Студент трамвайного депо

Забагато вже тут людей зібралося. Цей транспорт я любив найбільше, бо зазвичай тут навпаки мало людських істот. Я загалом люблю кататися у трамваї рано-ранесенько або вже вечері-пізнесенько. Тоді я найкраще бачу світ. Мене забавляють ліхтарі, їх дивне світло, схоже на те, яке я бачив колись-давно. Настільки вже давно це було…

Я знав трамвайний шлях від кінцевої до кінцевої напам’ять. Мене це дратувало, але люди, які ходили поруч з цим клятим трамваєм, завжди були різні.

Забавляли психічно хворі люди. Вічно їх дурна голова хотіла поспілкуватися зі мною. Вони весело посміхалися, жестикулювали, розповідали із захватом чужі історії, а я просто спирався до вікна і малював на конденсаті різні непристойні малюнки. Сміявся, коли нормальні люди жахались хворих на голову. Насправді, психи надто вже розумні істоти. Просто не кожному дано витримати таку силу силенну інформації.

Завжди в одному і тому ж місці у мене фігово ловив зв’язок. Музика у дешевих навушниках перетворювалася на білий шум. Я чув розмову мертвих людей, ну тих, знаєте, чий сміх ми чуємо у стареньких сіткомах із Чарлі Чапліном. Ви, бляха, знали б які вони зануди. Я ригати хтів на їх оті лябовні трикутники і дешманський ром із Іспанії.

Мертві алкоголіки у дивних вбраннях ходили поруч із сучасними людьми. Коли примар на вулиці було занадто багато, то земля їх палила, перетворюючи на туман. Кажуть, що туман небезпечний для водіїв. Два ока фар мого трамваю світили на залізні рейки і продовжували свій примарний маршрут.

Якщо посвітити ультрафіолетовим світлом на білу шмату, то воно починає світитися. А що буде, якщо світло повного місяця впаде на залізні колеса? Певно, вони будуть світись від крові. Чужої, моєї, чи твоєї?

Не так вже й страшно робити те, чого боявся ціле життя. Життя…

Насправді, коли вдивлятися у темряву, можна побачити страшних привидів, а не гілки дерев, поміж яких ходить нежива наречена. Вона дурепа, бо досі не може, курва, вбити свого вбивцю. Кумедна та вже тавтологія. Люблю мову, особливо мертву.

Перепрошую, забув познайомитись з моїм любим живим читачем, чиї очі бігають по моїх думках, словах та літерах.

Отже, з 2013 року я вічний студент філологічного факультету. Яку ж я мову вивчаю? Ту, яку всі розуміють, але бояться нею говорити. А ще… А ще я вбив її! Я вбив дівчину, яку палко кохав. Я присвятив її проклятій душі 66 віршів. Мої руки так гарно кололи її бліде молоде тіло ножем. Тепер вона відчувала всю мою колючу біль, яка сиділа всі ці роки. Ідіот? Божевільний? Але я нарешті відчув легкість у власних грудях. Моя душа плакала від щастя, розумієш? Моє кохання було нарешті взаємним! Мені так подобалося як її серце стікало багряною кров’ю. Мої очі жадали цього найбільше. Я цілу ніч лежав у її калюжі крові, поступово відчуваючи як її тіло хололо. З цим холодом проходила моя біль, моє кохання, моє життя. Якби тут можна було кричати, я б вигукував вам: «ДІДЬКО, ЯКИЙ Я ЩАСЛИВИЙ!»

Потім, того щасливого дня, я встиг на останній трамвай о 10 вечора. У моєму рюкзаку був трофей – мокрий ніж і «Король у жовтому». Щоправда, та курва і на ньому свій слід залишила: вона подарувала мені ту книжку з підписом «Найкращому другу…» та поцілунком рожевої помади. Знала б вона, що я ненавиджу, коли псують книги курячим підписом та слідом ДНК…

Я сів у пустий другий вагон, натягнув каптур і засунув у вуха навушники, встиг усміхнутися, як у мій вагон врізалась на всій швидкості швидка. Не хвилюйтеся – всі померли одразу. Окрім водійки трамваю.

Отож, трамвай відремонтували і віддали у те ж саме буденне плавання. Водійка вже постаріла, і мене дратувало, що вона вічно курила несмачний табак. Хоча я клята примара, звідки мені знати як пахне той цигарковий димок… Тим паче я все людське вже забув, окрім очей моєї коханої і того світла, на яке я чомусь не зможу більше ніколи піти.

Забагато вже тут людей зібралося. Цей транспорт я любив найбільше, бо зазвичай тут навпаки мало людських істот. Я взагалі люблю кататися у трамваї рано-ранесенько або вже вечері-пізнесенько. Тоді я найкраще бачу світ. Мене забавляють ліхтарі, їх дивне світло, схоже на те, яке я бачив колись-давно. Настільки вже давно це було…