Незнана мова — то свідома мова. Не вимовлена мова — то мова смерті і одкровення.

Так писав Мирослав Ягода, львівський художник, поет, філософ і нонконформіст. Незручний митець, що відчував себе чужорідним елементом серед довколишнього світу й рефлексував відповідно до цього. Наприкінці лютого 2020 у Києві відкрилася виставка його робіт — «Я+GOD=А». Його друга сольна київська виставка. Його посмертна сольна київська виставка. Бо мертвих виставляти зручніше.

Про життя і творчість Мирослава чудово написала «Амнезія» — радимо ознайомитись з матеріалом тут. Ми ж поділимось досвідом відвідин самої виставки.

Малювання картини — то як кохання під час автомобільної аварії. Мистецтво — це є рецепторний люфт.

У неділю в Національному художньому музею України не вельми людно, попри вільний вхід вихідного дня для усіх громадян. До Ягоди — прямо від гардеробу і праворуч, на другий поверх, а там знову праворуч. Поки крокуєш сходами, відчуваєш на спині пильний погляд чорно-білого королівського почету.

Картини Ягоди займають три зали. За правилами, в усьому музеї можна фотографувати на будь-що, аби для власного користування і без спалаху, але двом жіночкам, що пильнують за безпекою доробку Мирослава, на правила байдуже. Просять прибрати дзеркалку. Доходимо згоди.

У першій залі виставлено чорно-сірі й чорно-білі скетчі. Тривожні образи, сповнені спотвореного брудного еротизму, своїми гострими кутами ледь не прориваються за межі паперу. Статичність незнайома цим витворам бурхливої уяви: кожний образ занепокоєно тремтить, наче залою ширяють протяги.

Деінде стрічаються написи або вірші. Здається, для Ягоди не було принципової різниці між текстом і малюнком.

Птах з маскою жаху замість обличчя — одна з кількох кольорових робіт у цій залі. І розташували його дуже вдало. Бодай де ви встанете, його спантеличений погляд стежитиме і за вами, і за рештою зображених потвор — так, наче крилата покруч наглядає за цим похмурим братерством та не дає втекти до коридору.

Друга зала — темрява. Темрява підлоги, стелі і стін, темрява настільки цілісна, що виставлені картини виглядають хворобливими наривами на її тілі. Прекрасними хворобливими наривами. Навмисно додаємо кадри з телефону без обробки, щоб передати саме відчуття кольорів.

На відміну від скетчів, кожне із цих зображень продумане у своїй хаотичності, потік свідомості спрямований на відображення певної ідеї. І всюди кричать обличчя. У залі — тихо. Намагаєшся не затримуватись надто близько до них, щоб раптом не почути цей крик.

Посеред приміщення — квадратна дерев’яна лавка. Якщо споглядати з неї картини під правильним кутом, можна побачити більшу історію — чи це просто гра світла?

Третя зала — кульмінативна, зала катарсису. Там виставлено усього чотири картини, кожна з них — в окремій дерев’яній кабінці. З ними треба лишитися сам-на-сам. Смерть — білий шлях руїн, каже нам чорний пес, і ми з ним погоджуємось.

Так виглядає шлях від конкретики особистості (Я) до Великого Початку (А) через метафізичне сприйняття світу, де високе поєдналося з низьким, потворне — з заворожливим, а безлад — з керованим напрямком руху (напевно, це і є GOD).

Виставка триватиме до 12 квітня.