Сем Мерш

- Гарного дня, люба, – промовила ніжно мати й зачинила двері будинку.

Дівчинка поправила рюкзак, що постійно переважував ліве плече і тягнув до землі, і вирушила асфальтованою доріжкою у напрямку школи. Йти було недалеко, школа знаходилась за півтора квартали від дому. На стовпах по всьому кварталу висіли численні оголошення: «Розшукується Генрі Гіліган, 12 років, 137 сантиметрів. Пішов до школи 3 вересня, не повернувся», «Зник безвісти Майлз Кендал, 12 років, не повернувся зі школи», «Джеймс Н. Фініган, 13 років, зник 8 вересня».

В рамках збереження аквальних екосистем міста, поруч зі школою знаходився мішаний ліс, що оточував цілу купу озер. Осінь в очах дівчинки була просто чудовою, пройти повз золотий, червоно-бронзовий ліс здавалось не можливо.

Дівчинка звернула з доріжки і роззираючись занурилась в густі зарості. Якісь травинки лоскотали їй щиколотки, та вона не зважала і розглядала різнобарвне листя кленів. Раптом хтось міцно схопив її за плече.

- Лілібет!

- Ой! – скрикнула вона від несподіваності. Ледве встоявши на ногах, дівчинка озирнулась і побачила свого однокласника – Сема Мерша. Дивний хлопчина, ніколи ні з ким не спілкувався, а старші хлопці називали його Болотяний Сем. – Привіт. Ти що стежив за мною?

- Не зовсім. Я навіть вирішив, що це ти за мною стежиш.

Хлопець був одягнений у білу сорочку і картаті брюки – він завжди так одягався до школи. Він почухав потилицю і примружився, наче очікуючи, що Лілі погодиться з його словами.

- Нічого я не стежу, просто вирішила помилуватись красивими деревами.

- Хочеш подивитись на моє місце сили в цьому лісі?

Лілібет скривилась. Ідти кудись з Семом Мершем їй зовсім не хотілось. Якщо про це дізнаються однокласники, з нею одразу перестануть спілкуватись, як не спілкуються з самим хлопцем. І взагалі, часу на прогулянки лісом в неї не було, за десять хвилин пролунає дзвінок на урок.

- Краще наступним разом, вже час до школи.

- Та годі тобі, ходімо покажу дещо… – сказав Сем і схопивши Лілібет за руку потягнув крізь гострі гілки дерев.

Одна з гілок потужно пройшлась по щоці дівчинки. Боляче. Вона залишила подряпину, що одразу почала неприємно пекти. Дівчинка схопилась вільною рукою за те місце і відчула набряклу борозну прямо під оком.

- Куди ти мене тягнеш!? – зарепетувала вона.

- Майже прийшли!

Несподівано для Лілібет, вони опинились на березі великого озера, що було оточене очеретом і сухими поламаними деревами. Листя на них не було, і схоже вони посохли ще кілька років тому. Місце було тихе, покинуте і, як вона не хотіла цього визнавати, моторошне. Тілом пробіг холодок, Лілібет знову згадала, що скоро почнеться урок, треба бігти до школи.

- Дивись як красиво! Ти ж за цим сюди йшла? Це те що ти шукала? – збуджено промовив Сем.

- Нічого такого я не шукала. І не дуже тут… красиво.

- Тобі не подобається!? Це я зробив!

- Зробив що? – незрозуміла вона.

- Це Генрі, – хлопчик ткнув пальцем у дерево перед ними. – Це Джеймс. А це Майлз. Ти ж їх шукала?

Він показав рукою на два інші сухі дерева, скрючені над озером. Їх відображення у воді виглядало ще жахливішим.

- Ти що хворий? Все я пішла, в мене немає часу на ці дурощі.

Вона не встигла зробити й крок як її ноги почали поринати у вологий грунт, наче коріння дерева, що розриває його шари у пошуках води і поживних речовин. Руки скам’яніли і поворухнути ними було неможливо.

- Якщо хочеш вижити – крутись! – гукнув Сем і засміявся.

Дівчинка з усіх сил намагалась поворухнутись і почала крутитись на місці.

- Крутись! Крутись!

- Я намагаюсь!

- Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись!

Оберт за обертом, дівчинка крутилась на місці, як юла. Голова йшла обертом, усе перед очима пливло, ще трохи і її знудить. Але зупинятись не можна, інакше ноги повністю увійдуть в землю.

- Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись!

- Досить! Благаю!

- Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! Крутись! – він заливався сміхом.

Сніданок вже стояв у горлі, а щиколотки відчували вологу землю. Коли Лілібет нарешті зупинилась, вона стрімко полетіла на землю. Сема Мерша поруч не було. Урок розпочався.