Ту билицю сказувала мені ряба Параска Остапова, що вона нині Остапова, а по тій порі ще в дівках бігала. Діло було у Воронежі, котрий сотенний, літ з десять як, в правління Його Царської Величності світлої пам’яті Петра Олексійовича, а гетьманував ще ясновельможний пан Скоропадський.
Биличка була страшна, завітна, і тримала її Параска за пазухою, як камінь. Нікому, крім чоловіка, того не повіряючи. А все ж шепотілися люди воронезькими кутками, вигонами, перехрестями. Спершу бджолино гув та ширився той шепіт, а після став ущухати, а й зовсім стих.
Забулося.
– А гісторія ще та була… – свистіла Параска крізь зуби, і губи в неї щослова білішали. – То до самого гетьмана дійшло, сусіди ще довго спокою не давали, все питалися – куди вона ділася, не скрізь землю ж пропала? А я так скажу – то її чорт узяв, тьху-тьху, не проти ночі будь сказано.
Я ж тілько слухала, та щоку долонею підпирала. Свічний недопалок з напівмертвим вогником сичав та розкидав руді, рудяні плями біленими стінами й Парасчиними щоками.
Роси на Успіння Борородиці в минувшому 715 році випали стилі, босоніж ходити не смій. Першим погрібним подихом війнуло від землі – вже підкрадалася осіння пора. Надвечір заухала, застогнала дзвонами Успенська церква, і пішов той гамір над потемнілою дранкою воронезьких дахів – аж до інших церков. І потік до товстих стін люд – замріяли в задушливому, фарбованому заходом сонця мороці свічки-сорочки. Баби з тріскотом роззявили скрині, дістали звідтіля пропахлі деревним пилом, пересипані сушеним зіллям празникові кунтуші, юбки з фартухами та плахти з запасками. Мужі причесали чуби, підперезалися довгими і горючими, як стьожка присмерку, опасками. Забуяли трави по штофах, проросли по камках.
Був народ сильним та шумним – чекав скорого М’ясоястя. З М’ясоястям приходили ситі, забиті крамом закроми, скрики скрипок, тупіт підборів на весіллях, від якого йшли колом дерев’яні настили та доми.
В ту пору служила Параска при дворі ніжинського полкового судді Романа Лазаревича. Був Лазаревич пан незлобивий, огрядний. І болюче любив свою пані Романову, все жалував її та балував – то ланцюжок золотий піднесе, та не простий, який годиться – не менше як у тридесять червоних, то по обіді їй мовить:
– А дай-но мені, малжонко, свій пальчик.
І так пані Романова йому ручку через стола, підносячи з фортелю важкий зад, потягувала, і надягав їй перстеньок золотий, а в персні тому камінців двоє зелених, і все миготять.
Шибко суддя свою жінку любив.
А пані Романова була баба в’їдлива, прискіплива, з оком хвацьким – все примічала. І лаяла Параску за те, що та була сонька, і раз по разу не вміла підвестися затемна, щоб як слід по дому порати. А другу дівку, Маруську, жалувала. Все нагладжувала прямий, як слід від борони, проділ, і ключі свої з поясу тільки Марусі й увіряла.
Маруся тим скоро запишалася, і перед Параскою стала дерти носа. Сама дівка була ладна, збита, круглощока. Коса чорна, як вуж, гладка, і перекидала її Маруся через шию, погордо поглядаючи навколо. Руками впиралася в стегна під рябою плахтою, ходила, поважно ставлячи ноги та побрязкуючи низкою ключів.
Так і жили – любив суддя суддиху, а суддиха – дівку Марусю, як одну зі своїх доньок, котрі за Божої волі вже розійшлися з рідного дому в чужі. За Марусею і без панської ласки всі дворові й сусідські хлопці-гайдуки увивалися. Ось тілько Параска до неї ревності не мала. Замість того питала:
– А що ти, Марусю, всіма гордуєш? Хоч б из ким до церкви пішла, як буде всенощна на Успіння.
Маруся косоротилася, спльовувала гарбузове лушпиння, прилипле до губи, й сучила босими ногами, сидячи на ганку:
– А на що вони мені? Мені не треба.
– А що ж тобі треба?
– Треба мені, щоб пан у золотому кунтушу. Золотий пан! – реготала Маруся, кажучи білі зуби. Часом дурна була дівка, один чорт її розбере, що в неї на думці. А як поведе оком, як вискалиться – з самої щось від чорта вигулькне, мов іскра під кресалом.
