Маленька психоделічна оповідь

Я жила звичним життям до того, як в моїй голові з’явився він. Внутрішній голос. 

Але не той внутрішній голос, що вам підказує куди йти, як краще вчинити, чи робить вам комплімант. Мій голос — жорстокий. Внутрішній. У житті мій голос мецо-сопрано. За те, що я його назвала жорстоким, він буде мене сьогодні ображати. Як він мене буде ображати ? Ви побачите сьогодні вночі. Він приходить по ночах. Заснути з ним не вийде. Він навмисне мене будить, він присилає мені такі сни, з якими неможливо спати. Це страшні сни: вони безглузді, як картини Сальвадора Далі, і такі ж, смислові, як картини Сальвадора Далі. Тобто вони однозначно мають сенс у моїй голові. Це можуть бути перекручені події з мого життя, перелампічені герої зі сторінок мого роману. Моїм друзям він любить відривати голови, у сні. І пришивати щось твариняче. Я не люблю тварин.

Уже вечір. Ви думаєте, якщо я сильно втомилась, і дійсно хочу спати — це врятує мене від нього? Ви побачите. Я не знаю, чому він обрав мене. Це взагалі нечесно, обрати мене на таку місію, транслювати якийсь агресивний внутрішній голос. Він і не мій-то напевно. Перебіг мені від якоїсь мертвої бабки-карги, однієї з тих, що жили в моєму під’їзді. Вони були злі: обзивались, лузали насіння, займали найкращі єдині лавки біля під'їзду. Ведуть себе, як невдалі 14-літки.

Я ще не така, і вже не така. Я хороша. У житті я, хіба що, муху вбила, може, ще жука якогось, якого навіть не знаю, як було звати, і ви не знаєте, а Він, напевно, знає…

Я лежу в ліжку, обмотана ковдрою. Мотанка. 

Очі закриваються, двері в сни відчиняються.

Я встаю. Це вже не я. Це вже він мене тягне. І знову до дзеркала. О ні, знову його завтра мити від слизу та крові. Він тягне мене до дзеркала:

— Стань, прокинься.

Це він мені каже. Я чую його, але слухати не буду, мамку не слухала, а його, думає, буду. 

— Не встану, — кажу йому я , і чую вже свій голос. 

— Я вимагаю, — гримить він мені. 

— Я тут головніша. 

І тут починається. Він тягне мою руку за бритвою, я кожен день її викидаю, він кожен день її купує, або краде, не знаю, яке в нього матеріальне становище, чи воно взагалі є. Підносить бритву до зап’ястя. Надрізає руку і пише кров’ю по дзеркалі. 

«Ми — єдино». 

Так, саме це він постійно пише. 

Мені не боляче. Я немов в трансі, коли він приходить. Він продовжує різати і писати одну фразу: 

“Ми — єдино”. 

І так до самого ранку. Зранку я прокидаюсь зі шрамами. Ховаю їх, і йду в школу.