Він тут

Вона струшує в долонях дрібні кісточки. Колись вони належали пташці, що сама проколола собі груди шпичкою троянди. Залишки такого релікта найкраще розсіюють туман майбутнього. Не дарма за них було сплачено гарячим серцем, що на той момент ще не перестало скорочуватися.

Руки тремтять, великі скляні бусини намиста стукають одна об одну в такт пришвидшеному серцебиттю. Вікторіанський трухлявий годинник скрегітливо тягне іржаву стрілку циферблатом, у той час як маятник лишається нерухомим, мов повішеник, що спустив дух. За спиною коптить стара гасова лампада, відкидаючи живі тіні на столик для гадання. Вони ковзають туди-сюди, ніби чорнильні плями, очікуючи на кості, щоб завадити таїнству. Як завжди. Треба бути неабияким майстром, аби не дати їм усе зіпсувати.

У кімнаті немає чим дихати. Лише дим і пересолоджені парфуми, що в'їлися у стару ряднину, закручену навколо тіла — слабка спроба приховати перші ознаки розкладання не лише організму, а й душі. Правдиві гадання не даються безкоштовно. Усе в цьому світі має свою ціну, і лише від тебе залежить, чи готовий ти її заплатити.

Нарешті кості кинуто. Побачивши їх, тіні стекли червоним оксамитом на підлогу, спішно ховаючись по найбільш віддалених кутках. У малюнку посеред столу зворотний відлік її життя. Чорні хвилі волосся топлять блиск оксамиту. Вона схиляється ближче, намагаючись визначити, скільки їй лишилося, та не встигає зчитати останню трубчату кістку, як під натиском невідомої сили вхідні двері розчахуються, застрягнувши при цьому в протилежній стіні. Поверхнею ширяться тисячі дрібних тріщин, що складаються в надписи благань та проклять, перемежованих Його іменем. Годинник замовкає. З-понад рами падає оберіг, розсипаючи сіль по брудному килимку.

На соляній доріжці відбивається слід від лапи, а вже за мить дим над слідом згущується, й на порозі з'являється гончак. У його очах вирує фіолетове полум’я безодні. Вуха стрижуть мертву тишу, насолоджуючись згірклим смаком страху, що витікає з кожної пори єдиної тут людини. З пащеки звисає роздутий язик, нагадуючи загусаючу смолу, що ось-ось має скрапнути на підлогу. Позаду нього набуває чіткості ще один образ, цього разу прямовисний. Він також тут. Хазяїн…

Вона кліпає, нашіптуючи уривки захисних замовлянь, що спадають на думку. Це тільки марево. Оптичний обман. Насправді там нікого немає. Лише темна пройма дверей засмоктує тіні, що до цього клубочилися навколо столу та по кутках.

Раптом гасова лампа злісно шипить і гасне. Тепер темряву розвіюють лише два фіолетові палаючі кружальця. Остання, незчитана кістка, ненавмисне змахнута рукою, падає на підлогу в супроводі звуку кігтів, що шкребуть по дереву. Важкі чоботи спочатку ступають на поріг, а потім на килимок, використовуючи той за прямим призначенням. Гранули солі під підошвою спалахують і гаснуть, мов зорі, поглинуті чорною дірою.

— Добридень, у вашій хаті.

Час вичерпано. Вона програла.