Відгук на збірку «Бабай. Перший кошмар» (2019)

Знаєте що? Як щодо того, аби розповісти один одному щось? Кумедні історії чи серйозні, правдиві чи вигадані, – вони не дадуть заснути і допоможуть згаяти час куди ліпше, аніж картярство

Вільгельм Гауф, «Харчівня у Шпессарті»

(переклад уривка - Ольга Смольницька)

Прийде чудовисько і посадить у мішок… Так залякували і досі лякають неслухняних дітей. Загальновідомо (і редакція збірки пише про це), що, може, етимологія слова «бабай» пішла ще від татаро-монгольської навали – недарма ж украдених дітей цей розпливчастий дух саджає саме у мішок. З іншого боку, у тюркських мовах «бабай», «бабá» означає «старий», «дідусь», а ще – «батько». Тобто це один із наших предків. Іншими словами – архетип, як домовик (теж пращур!), що з’являється з-під пічки. Факт, що Бабай – невід’ємний персонаж нашого фольклору. А відтак – наших уявлень, і не лише снів, а й реальності.

Отже, на противагу багатьом іншим колоритним монстрам, Бабай у нас чудово прижився. Він – наш. Цього разу Бабай прийшов не з метою налякати, а – допомогти, коли ми цього потребували. Як?

Бояться того, що незрозуміле. (Недарма відун, відьма – ті, хто «відають», і про «не таких» побоюючись, але і з пошаною казали: «знає»). Під час пандемії коронарного вірусу, коли виникали нові міфи, багато чого ми не знали. А ситуація… пригадувався «Декамерон» Боккаччо. Але з чого починається збірка фривольних новел, які сьогодні – класика? З епідемії чуми і з того, що герої, які не можуть вийти за межі замку, розповідають одне одному історії. Так само постав конкурс «Число звіра», започаткований проєктом «Бабай» як приклад гамбурзького рахунку. Ми всі – не знаючи одне одного навіть позаочі – зібрались і змогли обмінятися на відстані не лише історіями, а й враженнями та багатьма цікавими фактами, у тому числі з прочитаного. Було не страшно, а… весело! Як на вечорницях – а може, і в англійських ґотичних клубах? До того ж, у моєму житті сталася ще одна приємна новина: журі відзначило мене як найактивнішу коментаторку (під наданим сервером нікнеймом «Картопляний Метросексуал»), і я отримала приз – саме цю збірку, «Бабай. Перший кошмар». Заодно дякую читачам – усім, хто добре відгукувався про мої твори і відгуки!

Не маю на меті переповідати сюжети всіх оповідань (причому всі ці твори межують із новелами) – певна, що багато хто читав, а в інших самий смак попереду, – а ліпше зазначу особливості кожного твору.

Перший, «Гегемон» Володимира Кузнєцова, викликав у мене (і точно у багатьох моїх однолітків) асоціації з вивченим у школі «Жовтим князем» Василя Барки. Назва нагадує вислів «гегемон революції», а хто це – знаємо з історії та спогадів. Традиційно – але несподівані сюжетні лінії, неочікувані повороти. Алюзійність – і водночас вічна тема, спільна для українців – Голодомор. Вдалий хід – опис біснуватої дівчинки, чиїми вустами промовляє демон. І – парадокс! – біс каже правду вбивцям. Кінцівка несподівана – про те, хто справжній гегемон у новому світі (обіцяному «раю на землі») і хто переміг. Відзначу історизм, без якого такі твори неможливі.

«Булавка» Юлії Васильєвої – фентезі, яке насправді не таке вже й фентезі. Може, і пригадуються фільми, як істоти з іншого світу напинають на себе людські личини (навіть «Фантомас», хай і не так моторошно), але… подано це несподівано. Наче у «жахалках», де сусід у транспорті виявляється монстром. Жах у тому, що зовні немає жаху. Автори часто ведуть читача по межі, і треба додумувати – вирішувати для себе – чи справді герой бачив монстрів і боровся з ними, чи насправді у нього психіатричний діагноз? І де тут причина, а де наслідок? Що змушує вдивлятися – і помічати нитку або шпильку (булавку)? І теж несподіваний фінал.

Приємно було бачити твір Володимира Арєнєва; фантаст порадував оповіданням «Терпіння женця». Слово «жнець» викликає асоціацію зі смертю. Фантастичну тему обіграно буденно, в атмосфері довіри, як діалог діда з онуком. «Ліцензійні хмари», проєкт «Небесний Ієрусалим» (як тут не згадати новозавітний Небесний Єрусалим?!), а головне – як це описано!