Баби язиками чесали. Та й дівчата, збираючись на вечорниці, балакали під рипіння прядок, що Маруся – русалка. Наче й виділи її, як вона в Духів день минулого літа гола, в одних тілько гронах каралів, баламутів та монист із дукачами, на вербу лізла. І там гризла кору, і коси розпускала, і чесала їх, чесала гребінцем з риб’ячої кістки.
– Оттого і парубки за нею сохнуть, – казали, а прядки вторили – рип-рип-рип! – Вона їх на руту-м’яту ворожить, а хто з нею в русальну неділю за городком зіткнеться, тому й хата, як то кажуть – утягне.
Параска тому не йняла віри, бо бачила: Марусин гребінець – із дерева.
Так на Успіння Параска всеношну проґавила. Кинулася затемна, зирк – лиш синь кутками кублиться, заповзає попід лави і там стоїть. Виплигнула з постелі, замиготіла ліктями, сплітаючи косу. Вбралася в празникову сорочку, з краплями вишитих пуп’янків на швабського полотна рукавах, та ще перехрестилась на образи, коли їй ті пуп’янки спросоння увиділися плямами крові.
Скотилася східцями від горниці, плутаючись у подолі, а в домі ні душі. Видно, й пані без неї пішла – не інакше як Маруся їй вбратися помогла, і з нею ж до церкви відбула. Параска, досадуючи, терла заспані очі, сліпо тикалася туди-сюди – ні плахти, ні крайки, ні запаски. Наче лихий бавив із нею, зір відводячи.
Часом сама з себе дивувала – все частіше мара якась на неї напливала. І тепер – ні копитного бою, ні скрипу каретного не вчула, дурна. Мара була густа, медвяна, тягнулася, заливала зіниці. Голову саму по собі до подушок хилило. Як тут опинатися?
Чомусь, мов оглашенна, пішла бродити пустою, з залишком хлібного духу пекарню, навпомацки, за стінами. Побувши там мало, виплила на двір, та тут мало язик собі не прокусила, верескнувши. Від коморної тіні відірвавшись, назустріч ступила Маруся.
Значить, теж до церкви не пішла. З усього виду – й не збиралася. Простоволоса, нечесана – направду русалка. Волосся, обтікаючи плечі, сорочкою струменіли, ніби хтось Марусі на тім’я гарячої смоли линув.
– Де моя плахта? – щоб не повірити у вербу та кістяний гребінець, запитала Параска.
А в Марусі не очі були – очища. І сміялася тоненько, розсипчасто, ніби здіймала на кпини простоту рябої Параски:
– Нагорі.
– А в кого ж ключик?
Вже й плечима знизувала, сміючись:
– Не в мене.
Запросила Параска ласкаво, як уміла, навіть руки склала:
– Марусю, ну одомкни мені горню…
Пішла, відімкнула, ні слова більше не мовивши супроти. Пахло від неї водою, тьмяною м’ятою і рибним духом, як буває, коли від свіжих карасів на руки перекинеться, і ніяк його вже не змиєш.
– Я ще з ночі панам печеню робила. Бачиш, уся рибою просмерділася. Як тепер до церкви йти… – загигикала Маруся зненацька крізь темряву, провертаючи ключа в замочку. – Бери вже свою плахту.
Параска з переляку вхопила перше, що підвернулося під руку, підперезалась косо-криво, дивлячись, як Маруся вибирає зі світців свічки. Одну за одною, зважуючи в долонях, то так розглядаючи то сяк. З чого панам їсти рибу – не думалось. До горла піднялося щось гірке, душне, обважніле і теж – рибне, ніби наковталася застійної, упереміш з ряскою, озерної води.
– Оця – гарна? Довго горіти буде?
– Нащо тобі?
– Щоб пану моєму горіла ясно. Він як приходитиме, треба, щоб з дороги не збився.
Що Маруся недолюбляла ходити до церкви – те, за нею було. Про те й шепотіла Параска гучно, та так, ніби хтось міг підслухати, хлопцю сусідському Остапу, з котрим в неї водилася приязнь. З кожним кроком битими в землю дошками від суддівського двору дихання легшало, а то сперло – анітелень!
– Це ж треба, наче втоплениця яка, їй же Богу, щось недобре вона задумала. Як би садибу к чортам не попалила зі своєю свічкою.
