Жах навіяний морем, життя перерване війною: Вільям Гоуп Годжсон

19 квітня 1918 року гарматне ядро у кровопролитній битві під Іпром забрало життя відомого англійського письменника і поета, одного з найвизначніших представників готичної епохи горору та фантастики початку ХХ століття Вільяма Гоупа Годжсона. У творах Годжсона жахи оригінально поєднуються з науковою фантастикою, раннім фентезі, детективом тощо. Сьогодні Вільям Годжсон визнається літературознавцями одним із основоположників так званої «дивної фантастики» (weird fiction) і входить до когорти найяскравіших та самобутніх представників ранньої фантастики загалом, чия справжня слава та статус культового класика поступово лиш наростали з роками після його смерті.

Вільям Гоуп Годжсон народився в 1877 році в невеличкому містечку Блекмор-Енд (графство Ессекс) у сім’ї англіканського священика Семюеля Годжсона та Ліссі Сари Браун. У багатодітній родині поміж дванадцяти дітлахів, де троє померли у ранньому дитинстві, Вільям народився другим. Старший Годжсон за 21 рік змінив 11 парафій, тому сім’я часто переїжджала з місця на місце, побувавши навіть у Голуеї (Ірландія). Однак, англіканство так і не дало паростків у серці юного Вілла, а за словами його сестри, Годжсон відчував «крайню байдужість до релігії».

Примітно, що в дитинстві сім’я Вільяма називали його виключно «Гоупом», що з англійської означає «Надія». У вісім років малолітнього Гоупа відправили до закритої школи-інтернату, звідки він декілька раз втікав. Юний Вілл марив тоді морем та подорожами. Сім’я Годжсонів переживала скрутні часи: поряд з постійною бідністю, Семюеля часто відряджають до «католицьких земель», де англіканському пастору «добрі католики» погрожували викраденням його дітей. Тема дитячої смерті та викрадень стануть наскрізною у сюжетах декількох творів Гоупа.

Після ряду втеч та повернень у 1891 році мрія юного Годжсона здійснюється: батьки погодилися відправити Гоупа вчитися морській справі. Він вступив на корабель, як юнга на чотири роки. Провівши декілька років на кораблях матросом, Вільям дослужившись до третього помічника капітана. У перервах між плаваннями Гоуп навчався у Блекбернській технічній школі. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Бессі Фарнворт.

Морські подорожі принесли Гоуп Годжсону величезний життєвий досвід та масу неповторних вражень, які надалі з'являться у його літературній творчості. Хоча корабельне життя для Вільяма не завжди видавалося безхмарним: старші матроси неодноразово чіплялися та цькували хлопця. Тому Гоуп активно приділяв увагу фізичній підготовці та культуризму, займаючись підняттям важких речей і боксом.

Саме тоді Вільям захоплюється і фотографією. Додому він повернувся з чудовою колекцію знімків різних природних явищ, світу морської флори та фауни, побуту моряків. Дослідники творчості Годжсона відмічають, що на палубі Вільям вперше розпочав писати: спочатку документальні записи та звіти про плавання, і, можливо, перші вірші.

У 1898 році Гоуп був удостоєний медалі Королівського Товариства Порятунку Потопаючих за героїзм при порятунку іншого матроса біля порту Чалмерз (Нова Зеландія), що впав за борт. Ситуація була доволі критичною: прибережні води кишіли акулами. Сміливий Годжсон майже пів години зі спеціальним буєм залишався біля товариша поки їх обох не витягли. Проте, морська стихія недостатньо заполонила молодого Вілла. Він тричі обійшов на палубі навколо світу, але у віці 22 років Гоуп назавжди зійде на берег.

Перші твори Гоуп Годжсона були далекими від «темної літератури». Насправді, спочатку Вільям публікував статті про фізичне здоров’я та культуризм. Перша з них вийшла у журналі «Cassell’s» в листопаді 1903 року. До статті Вільям додав власні фотографії, на яких він демонстрував різні фізичні вправи.

Також Годжсоном була відкрита Школа фізичної культури в Блекберні, де пропонувалися заняття з індивідуальних програм, а серед клієнтів Гоупа переважали місцеві поліцейські. Однак, довго утримуватися на плаву Вільяму не вдалося: школу прийшлося закрити, статті та есе Годжсона приносили більше заробітку. Саме тоді, Гоуп спробував писати та публікувати перші химерні історії.

