Будівництво

Вечір. Легенький вітер роздував сніг, але він тут же танув, упавши на розбитий ґрунт. Самотню вулицю освітлювали вуличні ліхтарі. Лиш зрідка хто з’являвся на вкритому гряззю тротуарі. З воріт виїхав білий бус. Чоловік обмотав ворота ланцюгом й повісив замок. Після чого поспішив до авто.

– Цікаво, що тут буде? – запитав у друзів Олексій, очима провівши бус.

– Може будинок, магазин, або ще один торговий центр. – відказав Роман.

– От би там полазити, – промовив Олексій.

– Ага. Щоб нас поліція схопила? Ти що, не бачиш камер? – запротестував Андрій.

– Так вони лише з цієї сторони. А за будівництвом їх немає. Можна перелізти через паркан. І ніхто нас не помітить.

Хлопці погодились на вмовляння Олексія, хоч і не відразу. Та шастати порожніми вулицями теж не було бажання. Троє друзів обійшли метало профільний паркан. Вони наткнулись на кілька бетонних плит біля огорожі, швидко видерлися на них і перелізли через паркан.

– Он де вхід, – повідомив Олексій і вказав на один із кількох входів.

Друзі швидко рушили до дверного проєму. Відразу стало затишніше. Вітер зник, а сніг залишився за холодними бетонними стінами. Хлопці дістали телефони і ввімкнули ліхтарики. Робочий безлад мало чим зацікавив хлопців, але свою екскурсію вони не закінчували.  

– Тут є сходи – закричав Рома.

– Тихо, а то хтось почує нас, – відказав Андрій.

– Спускаємося вниз. Можливо, там є щось цікавеньке, – нетерпляче промовив Олексій.

– Добре, що немає твого брата, а то знову скиглив би як дитя. – промовив Рома до Олексія. А в кінці додав писклявим голосом вдаючи Мирона: – Вернімось назад. Тут темно й страшно. Я боюся.

Від цього хлопці лиш розреготались.

Світло ліхтарів освітлювало темне приміщення, й відбивалося у затопленому підвалі. Хлопці обережно, аби не намокнути ступали по розкиданих по підлозі піддонах. Пригода ставала все цікавішою. Це наче гра, коли потрібно ставали ногою на цілу дощечку, інакше провалишся у провалля. І хоч провалля немає за сотні кілометрів звідси, але мокре взуття і прочухан від батьків ніхто не хотів отримати.

Друзі наблизились до ліфтової шахти. Сніжинки у круговому танці кружляли під світлом місяця. Танець зачарував хлопців, що аж ті пороззявляли роти.

– Вау! – захоплено промовили хлопці.

 З Романової руки вислизнув телефон. Він вдарився об край піддона і полетів у воду, виділяючи своє останнє світло. Рома це не помітив би, якби не звук глухого удару і сплеску води.

– Бля! – вилаявся хлопець.

Він підійшов до краю й нагнувся, але світла смартфона уже не видно.

– Ууу, хтось довго буде без телефону. – промовив Андрій. – Прийдеться просити на Новий рік.

Темна кістлява рука із мокрими пасмами розірваної тканини вирвалась із води. Вона схопила за сіру курточку й потягнула Романа униз. Він встиг відчути на собі холодний дотик, але не встиг навіть скрикнути.

– Ааааа, – лиш встиг видати Андрій, ступивши крок назад.

– Давай за ним! – крикнув Олексій, штовхнувши друга у воду.

Андрій борсався у воді, намагаючись вчепитись об край піддонна. В очах відчай і паніка. Мозок ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Сили швидко покидали його. Але він щось відчув. Щось холодне й одночасно огидне. Навіть губи на мить скривились у гримасі. І це щось, потягло його на дно.

– А тепер ти віддаси мені братика? Будь ласка, – промовив Олексій підійшовши до краю.

З води показалася рука.