Попереду втикалися в чорне оксамитове небо, розшите блискітками зірочок, храмові хрести. Мерещилося Парасці, що вже й церква горить – так облягли її вогні лампадок, що все тягнулись, стягувалися каленими струмками з кривеньких вулиць.
– А чого ж ти раньше не примічала? – допитувався Остап. – Да там же сторож на замку, він попалить не дасть.
Параска мовчала.
Гули, зносячись під куполи, голоси агельські. Пливло ладанне марево – його не терпіла Маруся, бо від того марева їй ставало млосно. Пані Романова її при тому жаліла, а Параска думала – ну не єдному ж чорту ладану боятися.
До того ж, казали, що цар велів, щоб ніякого чорта більше на світі не було. Хоча, що вірити балаканині – ці мололи одне, інші – що цар сам чорт, та не простий, а цілий Антихрист, Люципер, і прийшло вже останнє врем’я, і ген-ген буде той Антихрист на рід людський своє клеймо ставити. Десь ще мололи, чи не в Санктпітербурху, що таке вже над солдатами діється.
Святі з образів дивилися суворо. Богородиця супила тонкі напівкола брів, підтискала малий скорботний рот – може, в лик їй ішов нестерпний жар від навішеної поблизу світильні, а може, щось інше було не до вподоби. Свята дівка Варвара поглядала з правиці, і була вся уквітчана, з каралями на повній шиї. Лик в неї був – точно як в Марусі.
Хіба з таким личком з нечистим знатися?
Ніколи ще Параска не хрестилася так ревно.
А після, не знайшовши в строкатому, затихлому в святому благоговінні напливі ані пана, ані пані, не витримала. І, анічичирк до Остапа, побігла звідтіля.
Мчала так, ніби стерялась розумом. Ногами міряла-розплутувала клубок воронезьких вулиць, тикалася в паркани, косу розкошлатила. А на голову знову наповзало – те саме. Медове, гаряче, задушливе, сонне. Так би й лягла під чужим перелазом, так би й згорнулася в клубок, мов котиця, і спала би, спала би досхочу до самого Страшного суду.
Вдома обмацала все – а Марусі й сліду не було. Лиш блимало перед очима, як вона, простоволоса, в білому савані сорочки-буденки, з кривавим вузлом намиста навколо білого горла, йде, виступає від комори, як із сирого гробу.
Ну куди ж так ось, невбрана, та ще з рибним духом, почвалаєш?
– Марусю! Марусечко!
Власний гук – глухий, підземний. Близ дверей до горниці нарозхрист – слабко, розмазано бринів свічний вогник. Чи далеко до біди, чи далеко було від тієї свічки запалитися?
– Марусю!
Мостина рипнула під ногою й ледь не обдарувала Параску гикавкою. Визирнула дівка в засклене маріїнським скельцем віконце – й остовпіла.
Через двір сусідський, Олександрихин, вельми втікав якийсь чоловік, кидаючи п’яти до гузна.
Вкінець ошаліла Параска, з перестраху – в крик:
– Маруся-а-а!
Той, що біг, зайцем стрибнув у густу ніч. Видно, розчув якраз він, а не Маруся. У Параски вже душа давно розлучалася з тілом, і все те, що була надумала про Марусю, розсіялося, як темрява під ранок.
Напевне – тать. Он – плигицьнув через тин, та зі снагою почухав риссю мимо лазні. Напевне – злодій! А ну якби торохнув по лобі, і забрав безневинне життя. Або… запалив би. Думи зробилися, мов вулиці, якими нещодавно бігала, сама як той злодій з двору Олександрихи. Гоп! – і стяглися у вузол, не розплутаєш. Кинулася Параска зі сходів донизу – ледь не зарила носом.
На околицях несито здійняли п’яний, біснуватий гавкіт собаки.
Налетіла грудьми на панського хлопця – так і спіймав її в руки. Лопотіла щось про злодія, що через двір Олександрихи до суддівського дому зашастав. Допитувалася, де Маруся. Після удвох вже питали сторожа – а той, крутячи зігнутим вузлуватим пальцем в куточку червоного від сну ока, божився, що нічого не чув.
Пси не змовкали до самого святого світання. Брехня їх перелилася у виття – і від нього кров зупинялася в жилах, така в ньому була туга, і таке торжество. Наче правилося у псів своє, псяче Успіння. Своєї, псячої, Богородиці.