На жаль, на сьогодні залишилися неопублікованими ряд перших коротких горорних оповідань Вільма, так би мовити, проб письма (крім історії «Ніч ворона»). У 1904 році Годжсон публікує своє дебютне оповідання «Богиня смерті» у журналі «The Royal Magazine», де розповідається історія про викрадену індуїстську статую, яка оживає і мститься англійському місту. Через рік в журналі «Grand Magazine» з’явилося його друге фантастичне оповідання «Тропічний жах».

У 1906 році в американському журналі побачило світ оповідання «З моря без приливі» – перше із циклу Гоупа «Історій про Саргасове море». Сюжети серії розгортаються навколо Саргасового моря, де кораблі потрапляють у пастку, а їхні екіпажі знаходяться під загрозою монстрів, що живуть у трясовині водоростей.

У своєму першому романі «Човни «Глена Керріґа» Вільям Годжсон розширює «морську тематику». Так після жахливої корабельної аварії, врятована команда бореться за власне виживання в Саргасовому морі: починаючи від гігантських крабів до гуманоїдних монстрів та гігантських восьминогів. Слід сказати, що дебютний роман Годжсона поширювався досить погано.

Тому Вільям запропонував видавцеві Артуру Во з видавництва «Chapman & Hall» досить цікаву ідею з рекламною кампанією: причепити на авто макет корабля та возити його вздовж Темзи, а переодягнені у матросів торговці продаватимуть книгу. Звичайно, ця ідея просування книги була відхилена, тому наступна книга Гоупа «Будинок на кордоні» (1908) вийде вже в іншому видавництві.

Годжсон написав ще ряд інших історій на «морську тематику», дія яких відбувається за межами Саргасового моря. Деякі з них просякнуті темним духом «weird fiction», як-от славнозвісна історія «Голос у ночі». Фактично, це єдиний на сьогодні твір Гоуп Годжсона, який майстерно перекладено українською мовою Андрієм Лозінським (збірка «Перший кошмар») та професійно озвучено Сергієм Левчуком.
Посилання на аудіооповідання

Проте, інша частина «морських історій» приправлені гумором та веселими пригодами. Так оповідання про капітана Голта немає відношення до «темної літератури». Це історії про сумнозвісного контрабандиста, якому завжди вдається перехитрити митних агентів та вийти сухим із води у будь-якій ситуації.

Роман Годжсона «Будинок на кордоні» розпочинається, як справжня готична історія, однак швидко виходить за рамки жанру. Так власник вищезгаданого будинку дізнається про існування в домі міжвимірного порталу, який веде до «Рівнини тиші» та «Моря сну». У цих світах творяться жахливі речі та живуть небачені монстри. Одного разу на оповідача та його сестру нападають дивні свиноподібні істоти, з якими їм приходиться боротися. Поряд із цим оповідач подорожує в далеке майбутнє і стає свідком руйнування нашої сонячної системи.

Не виключено, що це один з перших прикладів того, що патріарх літератури «химерного, потойбічного та жахливого» Говард Філіпс Лавкрафт назвав би «космічним жахом». Примітно, що батько Ктулху дійсно похвалив роман Гоупа «Будинок на кордоні», стверджуючи що це «можливо, найкраща з усіх робіт містера Годжсона». Лавкрафт являвся шанувальником творчості Годжсона та високо цінував його історії.

Проте, шлях даної книги до читача не виявився простим та безхмарним. У листі від 25 вересня 1905 року Вільям Годжсон бідкався товаришу:

«Вам може бути цікаво знати, що «Будинку на кордоні» було відмовлено двадцять один раз, а «Піратам-привидам» – чотирнадцять. Тож я поклав неслухняних піратів спати у домі таємниць, і я дам їм відпочити там, доки до мене не прийде Видавець і не попросить, щоб його пограбували…»

Наступного року Годжсон публікує роман «Пірати-привиди». У цій химерній історії оповідач, молодий чоловік Джессоп, найнявся на корабель «Морцест» у Фріско, хоча хлопцеві були відомі чутки про його погану славу. У книзі Гоуп використовує морський жаргон у поєднанні з діалектами членів екіпажу, надаючи історії автентичності та правдоподібності.

Завдяки використанню компактно написаної прози та передчуття невідомого, Годжсон поступово посилює напругу та почуття страху. До цього додається той факт, що істоти, які вторглися на корабель, не описані в деталях, а пояснення їх походження чи мотивів відсутнє. Поєднання цих літературних прийомів дозволяє Гоупу посилити відчуття неминучої загибелі до кульмінаційного моменту роману, коли «морські дияволи», як їх описує Лавкрафт, затягують «Морцеста» під хвилі.

