Поділитися

 (Відгук на збірку «Бабай. Перший кошмар» (2019))

Знаєте що? Як щодо того, аби розповісти один одному щось? Кумедні історії чи серйозні, правдиві чи вигадані, – вони не дадуть заснути і допоможуть згаяти час куди ліпше, аніж картярство

Вільгельм Гауф, «Харчівня у Шпессарті»

(переклад уривка - Ольга Смольницька)

Прийде чудовисько і посадить у мішок… Так залякували і досі лякають неслухняних дітей. Загальновідомо (і редакція збірки пише про це), що, може, етимологія слова «бабай» пішла ще від татаро-монгольської навали – недарма ж украдених дітей цей розпливчастий дух саджає саме у мішок. З іншого боку, у тюркських мовах «бабай», «бабá» означає «старий», «дідусь», а ще – «батько». Тобто це один із наших предків. Іншими словами – архетип, як домовик (теж пращур!), що з’являється з-під пічки. Факт, що Бабай – невід’ємний персонаж нашого фольклору. А відтак – наших уявлень, і не лише снів, а й реальності.

Отже, на противагу багатьом іншим колоритним монстрам, Бабай у нас чудово прижився. Він – наш. Цього разу Бабай прийшов не з метою налякати, а – допомогти, коли ми цього потребували. Як?

Бояться того, що незрозуміле. (Недарма відун, відьма – ті, хто «відають», і про «не таких» побоюючись, але і з пошаною казали: «знає»). Під час пандемії коронарного вірусу, коли виникали нові міфи, багато чого ми не знали. А ситуація… пригадувався «Декамерон» Боккаччо. Але з чого починається збірка фривольних новел, які сьогодні – класика? З епідемії чуми і з того, що герої, які не можуть вийти за межі замку, розповідають одне одному історії. Так само постав конкурс «Число звіра», започаткований проєктом «Бабай» як приклад гамбурзького рахунку. Ми всі – не знаючи одне одного навіть позаочі – зібрались і змогли обмінятися на відстані не лише історіями, а й враженнями та багатьма цікавими фактами, у тому числі з прочитаного. Було не страшно, а… весело! Як на вечорницях – а може, і в англійських ґотичних клубах? До того ж, у моєму житті сталася ще одна приємна новина: журі відзначило мене як найактивнішу коментаторку (під наданим сервером нікнеймом «Картопляний Метросексуал»), і я отримала приз – саме цю збірку, «Бабай. Перший кошмар». Заодно дякую читачам – усім, хто добре відгукувався про мої твори і відгуки!

Не маю на меті переповідати сюжети всіх оповідань (причому всі ці твори межують із новелами) – певна, що багато хто читав, а в інших самий смак попереду, – а ліпше зазначу особливості кожного твору.

Перший, «Гегемон» Володимира Кузнєцова, викликав у мене (і точно у багатьох моїх однолітків) асоціації з вивченим у школі «Жовтим князем» Василя Барки. Назва нагадує вислів «гегемон революції», а хто це – знаємо з історії та спогадів. Традиційно – але несподівані сюжетні лінії, неочікувані повороти. Алюзійність – і водночас вічна тема, спільна для українців – Голодомор. Вдалий хід – опис біснуватої дівчинки, чиїми вустами промовляє демон. І – парадокс! – біс каже правду вбивцям. Кінцівка несподівана – про те, хто справжній гегемон у новому світі (обіцяному «раю на землі») і хто переміг. Відзначу історизм, без якого такі твори неможливі.

«Булавка» Юлії Васильєвої – фентезі, яке насправді не таке вже й фентезі. Може, і пригадуються фільми, як істоти з іншого світу напинають на себе людські личини (навіть «Фантомас», хай і не так моторошно), але… подано це несподівано. Наче у «жахалках», де сусід у транспорті виявляється монстром. Жах у тому, що зовні немає жаху. Автори часто ведуть читача по межі, і треба додумувати – вирішувати для себе – чи справді герой бачив монстрів і боровся з ними, чи насправді у нього психіатричний діагноз? І де тут причина, а де наслідок? Що змушує вдивлятися – і помічати нитку або шпильку (булавку)? І теж несподіваний фінал.

Приємно було бачити твір Володимира Арєнєва; фантаст порадував оповіданням «Терпіння женця». Слово «жнець» викликає асоціацію зі смертю. Фантастичну тему обіграно буденно, в атмосфері довіри, як діалог діда з онуком. «Ліцензійні хмари», проєкт «Небесний Ієрусалим» (як тут не згадати новозавітний Небесний Єрусалим?!), а головне – як це описано!