Ніхто нічого не розумів. Всюди була млость. Опустився на лоби страшний, знайомий Парасці медовий морок, залив воском повіки, заліпив воском роти.
Вернулася зі всеношної пані Романова, зазбиралася до заутрені, крутячи огрядним, картатим в плахті задом. Параска, з гикавкою, напросилася з нею – до того їй було не по собі від зникання Марусі, від крадія, і від того, що увесь Вороніж, здавалося, трусило біснуваим собачим кидиханням.
Вартувало відкритися перед пані, напрямки, нічого не приховавши. Та все ж приховала Параска – про каралі на Марусиній шиї, більше подібні до мотка роздутих, свіжих кишок. І про її волосся, напевне чесане гребінцем з риб’ячої кістки.
А після заутрені прийшов пан суддя – був на честь свята в гостині у пана Васильєва. Приїхав, налитий від наливки, сливовий, добрий по самі вінця. Та як взнав, що цієї ночі діялося без нього – зникла з його товстого вусатого обличчя уся привітність.
І прийшли по Параску солдати, і взяли її в замки, і змусили ридати весь день, дивлячись на небо крізь мале віконце ратушного підкліту. Без маріїнських круглих скелець, тілько з малим клаптем сині. Як тягли на допит – ревіла, бухалась пану та пані в ніжки, знову гикала – голосно, захлинаючись. Пригрозили вискою – і занили плечі, наче були вже їй викручені состави і вийшли з тих пліч.
Розказала все, як було – навіть про що балакали з Марусею, розказала.
Казано було і їй – що обікрали суддівський дім, обібрали, як липку. З-під лави виволокли шкатулу з грошми, а грошей п’ять десять золотих і три таляри, ланцюжок пані, персні її, і той, котрий з зеленими камінчиками, а крім того – винесли панські ятагани, а ще – штоф горілки. І надумала пані Романова – що вона, Параска, зі злодієм змовилася, і тепер запирається, голови всім задуривши.
Як не божилася Параска, як в ноги їм не кидалася, як перед божницею не хрестилася – так і мучили її, питаючи одне й те саме, а після закривали в чотирьох холодних стінах, до самого Усікновення.
Ночами, бувало, являлася до неї в бентежному, рваному, ревному сні Маруся. Але ж так і не віднайшли її – ніби в землю пішла. Всі пожитки свої полишила, всю одежину. Зникла, в чому була – в сорочці до п’ят і намисті. Пані за дроленькою своєю дуже вже тужила – наче дитятко в неї вмерло. Кого не питали – всі тільки руками розводили. Не виділи, і все.
А в Парасчиних мареннях, схожих на відображення власних очей в брижах на воді, Маруся з верби заходилась чортячим своїм реготом, гризла зубами кору, і чесала, чесала, чесала чорну задуху волосся.
На Усікновення чесної глави Івана Хрестителя зняли зі столів круглі хліби та по поставили миски по полках, бо не дай Бог. Краєчок малого віконця відсік від Параски голову сонця. А в міській лазенці служка Варка знайшла, що якийсь спудей зняв із себе, та й полишив на полоку панський кунтуш в ретязях, таких що круг руки були обшиті.
Взяли того спудея, тому що не в бурсацьку кишеню суддівські ретязі. Той і не перечив – тілько блимав наглими, жовтавими, як у кота, очима. І на Параску мигав так само, і брови ламав, як поставили їх віч-на-віч, і визнали обоє, що один одного вперше бачать, і в жодному комплоті не були звіку.
Спудей у всьому зізнався, як на духу. Витріщався то ласкаво, то раптом жалібно. Все зітхав, підсмикуючи широкі плечі. Чухав забриту під польського чуба голову, тому що й сам був польської нації, і батька мав за Слуцьком, в Новогрудку.
Звався Олександр Ластовський, а батько його – Ян Ластовський, шляхтич. Літ зо десять як батька полишив, тому що з товаришами, такими ж, як сам, спудеями, сп’яну вбив до смерті в Новогрудку жида. За якого боячися, щоб не бути покараними, втекли з міста.
Як раз була тоді, 708 року, шведська війна.
Параска її погано пам’ятала – їй самій в ту зиму, коли прийшов шведський король царя Петра воювати, з роду було років десять. Врізалося їй у пам'ять одне – зима була, що тобі холодне Пекло, а мати її, жива ще, з порогу не пускала.
– Не мож ходить, тю! – цикала, смикала. – Бо тебе Карл король забере. А він знаєш який?
