Моя матуся — монстр!

Увесь мій світ впродовж довгих років складався лише з двох кімнат. В одній я проводив майже весь час — спав, вчився, грався. В іншій мені дозволялось бути тільки в присутності матусі. Тут замість стелі виднівся клаптик неба. Іноді на ньому світило сонечко. Я йому посміхався і щиро сподівався, що колись побачу, як воно посміхнеться мені у відповідь. Інколи небо дарувало дощ, а взимку сніг. Я обожнюю сніг! Ловити змерзлими долонями маленькі білі сніжинки й кружляти з ними у танку.

Найбільшим моїм захопленням було малювання пейзажів, які ніколи не бачив в реальності, та вони щоночі з’являлись у снах. Великі дерева, жваві потічки, чудернацькі тварини, а разом з ними безмежна туга що стискала серце, не давала дихати. Так і прокидався з розчавленим серцем та сльозами на очах. Матуся казала, що такого світу давно не існує, його занапастили монстри. Вони всюди й нищать все, що їх оточує. Я їй вірив.

За матусею зачинились важкі двері, я знову залишився один. Все частіше повивав страх, що колись вона може не повернутись, а я замкнутий помру з голоду. Або ще страшніше, від самотності.

Мене повсякчас мучила купа питань. Що там за стінами? Куди ходить матуся? Які вони, монстри? Одного разу я запитав про це. Вона відповіла що монстри схожі на неї. Невже моя матуся — монстр?! Я так злякався цієї думки, що більше навіть не перепитував. Інколи деякі речі краще не знати — каже матуся. Та все ж так цікаво…

***

Сьогодні ми як завжди грали в шахи й посміхалися сонечку. З-за стін іноді лунали дивні звуки. Це монстри чатують — казала матуся. Я їй вірив, але так хотілось глянути на них, хоч на секундочку. Та це було величезним табу, яке в жодному разі не можна порушувати.

Після обіду матуся знову мене зачинила і пішла у світ монстрів. Раптом я побачив, що ключ від іншої кімнати лежить на підлозі. Матуся не помітила як він випав з кишені. Ключ так виблискував у світлі лампи, загадково, таємниче, наче кричав — “Візьми! Відкрий!”. Мене охопило надзвичайне хвилювання, від якого затремтіло все тіло. Було страшно ослухатись. Але ж нічого поганого не станеться, якщо я тільки подивлюсь... Лише трошки... А потім покладу ключ на місце. Я довго вагався, та все ж цікавість перемогла.

Відчинивши другу кімнату, прилаштував під стіну стілець і визирнув поверх неї. Очі полізли вгору від здивування. Цього просто не може бути!

Я побачив дерева, квіти, небо, не клаптиком, а цілою безмежною рядниною, якій не видно початку і краю. А монстри? Їх не було!

Невже матуся брехала?! Навіщо?! Як могла так вчинити?! Ховати такий чудовий світ! Я з легкістю переліз через стіну і побіг.

Здалеку виднілась смуга лісу, яка підносилась прямісінько в обійми небосхилу. А перед нею на зеленій травичці відпочивали тварини. Вони теж існують! Я підійшов до маленького козеняти, якого раніше бачив тільки у книжках і торкнувся м’якої шерсті. Невже щось може бути миліше?! І тут почув крики:

— Монстр! Він задере козу!

Я перелякано озирався. Де монстр?! Ніякого монстра не побачив, але ноги самі собою понесли до лісу.

***

Величезні дерева роз’ятрювали душу і бентежили пам’ять давно забутими почуттями. Та за кожним з них може притаївшись чигати монстр. Я навіть чув його дихання, як під важкими лапами тріскають гілки.

Не знаю чи довго біг, але біль у ногах та дихавиця змусили спинитися біля невеличкого озерця, яке вряди-годи являлось у снах і яким змалював не один аркуш паперу. Матуся розповідала, що знайшла мене зовсім малого на його березі.

Я нахилився попити. З води дивилось обличчя повністю вкрите довгою рудою шерстю, з червоними сумними очима. Я простягнув руку і брижі розбіглись поверхнею. Позаду знову почулись крики:

— Он він! Чугайстер! Стріляй!

Пролунав гуркіт і різкий біль пронизав плече. Я підвівся й обернувся. Переді мною стояло двоє. Вони не були вкриті шерстю, а вдягнені в одяг, схожий носила матуся.

Ще один громохкий — бах! Ноги підкосились, я впав. Груди стиснула безмежна туга. Я засинав з розчавленим серцем і сльозами на очах. Матуся мала рацію! Монстри всюди!

На небі яскраво світило сонце, я йому посміхнувся з останніх сил оголивши ікла, і не міг повірити — воно посміхнулось у відповідь.