Мій дід вбив мою бабусю, а я вбила його.

На наше подвір’я влетіло три бомби. Останню скинули з літака, який я бачила. Я подивилась в очі пілоту-вбивці. Його зіниці ширили ненависть, на зубах була втома. Видно, прилетів здалеку, з Грязей, можливо.

Розбило сінаж, вбило корову. Кров з неї стікала по уламках бомби, кров була чорною. Звідкись взялися щури, до того у нас були тільки миші. Щури були великими і гидкими. Вони мені нагадали про буденність життя.

Але я вийшла на подвір’я не через приліт, навіть вибиті вікна не змусять мене покинути ліпку вареників. На вулиці верещала бабуся. Я вийшла, і бачу, як вона розмахує своєю хусткою до корови та уламків:

— Я вас вб’ю! Чортові росіяни! Ви розстріляли моє подвір’я. Сучий пуйлоооо… я тебе знайду. Доця, ховайся, ти бачиш, що вони наробили?!

— Не істери, ще за тобою особисто повернуться, — прийшов дід.

Він працював в критичній структурі — на лісорубці. Продавали дрова усім: кацапам, коли ті щось захоплять, десь оселяться, а прапорщикам захочеться чесати сраки в теплі, українцям іноді просто так віддавали, іноді на щось обмінювали, люди, ті, хто ще мав надію, вірив у життя, купували дрова.

— Петя, ти що дурний?! Ти бачиш, ми ледь живі залишились?!

Бабусине обличчя було вимазане в землі, видно, застала приліт на городі, вп’ялась в землю старечим тілом, щоб вижити і таки поверещати на всіх. Бабуся виживала завжди. Не те, щоб я кажу це з ненавистю. Навпаки, я її поважаю і боюсь, а це сильніше. Вона вже була в полоні у рашистів. Розказує, що робила їм закрутки, звісно, що труїла їх таким чином, хоча як саме — не розказує. Вона знає всіх відьом навколо, вони хочуть її вбити, бо в неї слабка аура, вони мають до неї доступ. Підкла́ди, за її словами, робили нам усім: мені, бо я така нетямуща, нікуди не вступила, з Києва повернулась без грошей і з двома абортами, моїй мамі, що вийшла заміж за колишнього зека-злодія, потім покинула мене, її, і не з’являється уже 10 років, дідові, що пиячить та ходить по шльондрах, корові, бо не відгуляла і дає мало молока.

­— Ліна, чому ти кричиш? Заспокой внучку і розклади на стіл, я приніс продуктів.

—Ти взагалі ненормальний?! У нас розмомблено пів подвір’я, у внучки шок, мене ледь не вбили, а ти про їжу?

Я теж була голодна, дід зайшов до хати і ми поїли. Бабка бігала навколо корови, голосила ще зо дві години, потім поїла, і пішла на город.

Сьогодні був ще один приліт, до наших сусідів. Ніхто не прийшов допомагати гасити їм пожежу.

Я прокинулась від крику дітей. Юне хлопчаче обличчя відхилило фанеру, якою ми вчора заклали вікна. Хлопець був у веснянках і пашів любов’ю… Ненавиджу дітей. Я вийшла надвір у туалет. На подвір’ї стояло двоє дорослих людей у костюмах, за ними стояла юрма дітей, разом їх було з 50. Вони розповзались, мов таргани, у руках в них були квіти, такі різнобарвні. Я ніколи не бачила стільки кольорів. Квітами діти закладали місця, куди потрапили вчорашні снаряди.

Ненавиджу дітей, я пішла далі в туалет. Він був схований за розбитим сінажем, двері на диво в туалеті залишились неушкоджені, як і саме місце. Мені не хотілось думати ні про дітей, ні про костюми. Хто і що тут робить, мене це вже не хвилює. Мене нічого не хвилює. Я відхилила двері, там була бабця. Мертва.

Її викривлене тіло спиралось на задню стіну туалету. Обличчя було вимазане все тією ж землею, тільки тепер з кров’ю, чорною, як коров’яча. Вона світилась посмішкою. Невже вона так боялась смерті, що померла з посмішкою?

Мені перехотілось до туалету, я востаннє подивилась на скоцюрблене тіло своєї мертвої бабці, і прикрила двері. Я рішуче закрокувала до будинку. На нашому подвір’ї все крутились діти, я закричала. Старший чоловік у костюмі підійшов до мене. Він тримав за руку жінку в костюмі.

— Ми з миротворчою місією. Ми розкладемо квіти. Не думайте про війну, моліться за мир. Наше майбутнє — діти.

Я кричала їм про весь свій біль. Потім стрімголов рушила від них, взяла рушницю і зайшла в будинок. Я не вмію стріляти і краще було взяти палицю. Але рушниця виглядала такою привабливою сьогодні. Ненавиджу дітей.

Мій дід вбив мою бабусю, а я вбила його.