– Який? – жахалась Параска, роззявлюючи беззубого рота.
– Здоровий отакий! То мороз за ним прийшов, бо він його з собою в торбі приніс. А тебе порубає, як найде, бо шабля в нього – о яка!
Десь під стуленими повіками у малої Параски палала церква. Рипіла, скрипіла, кособочилася, чорніла. А в її череві, в церкві тій, ревіння полум’я забивало роти тим, хто горів. Кого зігнали туди, як скотину на забій, а наказав це зробити той, кого мати називала полковник.
Параска тоді не знала, сон це чи правда, і думала, що той полковник – і є страшний шведський король Карл.
Спудей Ластовський того короля не бачив, але й не страшився. Прихопив товаришів, пристав до шведського війська, яке тоді йшло з Польської сторони. І хто до маеорів, а він Олександр до єнерала Левенгофа хлопцем причепився.
На полі, названому Пропойським, шведське військо Левенгофа було розбите від війська великоросійського. Тих шведів та бувших між ними спудеїв побрали в полон, і відправили до Києва, а по баталії Полтавській їх відіслано було на саму Москву. Де отець Прокопович, ректор київський, Олександра з полону видобув, і з собою назад до Києва забрав.
В Києві Ластовський три роки ходив у місцевих шкулах, а після й звідтіля взяв за пояса ноги, і по землі поневірявся, крадучи та жебруючи. Так і донесло його до Воронежа сього року, і осів він у Трьохсвятській шкулі. Де ухопила його така нужда, що сорочка прямо на спині розлізлася, а нову було взяти – ніде.
Тут спудей знову зітхав, і з особливою, таємною печаллю дивився на пана Васильєва, а паче – на пані його. Пані слідом зітхала, теж таємно.
Підводили товариші Ластовського на крадіжки. Говорили – он у пана сотника Холодовича, чи в пана судді Лазаревича, двори аж тріщать від добра, а полотна які! На сотню сорочок вистачить. А більше всіх накручував хвоста спудей Іван Кросток, сам той ще крадій. Та до останнього тримався Ластовський, щоб знову до грабіжництва не опуститися.
І лиш перед святом Успіння Пресвятої Богородиці зробилася його бідність такою, що не сила було терпіти. І вирішив у пана судді вкрасти для себе сорочечку.
Пані Васильєва зітхнула вкотре – аж здригнулися груди. Ластовський поцілив у неї котячим своїм оком, і зробився нещасний.
Як почали панські люди відходити на всеношну, спудей встав та й пішов зі шкули. Переліз через тин Олександрихин, і чекав на її задвірку, поки суддя Лазаревич поїде до церкви, а потім – до гостини. Коли влігся з дороги пил від візка, й затих перестук підків, переліз вже до суддівської садиби, клинком зламав замки, тихо зійшов східцями до горниці… Хотів який кунтуш на себе поміряти, ось тілько нічого підходящого не розшукав.
Ну що ж, довелося бідному спудею відсунути лаву й забрати звідтіля шкатулу. І, розколупавши її, мов мушлю, тим само клинком, пересипати все, що там було, до себе в суму. А разом з тим самі по собі потрапили до торби і криві турецькі ятагани зі стіни, і пляшка з сивухою. А наприкінці таки глянувся один кунтуш – з ретязним шиттям навкруг рукавів.
Поставивши каганець зі свічкою біля двері на сходи, Ластовський вже хотів було тікати. Аж раптом чутким своїм вухом вловив те, що враз кинуло його на підлогу.
– Марусю! Марусечко! – кликала пташиним цвіріньканням якась дівчина, і мостини порипували під її боязким кроком.
– Тепер знаю, хто то був, – поворушив Олександр бровами, і підморгнув Парасці, тільки так, щоб того не помітила пані Васильєва.
У Параски схудле лице запалало, а пальці самі стислися в кулаки.
Крадучись, влипаючи в стіни так, що назбирав рукавами скалок, Ластовський зумів-таки розминутися з Параскою. Пройшла близько, мов сліпа – прямо диханням опалила, а він в ту мить не дихав і пресвятій Богородиці моливсь.
Поскакав було крізь двір Олександрихи, але знову до землі припав, тільки почулося:
– Вон какая-то свеча горит.
Повернувся – й закляк.
