Кроленя

Я боюся темряви та потвор, що в ній живуть. Тварюки повзають усюди, куди можуть дістатися. Їхнє пересування нагадує торкання дитячих пальчиків, що нетерпляче постукують по аркушу паперу. Щойно темніє, шурхіт незримих істот проникає всередину мене. Дорослі відмахуються, радять не брати дурне в голову.

Тато прикрутив нічник та приніс радіо. «Вмикай, як буде щось маритись» — турбуєсться, але я знаю, батьки хочуть позбавитись дикуватої дитини. В одному тато правий, бурмотіння з радіо заговорює зуби страху.

Їдем за місто. Гойдаємось, стукаєм зубами. Повзем на старенькому запорожці. Мовчимо. Батько вважає, що тиждень на кролячій фермі піде мені на користь. Я ж впевнена, віх прагне перевірити чи збожеволію я від страху.

Запорожець чути здалеку. Старі, в хустках, важких до землі спідницях, вийшли за брами і нерухомо стали на хмари дорожнього пилу. Ворота відчинив дід.

— Закінчу свіжувати й поїдемо.

— Свіжувати?

— Не можна дивитися.

— Бо що?

— Занеси на кухню, — дід поставив цебро води і втік до саду. Тато відкрив капот і замахав ганчіркою. Вони поїдуть, а мене залишать.

Ледве тягнучи відро, увійшла. Усередині хати вогко, прохолодно. По спині пробігли мурахи. Біля стіни стоять вивернуті кролячі шкірки. Натягнуті на трикутні ціпки, мерехтять росою жиру. Помацала. Точно як мої садна, коли гояться. Із саду голосно зарохкало свинею. Глухий звук. Тиша.

— Любиш кролячі шуби? — дід приніс свіжу шкірку.

— У мене не було.

— А кролячу печеню? — кинув у таз рожеве тільце. Піднялася хмара пари. — Готувати так: замочи у воді з оцтом. Стоїть на полиці. Тобі тринадцять?

— Угу.

— Велика! — витер руки брудним фартуком.

— Де інша їжа?

— Яблука їж, — безгучно сміється. — Сходиш до сусідки, візьмеш їжі. Не помреш. — боляче смикнув мене за плече, — нема за що вхопиться. Дуну й відлетиш.

Натягнув в’ялі щоки й дунув. Понесло протухлим м’ясом.

— Поїхали! — з вулиці покликав тато.

Я остаточно змерзла. Оніміли пальці. Шукаю очима ковдру. Біля входу висить фуфайка. Іржаві шматки стирчать із дрібних дірок.

— Іду! — дід ходить крізь мене, збирає шкірки. Переніс усі до запорожця. Повернувся, підняв тушку і вдарив ножем. — На щастя. Присоли хрящ! — Сунув мені теплий кролячий хвостик та ніж. — Щоб було.

Проводжаю запорожець. Тремчу. Тисне відволожена фуфайка. Машина тоне в хмарі пилюки. Між мною та будинком — дощата брама. Сірі дошки з лусочками синьої фарби тепер суцільно чорні. Замикаю хвіртку. Навіщо ворота, якщо немає паркану, одразу кущі? Хто завгодно пролізе. Стиснула ніж. Погладила кролячий хвостик.

Вповзла до хати. Намацала вимикач. Клацнуля всіма. У спльні ліжко, на стінах похмурі ікони. Від фуфайки зимно. Скинула. Поприсідала, повернулась на кухню. Завмерла. Боюся запалити світло. Ніколи не бачила кролика без шкіри. З тазу витріщаються мертві очі. Замружилася. Затиснула вуха.

— Мертві не кусаються, — шепоче м’ясо.

— Тебе немає. Мертві кролі не розмовляють.

— Живі теж, — над вухом зашелестіло. У голові задзвеніло. Перед очима блимають кола. Намацала вимикач. Світло вдарило у вічі. Знову темрява. Знайшла спальню навпомацки, поки очі не звикли. Зіткнулася поглядом із Богородицею.

— Засуджуєте? — вхопила ніж та хвостик.

— Син вибачить.

— Ото ж бо! — озброєна рушила на кухню. Знайшла оцет, сіль. Труп кролика у тазі подліднішав. Підняла тушку за лапки. Махнула ножем. Удар. Кров хлюпає з пальця. Кинула кролятину в оцет и пішла спати.

Вранці знайшла сусідку. Стара пасла козу під моєю брамою. Тварина мекала тріскучим старечим голоском. «Зажорстка» — промайнуло в голові.

— Все свіженьке, — Бабка пощипала мене поглядом.

— Я без грошей.

— Кинули саму?

— Перевиховують.

— Молися і все обійдеться.

— Вже!

Коза сунула носа в мої кущі. Відскочила й примхливо мекнула. «Ото ж бо! Не лізь!» — замкнула хвіртку, — «Хвостик працює!»

Промайнув тиждень. Дні-близнюки: принести воду, вмитися, влізти на дерево, озирнутися, погодувати кроликів, вимити посуд, знову на дерево, обхід, до будинку, включити скрізь світло, вмитися і спати. Ніж при мені. Хвіст кинула в сумку з речами.

Вранці сьомого дня залізла на яблуню обдивитись. Здалося, реве запорожець. Чекаю на клуби пилу. Полив дощ.

Підставила обличчя краплям. Як блимнуло небо. За секунду грію чайник. Пищить:

— Не проїдуть болотом.

— Втомилась чекати.

Почювала. Доїла печеня з кролятини. Не спиться. Дощ лупить кулачками по даху. Обгризла задирок. Боляче. На ранок просохне і мене заберуть.

Зібрала речі: куртка, сарафан, шльопки. Розстібнула сумку. Усередині корчать крихітні дитячі пальчики і шарудять. По речах повзають черв'яки. Борошнисті тільця обліпили хвостик.

— Це кінець?

— Це опариші.