— Ну, доця, нарешті вибралися на відпочинок

— Ну, доця, нарешті вибралися на відпочинок. Я так рада, що ми можемо з тобою отак удвох подорожувати. Знаєш, я у дитинстві нікуди не їздила, крім як на якусь річку в сусіднє село. А тепер бачиш, стараннями моїми, батечка, і твоїми, звісно, доцю… а що? Ти теж в нас уже заробляєш копійчину. Молодець, недаремно вчила англійську, перекладаєш якісь тексти і маєш - докласти на подорож. Я так рада, бо ти ж знаєш… Це ти ще зараз, у 17, зі мною поїздиш, а потім що? Вийдеш заміж, все з чоловіком будеш, а як дитинка народиться? Це, уважай, доню наші крайні поїздочки разом.

— О, ура.

— Ой, та чого тобі? У теплі́, у добрі́. Не всі зараз їздять за кордон, а ми тебе кожного літа стараємось на море возити. Ой, доця, мені тут щось вискочило, подивись.

— Ма, ти заблокувала свою сторінку у Фейсбук.

— А як же це так вийшло? Доця, ану зроби мені.

— А нащо ти лізла? От нащо ти лізеш до налаштувань, я ж тебе просила. Я не хочу постійно це вирішувати. Серйозно, ти думаєш, якщо нам ще 20 годин до Чорногорії їхати, мені нема чим зайнятись? Просто не лізь, лайкаєш французькі пісні, то й лайкай, а більше ні до чого не лізь.

— Доця, чому ж ти так, я ж не розбираюсь. Щось наклацала, тобі ж недовго це виправити. Я тобі скільки допомагала, і допомагаю з усіма твоїми питаннями та проблемами.

— Давай телефон. Тільки пообіцяй, що на залишок маршруту ти залишиш мене в спокої.

— А з ким же мені говорити? — тихо. — Нема в мене ріднішої за тебе… У тебе теж так мало б бути.

— Забирай, — простягує телефон, — не вчуди щось ще.

Наступного вечора автобус швидко набирав висоту на сербські гори, що простягаються далі на всю Чорногорію. Залишилось пройти останній паспортний контроль і доїхати до курортного міста Будва.

— Madam, your passport, please.

— А, ось, будь ласка. Паспорт питає.

— Я чую.

— Бачиш, я вже теж трохи англійську розумію.

— О, так. Ти крута.

— Не насміхайся.

— Could you show your package?

— Доця, що він каже?

— Я тобі скільки разів повторювала!? Ніколи не висмикуй мій навушник з вуха? Ти взагалі ненормальна!? Це просто неможливо тебе витримати.

— Не кричи на матір! Та ще й посеред людей, яке стидобисько! Він каже щось мені. Ти можеш вести себе нормально? Що він хоче?

— What you want?

— You need to show your luggage.

— Валізу треба нашу показати.

— Ой, а що ж, це там може бути щось не так?

— Я звідки знаю?

— Ох, доця, я так перелякалась. Ну дійсно, уперше просять показати багаж. А я взагалі не розумію… Я що в тій англійській, три слова знаю. Добре, що ти хоч знаєш. Он і людям допомогла, вони навіть не здогадались, що їхню пляшку з водою запідозрили, як вибухівку, - сміється. - Доця, чуєш?

— Шо? Ти щось казала?

— Ні, нічого… Слухай, доню, музику.

За вікном Місяць замінив Сонце. Лиш де-не-де виблискували жовтаво-білі вогні самітних гірських будиночків.

— Доця, щось в мене так голова болить, і у вухах закладає. Подай водички.

— Ми на висоті їдемо. Це гірська хвороба.

— Доню, точно, як же сама не здогадалась одразу. От я ж і кажу, голову…

Автобус з’їхав з вузької гірської траси. Як тільки він перелетів огороджувальну сітку, все відбувалось, як у слоу-мо. Голова матері розбилась об скло, друзки і її кров розлітались в усі сторони. Мене відкинуло під сусіднє крісло, в обличчя влетіла сусідська пляшка. Я бачила, як тіло моєї матері кидало поміж кріслами. Відірвалась її рука, яка тримала воду. Вода розтеклась. Текла кров. Нога моєї матері застигла в надто природній позі, щоб зрозуміти, що вона вже не належить її тілу. Автобус летів, здавалося, нескінченно. Тепер до мене доносились чужі крики, а скла і крові ставало все більше.

Коли я опритомніла, у роті був знайомий присмак крові, нога була зламана, а рука застряла між крісел. Піднявши очі, я побачила маму, її руки тягнулись до мого обличчя, мов захищаючи від уламків. Її більше немає, немає моєї мами. Не стало мого життя.

— Мамо.

Мене не чути. Я хрипіла і виплюнула кров.

— Мамо, мамо. Мамо…

Збоку лежав її розбитий телефон і мої навушники.

— Мамо, я люблю тебе…