виграти місце для кульмінаційного екшену.