Але ж я його бачила

— Тихше… ну, ну…

Страх, перемішаний із відчаєм, душить слізьми. Мама колисає мій напружений стан в обіймах, легенько погладжує по плечах, заспокоюючи, але я тільки сильніше корчуся, плачу, вию від жаху.

— Бачила… Я же бачила те… тіло… — проривається хрипке з моїх грудей між вдихами, і мама зітхає. Сліз більше не лишилося. Знову кричу, не в силах вигнати зсередини той гнилий жах, що звів судомою груди і спину. Мама обіймає міцніше, притискає щосили й щось шепоче, але я не чую. Дряпаю нігтями її руки, силячись їх розімкнути, але вона хитає головою:

— Тихше, усе, усе. Тепер я з тобою. Назавжди з тобою.

Сіпаюся, неспроможна вдихнути. Мама легенько всміхається і трохи відпускає. З хрипом втягую повітря й кидаюся до дверей, але вона знову міцно чіпляється посинілими пальцями в мої плечі й ми осідаємо назад на підлогу в калюжу сечі. Не пам’ятаю, коли обмочилася.

— Ти померла… — жалюгідно скавучу в розпачі, боячись навіть озирнутися на неї. — Ти ж, бляха, померла… Я на власні очі бачила…

Посиніле материнське тіло лежить у труні, таке набрякле, наче ще мить — і лусне, остаточно спотворивши цей спекотний літній день.

Посиніле материнське тіло сидить прямо позаду, цупко вчепившись у моє власне — ще живе, змучене годинами, проведеними з нею на підлозі кухні.

— Ти все життя тікала від мене, — шепоче мама. — Звинувачувала мене в страшних речах. Нарешті, я тебе знайшла. Нарешті, можу показати тобі дійсно страшні речі. Бо повір, те, що я робила з тобою в дитинстві — то були срані квіточки.

Крижані набряклі руки невідворотно стискаються на моєму горлі, впиваються, як голодні п’явки, в плоть, врізаються гнилими нігтями в шкіру. Хриплю і смикаюся, поки не кінчаються сили і не темнішає в очах. Тоді вона відпускає, чекає, поки відсапаюсь, і знову обіймає, загойдуючи.

— Тепер мама завжди буде поруч.

Тихе мертвотне хихотіння сипле морозом по шкірі.

Я зриваю голос.