Г. Лавкрафт не оминув оцінкою роман «Пірати-привиди», стверджуючи що:

«Пірати-привиди – це потужна розповідь про приречений корабель із привидами під час його останньої подорожі, а також про жахливих морських дияволів (начебто людського вигляду й, можливо, духів минулих піратів), які оточують його й, нарешті, тягнуть до невідомої долі. Завдяки своєму володінню морськими знаннями та розумному підбору натяків та інцидентів, що наводять на думку про приховані жахи в природі, ця книга часом досягає завидних вершин сили».

Наступний роман Годжсона «Нічна земля» (1912) має дивну історію видання через величезний обсяг (538 сторінок). Сам Вільям стиснув книгу для публікації в збірнику під назвою «Сон Ікса» (1912). Інші скорочення творів Годжсона (зокрема й «Піратів-привидів») були зроблені для збереження авторських прав в США. Багато років потому Лін Картер, посилаючись на критику Лавкрафта, взяв на себе відповідальність вирізати надто романтичні уривки «Нічної землі» у м’якій палітурці.

У будь-якому випадку Лавкрафт визнав, що недоліки «не зіпсували величезної сили цілого» та додав, що «це один із найпотужніших творів жахливої уяви, коли-небудь написаних». Книгу також високо оцінив К. С. Льюїс, який згадав про «незабутню похмуру пишність» зображень Годжсона. А Кларк Ештон Сміт вказував, що «У всій фентезійній літературі є небагато творів, настільки відверто суто творчих».

З іншої сторони Годжсон сам надихався історіями інших письменників, зокрема детективними оповіданнями про Шерлока Голмса сера Артура Конан Дойля. І саме образ безсмертного детектива з Бейкер-стріт стане прототипом для героя циклу оповідань Гоупа – «Карнакі, мисливець за привидами». У всіх історіях «карнацького циклу» розповідь ведеться від першої особи – Доджсона, члена «строго обмеженого кола друзів» Карнакі, подібно до того, як про пригоди Голмса розповідає його близький друг доктор Вотсон. Детектив Карнакі живе в Челсі у холостяцькій квартирі в Чейні-Вок № 427.

Проте, детектив Вілла розплутує химерні історії з надприродніми подіями (окрім оповідання «Невидима тварюка, або Дивна історія Сумного кинджала сімейства Джарноків» та «Дім серед лаврів», де автор наводить логічне пояснення). Карнакі теж дуже нагадує Джона Сайленса персонажа створеного Елджерноном Блеквудом. Не слід забувати і про готичну повість «Кармілла» Джозефа Шерідана Ле Фаню, де простежуються «запозичення» Гоупа для окультного детектива Карнакі.

У своїй роботі Карнакі використовує вигаданий Гоупом стародавній текст, «Рукопис Сіґсанда», як засіб захисту від надприродного впливу. Є посилання на ще більш таємничі вигадані твори, включаючи «Заклинання Рааї», але в історіях не надається жодної додаткової інформації. Також Годжсон вигадав декілька надприродних явищ, з яким стикається Карнакі – це прояви «Aeiirii» і «Saiitii» і декілька ритуалів, включаючи «ритуал Saaamaaa», з його таємничими «вісьмома знаками» і «невідомою останньою лінією» (оповідання «Кімната зі свистом»). А фірмовий захисний «електричний пентакль» Карнакі неодноразово згадуватиметься у «темній літературі».

Віломо також що «карнацькі історії» вплинули на пізніших авторів жахів і фентезі, зокрема на Сібері Квінна, який мав власного та більш вдалого надприродного персонажа-детектива Жюля де Ґрандена. Письменник Саймон Р. Грін віддає шану Годжсону своєю серією «Шукачі привидів», де герої працюють у таємничому Інституті Карнакі.

Проте, Г. Ф. Лавкрафт вважав цикл історій про Карнакі нижчої проби, ніж попередні книги автора, називаючи його «найгіршим твором», а самого Карнакі «дуже слабким, штучним і стереотипним» та «безсумнівно, лише посереднім відлунням Джона Сайленса». Проте існують протилежні думки критичній оцінці «найвідомішого з поміж незнаних» на рахунок «мисливця за привидами» Годжсона. Так у статті про надприродну фантастику Вільям Роуз Бенет вказував, що

«Пам’ятаю, як я захоплювався історіями «Карнакі, мисливця за привидами», які мені рекомендувала Елінор Вайлі, хоча я бачу, що Говард Ф. Лавкрафт оцінює цю книгу нижче, ніж інші твори Годжсона»

При цьому сучасний фантаст Чайна М’євіль досить тепло відгукується щодо оповідань «Карнацького циклу» Гоуп Годжсона: як про «енергійну едвардіанську психо-детективну» серію.