«Пожираючи монстрів» Романа Великорода – горор, який має спільне з міським фентезі. Починається з алкогольних «розборок» у барі (підставте сюди середньовічну таверну – а втім, сучасність нікуди не дівалася) – а далі, створюючи потрібне враження огиди, повороти боротьби з монстрами. Відзначу оригінальне мовлення істот, узагалі вдалий діалогізм. Реальні події (зникають люди) – під фантастичним соусом. Фінал – «лікнеп» щодо боротьби і виживання сильнішого. Попри сильні емоції, доводиться визнати, що кожний персонаж має власну рацію.

«Родина» Сергія Мартинюка схожа навіть на маленьку повість. Для мене це твір про ініціацію. Знову – перетинання реального і нереального світів. Молодший брат хоче швидше стати дорослим. Для нього дорослість – це позірна приманка, тобто пиво і дискотеки. Реальність, показана старшим братом, геть інша. Що все це нагадує? Народні казки – про тих самих Гензеля і Ґретель. Хай живуть архетипи. Треба пройти нічний ліс і побачити ожилих небіжчиків – і повернутися додому. Чи лишиться герой таким, яким він був? Сумніваюся. Кінцівка підтверджує, що все було насправді, а не галюцинацією захворілої дитини. Окремо відзначу прекрасне відсилання до дитячих жахіть і фольклору – оповідки про Чорта Рогатого у льосі (такого собі родинного монстра, який не чіпає жінок, а от чоловіків… який чудовий для діда привід ухилятися від роботи і посилати за овочами бабу!).

Так само несподівано обіграно жах у творі Дімки Ужасного «Колишня». Гадаєте, це про другу половинку героя? Ні! Точніше, так… про його другу половинку, але – божественну. Адже в усьому винна… статуетка богині! Що, скажете, «Венера Ілльська» Мериме (яка різниця у розмірі скульптури – головне, що це ідол)? Ні. Відзначу реалістичний опис літнього музиканта-неформала. Щоправда, спочатку викликала несподіванку (а потім огиду) його поведінка – але так було треба за сюжетом. Усе скінчиться трагічно. І знову – несподівано. Епіграф із пророцтва Ісаї видався доречним (не лише тому, що теж люблю цей біблійний уривок). Мораль можна сформулювати так: поміркуй, перш ніж купляти невідомий не-знати-чий артефакт і тягти його додому. Адже ідол вимагає жертв – людських. Узагалі новела не лише про те, що я окреслила, вона багатопланова.

«Минуле теж співає» Руслана Ясинського – актуально про перегук теперішнього і минулого. Минуле нікуди не ділося. Замість музики на вінтажній німецькій платівці виявляється… запис допиту нацистом. І цей нацист зміг емігрувати, довго прожив – а може, був іще живий, коли купляли платівку в невідомого? А той, кого зустрічає герой наприкінці – хто насправді він? Платівка з музикою, що насправді не музика – нібито мотив жахалок, відомих із дитинства. Але оповідання пов’язано з історією й нагадує, що трагедії ХХ століття були насправді нещодавно. Отже, перед нами фантастика, в якій немає фантастичного. Згадаймо навздогін Йозефа Менґеле, який у Латинській Америці охоче розповідав про своє минуле. Можливо, комусь видасться задовгим початок про колекціонування і пошук новенького-старенького (утім, кому за бажанням не можна дорікнути «довготою», адже на кожний смак є свій мастак?).

«Ось іде мрець» пера Остапа Українця: начебто студентський побут з усіма проблемами (виразно описано антисанітарію, раптове вимкнення води, дебоші…) – але добре показано, як у прагненні чогось надзвичайного, розваг (у народі кажуть «з жиру казяться») переступають межу. Реалістично і правильно показано діалог із медсестрою. Так само – що таке справжнє життя і що таке справжня смерть.

Це продовжує оповідання Андрія Лозінського «Клоп». На початку «ніщо не віщувало біди». Цебто біда таки відбулася: герой збиває жінку з дитиною, але де тут демонологія? Справжнє жахіття починається після загибелі невинних. Опис вирощування (навіть плекання, вигодовування!) клопів, офіри на догоду коханці – усе викликає жах і огиду водночас. Те, як людина перетворюється на комаху (а на це очікується)… ні, у даному разі це не Кафка і не фільм «Муха». Цей текст – Ерос і Танатос.

