Коли оповідання починається з матері та її доньки, що спокійно переходять дорогу, а головний персонаж у цей час сидить за кермом автівки – ви знаєте, що станеться будь-що, окрім нормального дорожнього руху. Гальма не спрацюють, водієві раптом зателефонує вагітна дружина (станеться серцевий напад/виявиться, що він нетверезий/поряд з машиною приземлиться метеорит), і нещадний шматок заліза зустрінеться з тендітною шкірою, не до кінця сформованими внутрішніми органами та гнучкими кістками дитини. Або мати встигне відштовхнути дівчинку, й автівка переїде її. Або колесо втрапить у яму, і горе-водій вирулить просто у дерево, зустрівши лобом лобове скло (іронічно, правда?). Варіянтів розвитку подій безліч. Але щось точно має трапитись. Бо це горор. Бо це оповідання Андрія Лозінського.

Автор і перекладач лячних історій, Андрій відомий насамперед як один з організаторів перших конкурсів «Крамничики жахіть», що опікувався текстами на всіх етапах: відбирав і редагував подані оповідки, перекладав «Жовтий знак» Чемберса (дуелі не буде), у складі редколегії обирав послідовність текстів – словом, був одним з творців обличчя «Крамнички». Крім того, Андрій належить до тріо засновників «Бабая». Тому не дивно, що в його історії під назвою «Клоп» на читача чигає надзвичайно концентрований горор. Оповідь не крадеться за вами у темряві, чекаючи на влучну годину, аби вдарити – ні, вона з першого речення стискає своєю худорлявою лапою з пазурами вашу горлянку і тягне незнамо куди. Ось ви десь на роздовбаній сільській дорозі, ось вдома, гупаєте у зачинені двері ванної, ось біля шафи, а ось у маренні... Попри тематичне спрямування «Кошмарів Бабая» на Кінґа – зрештою, каркас збірки утворили твори, надіслані на ювілейний конкурс "СК70", - стиль Андрія скоріше нагадує ірландського автора короткої прози жахів Джона Коннолі: оповідач, мов професійний ґвалтівник, знає всі больові точки реципієнта, його рухи доведені до автоматизму, тож замість моторошної прогулянки читач отримує криголамний макабрічний слешер, бридкий та часом психоделічний.

Чому Андрій звернув увагу саме на клопів? Відповідає сам автор:

«Раніше в Крамничці Жахіть була міні-рубрика «біологічний горор», туди я постив різні цікавинки про лячних комах. І ось натрапив на такого собі клопа, який маскується, обвішуючи себе трупами мурах. Це й надихнуло на оповідання».

Якщо вам чомусь спаде на думку почитати «Клопів» за вечерею або невдовзі після неї – don’t. І в громадському транспорті теж не варто. Бо це схибнута проза, що кидає виклик моральним устоям свого читача. І не кажіть потім, що вас не попереджали.