Походжав двором пан в золотому жупані. З виду – не менш ніж полковник. Жупан той переливом йшов від вогняного відблиску – пан тримав свічу та світив нею у вікна. Гарячим було світло, і пан ніби в золоті купався, а сам був лицем великий, станом ставний.
Обійшов круг дому, випнувши груди колесом. По-хазяйськи так, ніби це йому належав двір, і всяка на ньому будова, і сам дім – від призьби до дашків з кониками.
І наче трьохголова, дзвінка церква була його. І Вороніж був його. І осатанілий враз собачий клирос – від околиць до порогу, був його.
– А куди він після дівся? Пан-то. В жупані, – насупився суддя.
Ластовський знизав плечима:
– Откель мені знать. Я, як тільки він в дім зайшов, дьору дав – мимо лазні, та далі до своєї шкули. Де гроші перечов, та проче заховав.
Того ж дня дали змученій, зарюмсаній Парасці волю.
Не пізніш Пилипова посту Параска обвінчалася з Остапом, та й пішла з суддівського двору в чоловіків дім.
А Марусю так і не знайшли, хоча, здавалося, от-от в землю носами вриються. Наче розчинилася дворова дівка з нічним туманцем, що стелився над першими прохолодними богородичними росами.
Теревенили про ту справу всяке. Знову рипіли прядки, дзижчали веретена. Хтось із дівок, з круглим блиском в очах, вчащав, тягнучи шию вперед. Що бачили добрі люди, як скакав на Страшному тижні, понад стріхами, золотий кінь. А на тому коні сиділа охляп дівка у чому мати родила – тільки волосся за хуртовиною полоскалось.
– Так то ж Маруся! – гомоніли у Воронежі.
– Так то ж Маруся! – охав хтось, і ще сплескувала пара долонь. – Це її чорт забрав, і на ній оженився.
А дехто шепотів над колодязями, щоби йшов той шепіт в воду та землю, і до злих вух не долетів, що Іванка, який прямо перед тим, як початися Петрову посту, втопився, знайшли на березі Осоти позеленілого, розпухлого, обкусаного раками. А в жмені – довге-предовге пасмо волосся, чорного, мов смола.
– Марусине, більш нікому, – хитали головами. – Вона ж нявка була, то як дождалася празника Успіння, то в воду уйшла.
В когось Маруся поночі так корову подоїла, що у тієї корови спершу з вимені тілько кров дзюрчала, а потім корова й зовсім подохла. Комусь – у дитини вчинила переляк. Комусь – уві сні заплела ковтуна на болі в голові. Так і не рішили люди єдино – ким була Маруся, звідкіля взялася й куди поділася.
А студента Ластовського, балакали, прихистила в себе пані Васильєва, зробивши своїм козачком. Та недовго він у неї протримався – чи то, як кепкували дворами, пан Васильєв зі світу зжив, не стерпівши такого від жінки, чи то самого понесло далі вільним вітром – жебракувати та чужі доми обкрадати.
Ось так й скінчилася билиця рябої Остапової Параски.
Розказала вона її, потираючи зап’ястки, ніби знову відчувала на них кайдани. А що насправді сталося в ту успенську ніч на дворі полкового ніжинського судді – хто вже тепер розбере, коли стільки літ минуло.
Може, сама Маруся, а зовсім не Параска, змовилася зі злодієм, а після, злякавшись, утекла, як колись сам спудей після бійки з жидом. Чи втекла, не вчинивши нічого поганого – просто так захотіла свобідного життя. А може статись, й убив її грабіжник, навмисне чи ненароком, і так заховав, що й досі не знайшов ніхто.
Все може бути.
А народ чого тільки не намеле, чого не накрутить.
Як відійдуть жінки спати опівдні – то видяться їм дурні сни. Хтось, кажуть, бачив таке: лежить покійниця у гробі, а в посинілій руці спаське ябелко, та під боком дитятко неживе, набрякле, як п’явка. То – мати й син, і передвічна жертва, і жнива, і життя, і смерть.
І яка засне опівдні, та своє лице в покійниці побачить. Про таку кажуть: полуднює, ніби душа з тілом розстається.
Тими ябелками, прозорими, як бурштин, в криваву смужку, годуються дітки по той бік жнив. Матерям, що по цей бік лишилися – не можна. Бо як вкусить мати ябелко – шмат м’яса в своєї дитинки з боку вгризе. А дитинка – там, опівдні, з того боку, коли тихо, лиш коники цвірінчать, і напливає на лоба трудний сон, – плаче.