Соняшник

Шоста ранку. Холодний туман вкриває чорні поля і пробирає своєю сирістю до кісток. Я стою на зупинці, якомога щільніше загорнувшись в осінню куртку. Стою один, в абсолютній тиші. Чекаю свій автобус.

Погризений асфальт темнів під ногами. Дякувати Богу, хоч такий він тягнеться аж до села. Інакше прийшлось би мені йти три кілометри до траси болотом.

Час ніби зупинився. Всю дорогу до зупинки мене не покидало відчуття, наче я в чистилищі. Дивним чином ця думка заколисувала мою свідомість в п'янкій меланхолії. Тож і зараз я насолоджуюсь цим забуттям.

Жодного авто, жодної людини чи навіть птаха я ще не зустрів, відколи покинув двір. Хоча, можливо, я просто їх не помічав. В цьому затишному тумані я почуваюся як у сховку. Ніхто мене не бачить. Безпека та свобода.

Я вдивлявся в дорогу ліворуч. Автобус запізнюється. Може його взагалі не буде? Видихнув. Глянув вгору – суцільне сіре покривало. Перед собою – соняшники…

Відгорожені від мене мокрою лінією асфальту, тисячі їх дивились своїми чорними пустими головами в мій бік. Я ніби стояв супроти цілої армії безмовних привидів, ув'язнених в землі. Цікаво… А що, якщо рослини мають свідомість? Вони все ж таки живі організми. Навряд ми це колись дізнаємось. Вони для нас ніби іншовимірні істоти.

Ми дивились один на одного. Раптом я відчув, як повітря заревіло їхніми відсутніми устами. Вони кричали, проте мої вуха не могли цього вловити. Туманом, наче феромони, розносилась їхня злість, їх біль, їх відчай. Німий крик, що дзвенів тишею.

Я окинув цю багатотисячну армію від туману до туману зліва направо. І… Вони всі повернуті до мене. В центр. Не просто на схід, а прямо на мене. Може це мені здається? Візуальна омана?

Я зупинив свій погляд на одній рослині і ступив кілька кроків вбік. По спині пробігли мурашки. Це зі мною уява грається? На мить здалось, що його голова повернулася за мною.

Гучний писк гальм. Я відскакую назад. Навіть не помітив, як вийшов на дорогу. Дивно… Жовтий Еталон світив своїми габаритами на узбіччі. Я почув, як відчинилися двері. Годі… Ну вас нахрін. Я заскочив у салон, на ходу вручивши шоферу сто гривень.

– До Вінниці. – Промовив я, і за звичкою попрямував на задні сидіння. Декілька пасажирів провели мене байдужим поглядом. Я зручно всівся і дістав телефон. Навушники, вибрати плейлист. Дорога не близька, тож прослухаю весь. На годиннику вже сьома дванадцять. Але автобус не квапився рушати. Когось чекаємо? Мотор ритмічно диринчав. Я підняв голову і закляк. Вони всі дивилися на мене. Пасажири й навіть шофер. Просто мовчки дивились, обернувшись на своїх сидіннях.

– Перепрошую… – Промямлив я. Та ніхто не відповів. Слизький холодний страх ковзнув по хребту. Їхні уста почали синхронно відкриватись, оголюючи свою темряву, з якої щось почало висипатися. Від жаху я піджав до себе ноги. Це було насіння.

Не зволікаючи й секунди, я вискочив через задні двері й кинувся до дому. Дзвінкий звук кроків і серцебиття ударив в вуха. Я озирнувся. Автобус розвертається. Повільно, неквапливо він повернув за мною. Що це за хрінь взагалі була!? Я нічого не розумію, та мої ноги вже мене не слухають. Вони несуть мене чимдуж вперед.

Туман попереду потрохи відступає. Там щось є. Не розумію тільки що. Ще кілька кроків. Це… люди? Мій шлях перегородив цілий натовп. Їх силуети сіріють рівними рядами. Підходжу ближче: односельчани. Стоять, мов солдати, тримаючи руки по швах і дивляться на мене байдужим поглядом. Їх близько сотні. Ні звуку, тільки тиша. Що за божевілля? Вони відкрили роти. Соняшникове насіння посипались на дорогу. Обернувся. Еталон зупинився десять метрів позаду. Двері відчинилися, тихий шум насіння линув й звідти.

Мене опанувала паніка. Я рвонув у бік у зоране поле. Болото одразу налипло на кросівки. Одразу впав, ледь не підвернувши ногу. Насіння… Воно й тут. Під грудками. Скрізь! Хутко підвівся. Роблю крок. Іще… Іще… Ноги вгрузають все глибше в ріллю. Діставати їх все важче. Тіло німіє. Відмовляють руки. Раптом я усвідомив, що стою в чистому полі, по коліна в землі, й не можу ворухнутися. Мені підвладна тільки шия. Озираюсь. Соняшники… Від туману до туману. Зліва направо нічого крім них і всі дивляться на мене… Повіки важчають. Засинаю…

Мене гойдає вітер. Добре… Відчуваю тепло… Треба повернути до нього голову…