У 1913 році, у віці тридцяти шести років, Вільм Гоуп Годжсон одружився з вищезгаданою Бессі Фарнворт – тоді редактором журналу «Harmsworth». Молода пара з Англії переїздить на південь Франції, де Годжсон писав порівняно мало. Тим не менш, у цей період було видано три збірки оповідань: «Люди з глибоких вод» (1914), «Удача сильних» (1916) та «Капітан Голт» (1917).

З початком Першої світової війни подружжя повернулося до Великобританії, і Годжсон, як справжній патріот, вирушив на фронт. Після курсу в Університеті підготовки офіцерського корпусу в Лондоні він був зарахований лейтенантом до Королівської артилерії. У 1916 року, після падіння з коня, Вільям на якийсь час повернувся додому, але після того, як травма голови була залікована, знову вирушив на фронт. Відзначають, що Годжсон міг гарантовано повернутися на більш «безпечніший театр військових дій» – флот. Однак рішення більше ніколи не повертатися у плавання стало для Гоупа роковим.

Після смерті Вільяма Годжсона вдова продовжувала продавати деякі з його завершених оповідань посмертно, однак вони залишалися маловідомими читачам. Популярність творчості Годжсона зросла у 30-х роках ХХ століття, коли його історії почали публікувати у низці антологій для масового читача в м’якій обкладинці. Дві з них включали оповідання Годжсона, що вперше привернуло до нього увагу таких авторів, як Лавкрафт і Кларк Ештон Сміт. Пізніше у видавництві «Arkham House» Август Дерлет надрукував омнібус «Карнакі», який включав ніколи раніше не публіковані розповіді про окультного детектива.

Вражений розповідями Годжсона, Г. Лафкрафт написав нарис про Гоупа та його творчість. «Дивна робота Вільяма Гоупа Годжсона» була завершена творцем «міфів Ктулху» вже після публікації всесвітньовідомого «Надприроднього жаху в літературі», але пізніше ГФЛ включив його до цього критично-вагомого для жанру есе. Лавкрафт неодноразово називав Вільяма Годжсона «другим після Елджернона Блеквуда».

Видавець книг Артур Сент-Джон Едкок після смерті Гоуп Годжсона напише про Вільма досить багато чудових слів:

«...він показав себе письменником з винятковими творчими здібностями, майстром дивного, страшного, жахливого. Його моторошні вигадки були гідні порівняння з химерними творіннями По. Він так само цілком і з ентузіазмом віддавав себе літературній кар'єрі, що розмова під час нашої першої зустрічі була тільки про його книжки та сподівання як автора. Він високо цінував і дуже серйозно займався своєю літературною діяльністю, мав відверту, незмінну впевненість у своїх силах, підкріплених величезною зарозумілістю молодості та частковою спадщиною досвіду...»

У 1958 році Альфред Гічкок створив годинну адаптацію «Голосу в темряві» Годжсона – телевізійний серіал «Підозра». Поряд із цим, творчість Годжсона знайшла місце і у форматі коміксів, хоча й невеличке. Це публікація роману «Будинок на кордоні» 2000 року у «Vertigo Comics», адаптована Річардом Корбеном і Саймоном Ревелстроком. Важливо, що «Vertigo Comics»» має довгу та видатну історію видавництва жахів і найновіших коміксів.

Однак, адаптована версія «Будинку на кордоні» має мало спільного з оригінальним роман Годжсона. Швидше за все – це «повторне тлумачення» безсмертного твору Гоупа.

Цінним у коміксі є вступ легендарного Алана Мура. На щастя, він не вдається до розгляду адаптації Корбена-Ревелстрока, а натомість розповідає про Годжсона та його роботу. Алан Мур являється палким шанувальником творчості Гоупа, тому й не дивно, що мисливець за привидами Карнакі з’являється у «Лізі видатних джентльменів» Мура.

Сьогодні Вільям Гоуп Годжсон продовжує надихати сучасних письменників. Поважні автори фентезі та наукової фантастики, зокрема Грег Беар, Чайна М’євіль, Джин Вулф і Браян Кін часто згадують про відчутний вплив оповідань Гоупа на їхню творчість. Відзначу, що сьогодні твори Годжсона є загальнодоступними в Сполучених Штатах та Європі, часто займають почесне місце в антологіях жахів та «темної прози».

Проте, коли книги Гоуп Годжсона заговорять солов'їною та з’являться на полицях українських книгарень залишається загадкою. Мабуть, розгадати її не до снаги навіть досвідченому Томасу Карнакі, не те що відданим читачам, яким залишається лише чекати.

Однак, ви ж пам’ятаєте, як у дитинстві називали малого Вільяма? Віримо і надіємося.