Материнство

“І який чорт мене потягнув пертися в цей військкомат. Чому я не зламав собі руки як Сєрьога з сусіднього під’їзду” — дорікав він собі в думках.

— Іди-іди, мужика ж виховала, а не бабу, — підсміхаючись казала мамаша махаючи повісткою.

— Та нахрін мені та Україна здалася? Ми ж за тисячі кілометрів від того Донбасу сраного.

— Родіна кличе, а це долг кожного мужика, — з якоюсь гордістю сказала вона. Нарешті і своїм сином вона зможе хвалитися перед подругами. Льоха хоч і єдиний син, та не дуже толковий. Вчився в школі погано, а після школи срочка, завод і дружки, які його тягнули на пригоди коли добряче хильнуть.

— Армія зробить тебе мужиком.

— Яка армія мам, там війна, — аж пропищав хлопець.

— Вот іменно, за це хоч платити будуть…

Ніщо не віщувало біди, та артилерія ЗСУ застала їх зненацька. Вибуховою хвилею Льошу відкинуло на бетонний блок. Щось хруснуло в попереку: “як же болить спина”. Трішки потерпіти і пацани приїдуть…

Андрюха і Тимур точно повернуться по нього. Вони ж його дружбани, можна сказати, брати. Вони просто не помітили, що його немає в “мотолизі”. Зараз повернуться на базу, очухаються, помітять, що Льохи нема та й повернуться.

“Це звичайна контузія плюс шоковий стан” — заспокоював він себе, безрезультатно намагаючись поворушити ногами.

Вибухи від розривів сотень снарядів освітлювали небо…

Льоха прокинувся в повній темноті. Дуже холодно і боляче. Він відстібнув застібки і липучки й пововтузившись скинув бронік. Телефони у них позабирали, а рація була лише в командира, тому важко буде його знайти навіть якщо виїде допомога.

Тут щось гучно зашаруділо в кущах неподалік. “Може це хохли?” — обнадійливо подумав він: “Кажуть вони добре ставляться до полонених, надають медичну допомогу, а вона зараз ой як би не помішала”.

Він почув перебираючи кроки, явно не людські. З-за бетонного блоку повільно висунулася якась істота. Хоч його очі вже і призвичаїлись до темноти, та розгледіти її було важко. Це козуля чи може собака? “Де мій автомат, він мусить бути десь поряд” — подумав Льоша і почав повзти підтягуючись руками. Це було надзвичайно важко, адже все тіло нижче пупка мертвим тягарем просто волочилося позаду.

Рукою він намацав подовгастий металевий предмет. “Калашик”, — зрадів солдат, вхопився рукою за автомат. Тут його щось різко потягнуло. Напіврозвернувшись він помітив, що ця тварина зубами, які наче сяяли в темноті своєю білизною, вп'ялася в його ногу і шматками рвала плоть, та болі він зовсім не відчував. Хлопець вистрелив.

— Промазав, су*а! — вголос полаявся він. Істота, налякавшись пострілу, кинулась втікати. Льоха цього разу прицілився, натиснув на курок двічі. Першим пострілом він таки поцілив у тварину, а на другий прозвучало лише сухе клацання.

— Дві кулі, лише дві кулі! — крикнув солдат і жбурнув гвинтівку.

Він оглянув рану на нозі. Шматок плоті було вирвано та інтенсивно текла кров. Льоша висипав зміст аптечки. Знайшов джгут і взявся затягувати вище коліна. Та від натягу старенький джгут просто тріснув.

— Срань-срань-срань! — прокричав він і почав поглядом шукати замінника. Помітив моток кабелів у двох метрах від себе. Намотав на ногу і сильно затягнув. Почекав. Кровотеча майже зупинилася. В голові запаморочилося…

За обваленою стіною, метрах в тридцяти, було чути скавуління цієї істоти.

— Жива, — зрозумів солдат. Його трясло від холоду і страху.

“Не можна засинати, воно може повернутися”, — зробив логічний висновок.

Рана знову почала кровоточити. Льошу таки затягував сон…

Проснувся він від дикого болю. Величезна собака шматувала його живіт, дико ревучи. На адреналіні він вхопив автомат і почав щодуху бити по голові монстра з криком: “На-на-на-на..!” Лише після удару десятого, собака відпустила хватку і втекла у свою схованку.

Перші світанкові промені зігрівали шкіру. Важко дихаючи, солдат опустив погляд вниз — жах, рана надто серйозна, він міг розгледіти свої внутрішні органи, і жоден джгут тут не допоможе. “Хіба на шию”, — подумав він, і почав голосно реготати.

***

— Степане, акуратно тільки підходь, бо там явно якийсь рух, — бійці з жовтими стрічками на руках притислися до стіни.

— Добре, я легенько тут, — Степан навприсідки підійшов до бетонної перешкоди. Висунув дуло автомата і поглянув у приціл. Картина була жахлива і приємна водночас. Частки зеленого камуфляжу валялися довкола. Величезна, наче теля, собака з виводком щенят, завзято поралися навколо тіла. Мама-собака здається відчула Степана і повернула свою закривавлену морду, загрозливо вишкіривши зуби…