Я монстр

— Вони знають. Вони усе знають. Бачать, яка ти насправді. — нашіптувало воно.

Від цього хриплого голосу по тілу пробігали мурашки. Я подивилась на кожного, хто стояв поряд зі мною. Ввечері, біля каси супермаркету завжди людяно. Їх погляди пронизували наскрізь.

— Вони знають... Вони вже здогадалися, що ти приховуєш. — знову почувся шепіт.

Я щільніше натягла каптур, не в змозі витримати чужі погляди, і якомога швидше вибігла з магазину.

Слід бути обачнішою. Сюди краще приходити вночі, коли всі сплять.

— Ти не зможеш це приховати, — знову прохрипів нестерпний голос, коли я заходила у ліфт. — Скоро усі дізнаються, яка ти насправді.

— Ні! Ніхто не дізнається... Ніхто не дізнається... — я повторювала це знову і знову, аж доки ліфт не доїхав до останнього поверху дев'ятиповерхівки. Повторювала, наче мантру, та з кожним разом все менше у це вірила.

Нарешті ліфт зупинився. Коліщатка дверей зі скрипом роз'їхалися і я опинилась перед вхідними дверима своєї квартири. Місця, що стало моїм сховком на невизначений час.

Зайшла всередину і майже безшумно зачинила за собою двері. А потім тихенько скотилась по стіні униз — сили враз покинули мене і я не втрималась на ногах. А в думках поселилася одна незаперечна істина. Правда, яку я намагалася приховати від усього світу.

Я монстр.

Все почалося не так давно. Спочатку стало випадати волосся на потилиці.

А одного дня я прокинулась і зрозуміла, що на цьому місці виросло обличчя. Потворне й бридке. Все у зморшках і червоних прожилках.

Його вищир не давав мені спокою. Гострі криві зуби наводили справжній жах, а довгий язик звивався, наче змія і лоскотав шию.

Я звільнилась з роботи. Цілими днями сиділа вдома й розглядала своє зображення у дзеркалі. Важко було повірити у те, що сталося.

А потім воно ожило. Почало ворушити своїми зморшкуватими губами й розмовляти зі мною.

Я ненавиділа його. Хотіла видряпати цей жах зі своєї потилиці, але тільки ранила руки. Його гострі зуби роздирали мої пальці до крові безліч разів.

Вихід у світ став справжнім випробуванням. Треба було підібрати правильний одяг: найбільш закритий і непомітний, аби ненароком не видати перехожим свій секрет. Я намагалась бути нормальною з останніх сил.

Обличчя насолоджувалось моїми страхами. Воно нашіптувало мені різні речі. Казало, що всі на мене дивляться і в ці моменти мені здавалося, що саме так і є.

Паніка накочувала хвилями. Я нічого не могла вдіяти й просто тікала додому — у свій маленький сховок, де мене ніхто не побачить. І, врешті решт, майже перестала виходити на вулицю. Сьогоднішній день був радше винятком із правил. Остання спроба жити звичайним життям.

З останніх сил я підвелась і зайшла на кухню. Цей мерзенний голос луною відбивався у моїй голові. Цілий оркестр з клятими барабанами, якими керував монстр.

Не дивлячись, я кинула пакет з продуктами на підлогу і витягла з підставки ніж.

Навіть не пам’ятаю, як дійшла до ванної кімнати.

— Ти цього не зробиш. — прохрипіло воно.

Я затисла руків’я ножа сильніше. Треба діяти. Вирізати з себе цю гидь. А якщо не вдасться...

Якщо не вдасться — перерізати собі горло.

Я направила лезо на потилицю. Воно засміялось і лизнуло мене своїм бридким язиком. А коли я піднесла ніж ближче — схопило мене за руку і почало шматувати пальці своїми гострими зубами.

Не витримавши я все ж відступила. Кров тонкою стрічкою стікала на підлогу. Я подивилась вниз і зрозуміла — я мушу це зробити.

Замружила очі й глибоко вдихнула. Зараз.

Але рука застигла на рівні шиї. Пальці розкрилися й впустили ніж. А обличчя засміялося ще голосніше.

Воно керувало моїм тілом.

— Ти ніколи не зможеш мене позбутися, — промовило воно. Ні, — я. Це говорила я. Чи думала?.. — Придивись уважніше до свого зображення. Поглянь!

Тисячі разів я вже дивилась на цього бридкого паразита і кожного разу ненавиділа його все більше. Мріяла його позбутись, рвала й видирала його зі свого тіла. А тепер...

Тепер я побачила тільки себе.

— Ти — це я, — пролунало у моїй голові. — Я завжди була у середині тебе. Я чекала. Росла. Прийшов мій час.

Я усе ще намагалась зібрати свої думки докупи, та вони розбігались, плутались і тікали. А на їх місце приходили думки чужі. Вони не були моїми. Чи були?..

Пустка. Темнота. Мене більше не має.

Мене більше не...

Мене...