Люблю тебе...

Життя така мінлива і нетривка річ. Ми, чомусь вважаємо, що нас чекає незліченна кількість сонячних днів. Але хто гарантує нам ці дні. Не має у всесвіті такої істоти чи сили, яка б надавала гарантії. Кожна мить, кожен подих для кожного з нас може бути останнім.

Перед тим як це все сталося, я посварилася з мамою. Тепер, це здається дрібницею. Але тоді я сказала, що не хочу більше її бачити. Вона сказала, "Люблю тебе", а я закрила двері до кімнати. Я довго лежала на ліжку, слухаючи музику. Розум перебирав гнівні думки, а ж поки сон не зборов мене.

Я не почула ні завивання сирен, ні вибухів, чи тремтіння стін. До тями прийшла в непроглядній холодній пітьмі. Моє тіло було затиснуте між двома бетоними стінами. Пробуджений мозок почав приймати палючі сигнали болю з різних частин тіла. Я почала плакати. Крик жаху, який виривався з мого горла, миттю розбивався об холодний бетон перед моїм обличчям. Я була похована заживо.

Крик перемінився на хрип, але я продовжувала розривати своє горло і колотити руками по плиті. Мозок почав створювати фантазії спасіння. В одну мить я відтискаю руками плити, в іншу мій крик пробиває бетон. Нічого не відбувається і я знову втрачаю свідомість.

Я відкриваю очі і помічаю тьмяне світло під правим боком. Перед тим як вимкнутись, я слухала музику по дротових навушниках, які виявились достатньо міцними і не дозволили телефону вислизнути в пітьму. Екран хоч і був розбитий, але це не створило перешкод у піднятті слухавки. На протилежній стороні була мама.

Її тривожний голос змусив мене знову розплакатись. Сльози почали обпікати роздерті щоки. Але цей біль був приємний.

– Мамуню, забери мене звідси, – благала я. – Мені страшно.

– Через годинку, рятувальники доберуться до тебе, – слізливо говорила мама. – Тримайся, я з тобою.

Мої тремтячі руки притиснули телефон до грудей.

"Чому я не вибачилась? – майнула думка в голові. – Наступний раз я вибачусь. Я була не права і я це визнаю. Мама також повинна це знати. А також я скажу, як сильно я її люблю. Я ніколи їй цього не казала, але тепер скажу".

Я почала прислухатися. Перед очима виринали фантазії про спасіння. Радісне обличчя матері та світлі безтурботні будні без війни.

Не знаю скільки пройшло часу, але бетонні плити з тріском задвижали. Телефон знову задзвонив. Звук сирени наповнив мій бетонний склеп.

– Тікайте в укриття! – викрикнув чоловік. – Вони знову накрили місто!

– Мамуню не покидай мене! – викрикнула я, в надії, що мій голос зупинить ракети, чи вимкне сирени.

– Доню все буде добре, – тремтячим голосом говорила мама. – Люблю тебе...

– Я теж... – промовила я, але зв'зку вже не було.

Плити почали повільно стискатися.

– Мамуню, – прошепотіла я.

Я вперлася руками, щоб хоч на мить стримати невблаганний фатум. Мої руки зламалися зі звуком сухих гілочок. Теплі каплі крові омили моє обличчя, а після чого до нього доторкнувся холодний бетон. Грудна клітка, з тріском фарфорової вази, стиснулася. З легенів виринув весь кисень. Гіркота наповнила мій стиснутий рот.

Перед очима, спалахнули сяючі дуги. Очні яблука розірвалися від гострих шматків черепа і нестримного тиску. Плоть остаточно втратила свою цілісність. Біль досягнув свого апогею.

Я відчуваю як сотні шматочків сірої речовини стискаються жорсткими лещатами. Мого тіла немає, але я відчуваю біль. В кожній краплині крові є частинка мене. Я проникаю крізь холодний камінь. Кожна піщинка несе в собі колючий, нестерпний дискомфорт. Я не можу ні відвернутися ні втекти від джерел моїх мук.

У смерті немає спокою і втихомиренння, як прийнято вважати. Смерть, це крок у світ нескінченної агонії в аркані болю. Я доторкнулася свого записника. Мої мрії і бажання, записані на цих сторінках перетворяться в порох так і не зробивши крок у цей світ.

Я увійшла в землю і усвідомила весь жах існування після смерті. Тепер, я відчуваю все. Я частина всього. Незліченна кількість душ разом зі мною в полоні землі, стаждає від вчинків живих. Ракети терзають мою плоть. Пожежі обпікають, хімічні викиди отруюють. Вони не розуміють, що скоро й вони приєднаються до мене. Але я найбільше страждаю від того, що не сказала мамі, що люблю її і більше ніколи не скажу. Оскільки, лише живим даровано ділитися нахилами свого серця.