Курка

Я сидів на лавці і смалив цигарку. Запах диму був жахливим — від нього починала боліти голова. Але він все одно краще, ніж сморід гниючих людських трупів, якими завалені вулиці міста. В черговий раз переконуюсь, що людям подобається воювати, подобається вбивати та чинити геноцид. Людське життя давно вже перестало мати цінність. Мені хотілось лише забутися, вирубити свій мозок, впасти в небуття. До наркотиків я вже звик, вони не приносять того задоволення, що раніше.

Десь далеко гуркотіли автомобілі, але тут було їх ледве чутно. Людство зараз хвилюють лише ці кляті машини. Імплантати та модифікації тіла стали модними, вони роблять життя зручнішим та комфортнішим. Природа перестала обмежувати людей — тепер вони роблять все, що хочуть. Як казав хтось із філософів: "бог мертвий". Не пам'ятаю його імені.

Переді мною лежав хлопчик років дванадцяти. Він був одним із тих, хто вижив після бомбардувань міста хімічними бомбами. Його голова була вивернута під неприродним кутом, очі розплющені. З одного ока стікала чорна масляниста рідина, а шкіра була блідою з жовтуватим відтінком. Його останніми словами були: "Дядьку, прошу вас... Я не можу більше терпіти це..."

Точніше, він прохрипів це, бо всередині від легенів майже нічого не залишилось. Цей газ випалює все живе на своєму шляху.

Я намагався зробити це без крові, швидко та безболісно. Це ніби скрутити курці шию. Один порух, якась мить, і з твоїми стражданнями покінчено. Я не вважаю себе вбивцею. Смерть — це милосердя. Цей світ... Пекло було б для нас справжнім курортом.

Я порився в своїх кишенях і дістав звідти таблетки. Це був наркотик — єдине, що не дозволяє мені з'їхати з глузду. Я ковтнув дві не запиваючи. Смак був як завжди паскудним. "Ілюзія завжди краще за реальний світ." Цигарка випала з пальців. Заплющив очі.

Відчуття були ніби прокинувся після нічного кошмару. Кожен раз прокидаюсь в одному й тому самому місці. Той самий самотній будиночок серед гір. З нього мені на зустріч вибіг хлопчик. На диво схожий на того, що лежав там на землі зі скрученої шиєю. Міцно обійняв його.

— Татусику, ти повернувся! Ми з мамою скучили за тобою.

Я теж сумував за цим малим шибеником. За цією ілюзією, яку я все одно любив. Чи знав хлопчик, що він не справжній? Що його не існує?

З його ока чомусь потекла чорна рідина.

— Тату, я не можу більше цього терпіти.

Дрож пробіг моїм тілом. Гори почало затягувати туманом, а будинок зникав. Біле ніщо поступово заповнювало весь простір.

"Це ілюзія. Це все лише в моїй голові" — нагадав я собі. Чи, скоріше, намагався заспокоїтися.

— Тату, навіщо ти мене вбив? — шкіра дитини пожовкла, ніби кленовий лист. Очі розчинилися, перетворились у чорну в'язку рідину, яка двома доріжками стікала по дитячих щоках.

Це все не повинно так бути. Мали бути обійми, тепла вітальня. На столі мав стояти готовий обід — найсмачніший у світі. А за столом мала сидіти вона. Усміхнене обличчя. Я по справжньому любив її.

— Тату, чому ти це зробив? — "Милосердя". — Ти не можеш скрутити мені шию! Я НЕ КУРКА!

Його жовта шкіра вкрилась білим пір'ям, маленькі дитячі рученята перетворились у крила. Шия видовжилась, а мертві провалля очей загорілись мерзенним нафтовим полум'ям.

— Тату, відповідай! Мені боляче!

У сні завжди буває, коли на тебе нападає монстр, а ти стоїш і не можеш поворухнутись. Крик застрягає у горлі. Зараз я стояв і спостерігав, як його пазуристі лапи впиваються мені в очі, дряпають до крові обличчя. Болю не було. Лише лапи смерділи цигаркою, а десь далеко гуркотіли машини.