Ядерна наречена

— Коли скельця запотівають – це не дуже зручно, я розумію тебе, любий. Але тут не можна знімати протигаз, – жінка у весільній сукні поправила чоловіку метелика на брудній білій сорочці.

Чоловік мовчки сидів у інвалідному візку. Всюди були руїни, які нагадували цим двом молодятам про минуле життя. У голові зостався великий гул: нагадування контузії. Хоча важке дихання у протигазі збивало думки про буденне життя…Зараз це було виживання. Виживання здорового глузду було важливим для такої розумної (не завжди) людини. Особливо, коли ти і твій наречений єдині, хто залишився живим після ядерного вибуху.

— Коханий, я впевнена, що за містом є люди. Там велике бомбосховище, ми підемо туди, - жінка відвела погляд від свого чоловіка і востаннє подивилась на зруйновану інфраструктуру з найвищої точки міста.

На диво, вже нічого не палало, лише інколи доносилось відлуння вибухів. Найімовірніше, це були атомні станції, заводи, фабрики та супутники, які без людської руки просто вмирали. Їх залізний стогін лякав набагато більше аніж будь-яка людська примара. Хоча, примар теж видумала людська хвора голова…

— Мій солоденький пупсику, я знаю, що ти не любиш, коли я курю. Знаю-знаю: «Жінка, яка курить, то не жінка». Але ти просто не розумієш! Я дивилась серіали про апокаліпсис – це така романтика! Тому, коханий, можеш ображатися, але, курва, я зараз візьму і закурю!

Жінка дістала із кармана свого чоловіка відсирілу пачку, де залишилася одна єдина цигарка. На землі стояла вінтажна гасова лямпа. Мабуть, вкрадена із вже непотрібного музею. Її немита голова потягнулася до вогню. Закони фізики працювали тепер погано, але проклятий світ дав їй востаннє вдихнути дим табаку.

— Виявляється, курити – це так тупо… Тоді чому ти курив ціле життя, котику? Дідько, сльози! – жінка почала витирати брудними руками краплі, які лилися із її очей. – Ні, ні, ні! Я не плачу! Я сильна дівчинка! Все добре…. Все доб…

Її руки досі тремтіли. Вона підійшла до інвалідного візка і легенько штовхнула його з місця. Тепер із неба почали падати дивні опади у вигляді сірих пластівців. Ноги тупотіли ногами по радіоактивній багнюці, а візок мовчки їхав, іноді тихенько поскрипуючи і жалібно булькотячи.

Холодна зима влітку зробила дерева осінніми, а погоду холодною весною. Наречені стояли на великій залізній поверхні. Жінка повзала по ній і стукотіла руками, щоб її почули ті, хто вижив.

— Зараз-зараз, коханий! Я знайду якесь важке каміння і кину на це залізо, щоб вони почули, що ми з тобою живі…Там мають бути досвідчені лікарі, вони тобі допоможуть, чуєш? – наречена обернулась до свого чоловіка.

От тільки важко назвати ті кості у візку чоловіком. На жаль, людське тіло гниє дуже швидше аніж загоюється душевна втрата. Погано, коли біль у душі перетворюється на латентне божевілля. Коли мозок більше не справляється…Він просто вмикає безпілотний режим, а ти роби з тим що хочеш.

Дурепо, померли всі, окрім тебе. Усі стали шматками бездиханної плоті. Ти єдина, хто вижила. Ти по-справжньому сама. Самотня людина, яка просто здуріла і досі кохає смердючі кістки у візку. Вищі сили не питали тебе, чи хочеш ти бути просто щасливою. Вони впустили у твою душу ядерку. Знищили зовнішній і внутрішній всесвіт, бо ти не видалась їм за щось більше. Ти – людина. Люди чомусь не цікаві людям.

Тому, мила, візьми і нарешті вже застрелься, й покійся спокійно із ним…