Цікаво читається «Кеджангук» Світлани Тараторіної (і не лише тому, що я дізналася назву корейської страви). Авторка підняла проблему онлайн-реальності, а ще доречно тут уживається слово «кібердиктатура». Героїня та інші під контролем. Твір зачіпає питання агресії й те, що позбавляти неї штучно (за допомогою вакцини чи іншого засобу) насправді шкодить самим піддослідним, і таким чином не можна позбавити світ насильства. У тексті добре відтворено рекламний стиль, і взагалі сам текст – певна антиутопія, чи дуже близька антиутопія, яка ось-ось може стати реальністю, якщо не оговтатися. Адже подібні твори – попередження.

«Жовто-сіра» Костянтин Мельникова на початку заявляє про перегук із кафкіанством – зокрема, спільною причиною виникнення потягу творити у самого Кафки і – героя оповідання. Змальовані трагедії (начебто справжні, але під містичним соусом) вдало оформлено як щоденник – чи просто нотатки-спогади оповідача. Тобто твір і про творчість як терапію. Отже, чи було описане, чи не було насправді, чи вірити, а чи не вірити – але зв'язок із реальністю (у тому числі нав’язлива ідея, «ефект присутності») тут є.

«Пертурбація» Євгена Ліра імпонує правдивим описом буднів провідника та інших працівників залізниці. Читач опиняється у потязі разом із головним героєм і все бачить «ізсередини», очима провідника. Поява загадкових «хлящів» (виникають асоціації зі словами «кліщі» та «хрущі» і – «хрущі над вишнями гудуть»), яких не спекатися, від загадкового пасажира, схожа на візуалізацію страху. Сподобалося відтворення психології та переживань героя-спостерігача, перед яким і розгортається весь кошмар. От що виллялося зі склянок чаю, який готував із лайкою провідник! Узагалі багато творів у цій книзі об’єднує бажання героя (або підтекст, атмосфера, уміло подана автором) пояснити незрозуміле раціонально. Іноді це виходить, іноді – усе одно містика перемагає. Дещо як у народних бувальщинах: звичайна пригода пояснюється містично.

«Ти вирішив померти сьогодні» Артема Поспєлова – теж про взаємодію життя і смерті. Світи описано як дуже тонке перетікання. Реальність… умовна? але наша. І неважливо, що одного з персонажів звати Рорі – це ж може бути скорочене прізвисько. Вимирання поколіннями цілих вулиць, буденні пояснення – усе це може налякати і без зайвих фантазувань. І (як і деякі інші оповідання) цей текст описує проблему зв’язку між поколіннями у родині. Чи втрачено цей зв'язок?

«Гавриловна» Олексія Жупанського потішила і сюжетом, і вмінням переосмислити дитячий страх. Колоритне називання героїні, що виявила свою владу над чужою психікою і після смерті (просто відьма якась) – не Гаврилівна, а розмовно – Гавриловна. Сюжет дуже близький багатьом, бо кому не знані дивні сусіди або просто підозрілі самотні люди (згадаймо і класичний фільм «Сам удома», де Кевіна лякають вигаданим жахом про старого сусіда, тоді як справжні злочинці ходять поруч і вже залізли до будинку), хто не знає тих, хто годує безпритульних тварин, а сам ненавидить людей… Психологічно описано якраз життєво. Фінальне божевілля наляканого героя – а може, і не безумство – і офірування світлині вже покійної Гавриловни чужих життів (легко здогадатися, що далі хлопчик перемкнеться з кішок на людей) начебто перегукуються з попередньою новелою, «Колишня», але річ у загальному принципі. Отже, «Гавриловна» – це і міська легенда (історія про такий собі звичайний під’їзд), і бувальщина, і просто реальна подія, подана як горор. Про те, як мерці не відпускають живих. А може, ті самі не дають себе відпустити? Загалом про всю книгу: жах – поруч, і його треба знати. Звичайні люди можуть бути монстрами і не у прямому розумінні. Що відчуває людина у віртуальному побуті, у замкненому помешканні? Які є приспані дитячі страхи? Про все – у «Бабаї».

Приємним сюрпризом у «Бабаї» стало оповідання Вільяма Гоупа Годжсона «Голос у темряві» у перекладі Андрія Лозінського. Редакція люб’язно розповіла у післямові про цього незаслужено маловідомого письменника, відкритого Лавкрафтом. Як перекладачка зазначу гарний стиль відтворення українською мовою, збережену атмосферність. Твір позірно легко читається (недарма ж написаний класично), але враження нелегкі. Особливого «шарму» додає те, що герої чують лише голос і не бачать мовця. Голос у темряві – та це ж класичне несвідоме! Своєрідним ходом видаються гігантські гриби, які розмножуються на кораблі, а потім переходять на живих. Гриби і море, ще й у темряві… а може, це й оповідь про те, як залишитися людьми в екстремальних умовах? Особливо приємно, що українська література виявилася першою у відкритті не лише тем, але й класичних імен.

