У кутку

Ну нарешті, нарееееешті! Ось голубонька і в моїх темних безжальних руках.

Вона чесно намагалася опиратися, наївна! Так зворушливо, я навіть розчулився. Рідко хто не піддається з першого разу. Тим паче жінки.

Але я вмію бути наполегливим і переконливим. Відключати розум у тих, на кого полюю, вражати тіло позамежними відчуттями, терзати душу відчаєм і скручувати її до розміру макового зернятка, натомість заповнювати нутрощі відразливим, аж до блювання, несприйняттям і бажанням тікати, тікати світ за очі, але ніде не знаходити прихистку. І мов павук вичікувати на свою жертву, якщо треба, облизуючи отруйні хеліцери.

Я ж не першу ніч приходжу до неї.

Спершу її відвідував мій брат. О, він геть не схожий на мене! Так, він теж розганяє кров та нестямить теплокровних (тимчасово теплокровних, до зустрічі з нами). Але він нудний. Бо буває і корисний, рятує життя. Його з часом можуть і забути.

На відміну від мене.

Після нього почав приходити я. Регулярно і найкраще вночі, тоді між нами нікого й нічого нема.

І от тепер вона вся належить тільки мені. Моя влада над нею безмірна й безмежна. Це молоде гарне тіло, що тремтить в моїх руках, повністю підкоряється волі. Моїй волі. Можу робити що захочу. Тепер це лише віддана лялька, яку можна смикати тим, що вона бачить, що чує і до чого торкається її стривожені пальчики. А ще ж усі ті образи, які я їй раз-поза-раз замість квітів посилаю у спантеличений розум. Вони довершують досконале плетиво моїх тенет.

Рраз! і от вона вже в моїх чіпких обіймах, зібгана, упокорена, з диким бажанням стиснутися до початкових розмірів яйцеклітини, зникнути, не відчувати. Але я їй цього не дозволю.

Повільно проводжу холодними кістлявими пальцями по її помурашковілій шкірі, відчуваю, як вона густо вкривається липким потом. Зазираю в розширені від німого крику зіниці, які одразу ж закривають штори гарячково стиснених повік. Моя, моя!

Ммм, як же зворушливо тремтить її палке тіло від мого дихання. Я ще нічогенько такий, у гарній формі, хоч вона за цю ніч в мене далеко не перша. Як вона тріпоче, як б’ється сполоханою пташечкою її сердечко! Моя солоденька! сказав би я, одначе я по гіркоті й гостроті.

Але щось я захопився. Не для задоволення ж це роблю, хоча люблю свою роботу. Ба більше – місію!

Маю довести її до крайньої точки кипіння, приперти до стінки так, щоби дах зірвало. Ооо, коли її дах поїде, вона або назавжди буде зі мною, переживаючи пік відчуттів навіть коли мене не буде поруч знов і знов. Або більше не згадає про мене, віддавшись буйним веселощам, які не спинити ані препаратам, ані психотерапевтам. Так, зустрічі зі мною не минають безслідно, я назавжди залишаю слід у тілі та в серці, невитравний до кінця.

Маю висотати її душу задля тих, хто прикликав мене. Хто в мою славу приносить численні жертви й денно та нощно служить криваві оргії. Тим і я відплачую вірою та правдою, заодно насолоджуючись пристрастю, з якою відповідають жертви на мої пестощі.

І от саме тому я більше люблю жінок. Вони чуттєвіші й відгукуються швидше. Їх легше довести до божевілля, і вони рідше тікають з моєї пастки, влаштувавши демарш. А такого я не терплю, все мусить мати логічне завершення.

Відчуваю, що моя киця вже близько до фінішу. Оо, переживання піку завжди таке потужне, що мені часом здається, я би робив це лише задля задоволення. Давай, моя мушко!

Що? Здається, вона вже не витримує потужного натиску, впадає у тупе заціпеніння. Я часто дихаю їй на вушко, змушую слух напружуватися, щоби гостріше чути звуки, впорскую адреналін − та моя тимчасова кохана не реагує. Наче й роби з нею що хочеш, але ж так нецікаво. Треба якось повернути їй чутливість.

Чому в неї знову рівне дихання? Хто повернув їй здатність тверезо мислити? Вона під захистом?

Ну нічого. Нічого. Якщо ти знайшла в собі сили опиратися, то ще є твоя матір. Твій новонароджений син. Твій коханий в камуфляжі. Я організую своїх служивих, щоб трохи додали артилерійського вогню і катувань, і фоток, і відео. Неодмінно наступної ночі до тебе завітає мій брат Страх. І, моя любко, якось у темряві я знову прийду до тебе.

Не прощаюся.

Завжди твій

Жах