Гра в імітацію

Вона прокинулася від пульсуючого болю, що стукався у скроні. Так буває, коли хильнеш забагато. От тільки одне «але» — Вона не пила, їй не можна й краплі алкоголю після клятої аварії п’ятирічної давнини, що забрала у неї останню рідну душу.

Будь ласка, заберіть його... Зітріть! Зробіть хоч дірку в лобі, але позбавте цього відчуття, від якого голову хочеться стискати до тих пір, допоки вона не лусне, мов перестиглий кавун.

Вона згорнулася в позу ембріона, затискаючи вилиці між колінами. Десь поруч занадто голосно процокотіли металеві стилети. Їхній стукіт лише поглиблював тріщини у й без того розколотій свідомості, проникаючи довгими загнутими спицями кудись в районі маківки, посилаючи сотні розрядів, що жалили мозок, мов рій біснуватих бджіл.

Намагаючись утекти від звуку, що гуркотом грому відлунював від стінок черепної коробки, Вона різко посунулася долівкою. Лопатки врізалися у щось вологе й холодне. Кофтина, а опісля й штани враз змокли. Зі стінки на підлогу стікало щось рідке, що було липким на дотик.

Сяк-так звівшись на коліна, ковзаючи цією мокротою, Вона потягнулася вперед. Стіна. Тамуючи пришвидшене дихання, Вона простягнула ногу вбік Підошва натрапила на ще одну перешкоду.

Що це в біса таке? Де вона? Чому навколо так мало простору? Хіба існують такі крихітні кімнати?

Кроки відновилися, наближаючись, здається, зусібіч. Власниця, Вона була свято впевнена, що це саме жінка, й ніхто інший, двічі стукнула своїми підборами, зробила довгу паузу й стукнула ще двічі. На підлозі довгим покрученим змієм загорілася гірлянда з гронами дрібних круглих темно-червоних лампочок, перетворюючи все навколо в антураж для жахастика, де в кінці помирають усі, включно з головним героєм.

Вона моргнула. Зуби зацокотіли чи то від холоду, що жалив шкіру, чи то від того, що висвітив перед нею кривавий червоний.

Крізь брудне скло акваріуму, в якому Вона борсалася, у мигаючому світлі з’являвся й зникав власний перекошений силует, що відбивався у дзеркалі навпроти. Криву поверхню по діагоналі перекреслювала одна-єдина фраза: «Прийшов час розплати, сестричко!».

Потилицю обдало холодним землистим подихом. У відображенні поруч із вухом з’явилося іще одне обличчя — самовпевнене, з їдкою усмішкою. Потріскані губи торкнулися скроні, вилиці, обвели вологим язиком вушну раковину. Тіло пройняли дрижаки. Щось залоскотало маленькими лапками. Вона сіпнулася, за мить витрушуючи на долоню довгу сороконіжку. Перелякано озирнулася, але поруч вже не було нікого.

Аж раптом чужа долоня надавила на голову. Червоні хвилі липкої рідини, що встигла натекти, допоки Вона намагалася спам’ятатися, накинулися одна на одну, мов скажені пси, ховаючи її глибоко у товщі. Вона намагалася випірнути, але тримали її міцно.

Повітря не вистачало, свідомість вислизала крізь пальці. Проте як тільки Вона зібралася зробити останній болісний вдих, її безцеремонно смикнули за волосся вгору. Розмитий силует над нею сміявся, ніби зграя гієн.

— Уже здаєшся, Єво? Але ж наша невинна гра тільки розпочалася.

Не встигла Єва вимовити й слова, як її знову занурили під воду. Цього разу їй таки дозволили знепритомніти. Але чи надовго?