Отже, уся ця збірка – класика у нових шатах? Чи новий кут зору в класичній обгортці? Шукаймо відповіді самі. Узагалі ці твори показують українські реалії – або взагалі українців, минулого, теперішнього і майбутнього – у ситуаціях, які вічні та несподівані. Дія: село (таке зовні миле, патріархальне, але зі страшним лісом і ожилими мерцями), звичайне місто, інша планета… А герої – живі: студенти, діти, легенда неформальної музики, колекціонери і взагалі – просто люди. Хочеться сказати: «Вірю». Єдине, що викликало дисонанс – подекуди ненормативна лексика, якої, на мою думку, там не було треба. Для більшого ефекту можна вживати сленґ чи народні прокльони, просто соковиті вульгаризми, а мат – особливо якщо його багато – стирає потрібні враження. Класики це знали. Скажімо, у гофманівському «Малюку Цахесі» єдиний раз ужито – несподівано, устами кабінетного вченого – обсценне слово (з крапками), що й створює потрібний ефект, руйнуючи самозакоханий автопортрет «лагідного» і «чемного». Або у Курта Воннеґута («Буфонада, або Більше не самотні») респектабельний головний герой-можновладець один-єдиний раз уживає ненормативну фразу – чим шокує інших, але потім це «посилання куди треба» розлітається як афоризм у чужих устах. Адже мат – це своєрідне заклинання, тож не розмовляймо ним всує. Проте мої враження – це вже прискіпування, адже загальної картини не зіпсуто. Мету – викликати жах, огиду, інші почуття, а головне – зацікавленість – досягнуто.

Тут усе потрібне. І все правда. Так, за Голодомору селяни їли кору. Так, своє треба відстоювати. Правильно: краще не купляти невідомих платівок у гонитві за ексклюзивом (і, як радив ще один класик фантастики-містики: «Ніколи не розмовляйте з незнайомцями»). Ще правильніше: краще не купляти екзотичних статуеток. І не завадить послухатися медичних порад. Та й чи не у кожному під’їзді є така Гавриловна.

 Ці оповіді такі різні – але об’єднані спільним. Для досягнення ефекту треба не просто атмосфери, а – story. Ці тексти мають із лишкою таких stories. І це не просто «екшн», а вміння ненав’язливо навчити нас думати. Що і вимагається від справжньої, а не бутафорської чи скоростиглої, літератури. Ми вже маємо нашу дозрілу та оригінальну горор-прозу, без наслідування, але з умілими алюзіями.

Підсумовуючи, скажу, що своє несвідоме треба знати – для того, щоб не дозволити чужому отримати владу над собою. Інакше вийде, як у відомому сюжеті: до дівчини приходить умерлий наречений, а вона до останнього не розуміє, хто насправді перед нею (хоча всі ознаки на це вказують!), доки опир не каже: «Лізь у могилу». Отут героїня прозріває. Заперечувати несвідоме навіть небезпечно. Тому хай живуть Гоголь і його менш відомі, але талановиті українські колеги по перу (Орест Сомів, наприклад), Едґар Аллан По і Лавкрафт, узагалі всі романтики, Стівен Кінґ і багато хто… Адже ця література не пропагує жаху і «чорнухи». Усе – набагато тонше. Недарма кажуть про «вітамін страху» або фермент: у певних дозах він навіть необхідний. Головне – не загратись і вчасно поставити книгу на полицю (або, якщо ви й письменники – вчасно поставити крапку). Треба жах сублімувати – і таким чином позбутися його у собі.

Наостанок хочу відзначити оформлення книги: чітка графіка Сергія Крикуна та Ірини Гуріної влучно ілюструє авторські задуми. Форма поєднується з примхливою фантазією – на чому й побудовані ці оповіді.

…Чорну палітурку згорнуто. Книжку прочитано. Отже, Бабай підказав, як діяти – і повернувся на полицю? Але це така література, до якої повертаються, бо вона не одноденна, а багато у чому вже класична. Таким чином, до нових зустрічей, архетипе! До твого мішка потрапить ще багато цікавих історій!

 


Подобається проєкт? Ви можете підтримати нас, всі кошти підуть виключно на розвиток «Бабая»

Бажаєте опублікувати свої матеріали? Пишіть нам на пошту: