Заповіт

Коли мій дід помер, я не був розчарований. Не те щоб я занепав духом, але по суті мені було все одно. Я любив його, але роки минали, дід старів і врешті решт почав впадати у маразм. Він ніс повну дурню, марив і впадав у панічні муки, що супроводжувались істеричним лементуванням і криками. Тому, коли він помер, єдине, про що я думав – це про його заповіт.

Бачив би хтось моє обличчя, коли замість тексту заповіту я знайшов і занурився у читання чергового марення діда, тільки на цей раз описаного у форматі листа. Якщо коротко, то це було схоже на знущання над моєю бурною уявою і здоровим глуздом. А якщо Вам цього недостатньо, то лише уявіть собі, в тім листі було описано наступне:

«Я, Ніколас Фон Гарден, тринадцять місяців тому опинився у скрутному становищі. Мій шлунок дав команду віддати швартові і я, ледве тримаючи штани, побіг надвір до туалету. Кабіна була стара, і дерев’яна підлога в ньому вкрай прогнила від вологи. Я забіг до туалету і вмостив свою дупу на отвір, як раптом під ногами роздався тріск. Дерев’яне сидіння не витримало і разом з частиною підлоги й мною провалилось вниз. Я летів вниз спиною у чорну діру, наповнену віковим шаром випорожнень, що стріляли своїм ароматом мені напряму в мозок, не зачіпаючи носових рецепторів. Цей сморід визивав у моєму шлунку блювотні пориви і здавалось, що я от-от знепритомнію. В якийсь момент моє тіло зробило перекид і голова опинилась внизу. Я бачив як лечу вниз головою у товстий і смердючий шар лайна.

Занурення було миттєвим. Мені заклало вуха, а точніше залило. Я встиг закрити рота, та ніс заткнути було нічим. Головне було не втрачати свідомість! Головне було зорієнтуватися в просторі і піднятись на ноги. Я почав дриґати ногами у пошуках твердої поверхні. З двох боків знаходились стіни, я відчув їх руками. Згрупувавшись я повернувся на 180 градусів і зміг стати на ноги. Спина боліла, коліна тремтіли, а в голові гуділо, як при струсі мозку. Під силою тяжіння мене зігнуло, я спробував сконцентруватися і мене знудило так, як мене ніколи в житті не нудило.

Це і було те саме скрутне становище, в якому я опинився. Я провів у ньому незлічену кількість часу. Може день, а може два – неба я не бачив, час у темряві не змінний. Я був наодинці з собою і вже збирався спочити у цій глибокій і мерзенній труні. Заснути вічним сном і ніколи вже не прокидатись, якщо виходу іншого в мене немає, ані на поверхню, ані по життю. Я простягнув угору руки і крикнув: «Допоможіть, якщо хто-небудь мене чує!»

Несподівано, мене оточив звук. Це була пісня – дивна, коротка і весела дитяча пісенька, що лунала зовсім не дитячим голосом. У якусь мить мені навіть здалось, що вона заспівана моїм власним голосом. Якщо я нічого не плутаю, то лунала вона якось так:

«Хмари темні, буремні, мов ночі без сну. Посеред водоспаду із крові стою. Управляють мною, володію тобою, тихо ззаду за плечі схоплю тебе й вб’ю!»»

На цьому лист діда добігав кінця. Я не знаю, яка достовірність цієї історії і до чого вона мені, але слова цієї «дитячої» пісеньки відбились у мене десь на підкірці і тепер я мимоволі наспівував її доки намагався зрозуміти, що я маю із цим робити. І де справжній заповіт діда, якою була остання його воля.

Минув тиждень і діда поховали на сімейному кладовищі. Я повернувся до пустого будинку і сів в крісло, у якому він полюбляв сидіти. На столику лежав той самий лист. Я взяв його в руку і збирався було віднести до смітника, аж раптом помітив, що на звороті аркуша також щось написано. Я перегорнув його. «Спадок» - єдине, що красувалось посередині аркуша. Від слова йшла стрілка до маленького прямокутного будиночка, утворюючи умовний маршрут. Туалет! Спадок у туалеті!

Я вибіг з будинку і якнайшвидше дістався старого дерев’яного туалету. Я відкрив двері і побачив величезну діру в підлозі. Темну, смердючу й огидну діру. З тієї діри на мене дивилась пара брудних очей, що беззвучно блимали, наче хотіли мені щось сказати.

Несподівано, хтось позаду міцно схопив мене за плечі, відірвав від землі і кинув у яму.