«Пожираючи монстрів» Романа Великорода – горор, який має спільне з міським фентезі. Починається з алкогольних «розборок» у барі (підставте сюди середньовічну таверну – а втім, сучасність нікуди не дівалася) – а далі, створюючи потрібне враження огиди, повороти боротьби з монстрами. Відзначу оригінальне мовлення істот, узагалі вдалий діалогізм. Реальні події (зникають люди) – під фантастичним соусом. Фінал – «лікнеп» щодо боротьби і виживання сильнішого. Попри сильні емоції, доводиться визнати, що кожний персонаж має власну рацію.

«Родина» Сергія Мартинюка схожа навіть на маленьку повість. Для мене це твір про ініціацію. Знову – перетинання реального і нереального світів. Молодший брат хоче швидше стати дорослим. Для нього дорослість – це позірна приманка, тобто пиво і дискотеки. Реальність, показана старшим братом, геть інша. Що все це нагадує? Народні казки – про тих самих Гензеля і Ґретель. Хай живуть архетипи. Треба пройти нічний ліс і побачити ожилих небіжчиків – і повернутися додому. Чи лишиться герой таким, яким він був? Сумніваюся. Кінцівка підтверджує, що все було насправді, а не галюцинацією захворілої дитини. Окремо відзначу прекрасне відсилання до дитячих жахіть і фольклору – оповідки про Чорта Рогатого у льосі (такого собі родинного монстра, який не чіпає жінок, а от чоловіків… який чудовий для діда привід ухилятися від роботи і посилати за овочами бабу!).

Так само несподівано обіграно жах у творі Дімки Ужасного «Колишня». Гадаєте, це про другу половинку героя? Ні! Точніше, так… про його другу половинку, але – божественну. Адже в усьому винна… статуетка богині! Що, скажете, «Венера Ілльська» Мериме (яка різниця у розмірі скульптури – головне, що це ідол)? Ні. Відзначу реалістичний опис літнього музиканта-неформала. Щоправда, спочатку викликала несподіванку (а потім огиду) його поведінка – але так було треба за сюжетом. Усе скінчиться трагічно. І знову – несподівано. Епіграф із пророцтва Ісаї видався доречним (не лише тому, що теж люблю цей біблійний уривок). Мораль можна сформулювати так: поміркуй, перш ніж купляти невідомий не-знати-чий артефакт і тягти його додому. Адже ідол вимагає жертв – людських. Узагалі новела не лише про те, що я окреслила, вона багатопланова.

«Минуле теж співає» Руслана Ясинського – актуально про перегук теперішнього і минулого. Минуле нікуди не ділося. Замість музики на вінтажній німецькій платівці виявляється… запис допиту нацистом. І цей нацист зміг емігрувати, довго прожив – а може, був іще живий, коли купляли платівку в невідомого? А той, кого зустрічає герой наприкінці – хто насправді він? Платівка з музикою, що насправді не музика – нібито мотив жахалок, відомих із дитинства. Але оповідання пов’язано з історією й нагадує, що трагедії ХХ століття були насправді нещодавно. Отже, перед нами фантастика, в якій немає фантастичного. Згадаймо навздогін Йозефа Менґеле, який у Латинській Америці охоче розповідав про своє минуле. Можливо, комусь видасться задовгим початок про колекціонування і пошук новенького-старенького (утім, кому за бажанням не можна дорікнути «довготою», адже на кожний смак є свій мастак?).

«Ось іде мрець» пера Остапа Українця: начебто студентський побут з усіма проблемами (виразно описано антисанітарію, раптове вимкнення води, дебоші…) – але добре показано, як у прагненні чогось надзвичайного, розваг (у народі кажуть «з жиру казяться») переступають межу. Реалістично і правильно показано діалог із медсестрою. Так само – що таке справжнє життя і що таке справжня смерть.

Це продовжує оповідання Андрія Лозінського «Клоп». На початку «ніщо не віщувало біди». Цебто біда таки відбулася: герой збиває жінку з дитиною, але де тут демонологія? Справжнє жахіття починається після загибелі невинних. Опис вирощування (навіть плекання, вигодовування!) клопів, офіри на догоду коханці – усе викликає жах і огиду водночас. Те, як людина перетворюється на комаху (а на це очікується)… ні, у даному разі це не Кафка і не фільм «Муха». Цей текст – Ерос і Танатос.

Цікаво читається «Кеджангук» Світлани Тараторіної (і не лише тому, що я дізналася назву корейської страви). Авторка підняла проблему онлайн-реальності, а ще доречно тут уживається слово «кібердиктатура». Героїня та інші під контролем. Твір зачіпає питання агресії й те, що позбавляти неї штучно (за допомогою вакцини чи іншого засобу) насправді шкодить самим піддослідним, і таким чином не можна позбавити світ насильства. У тексті добре відтворено рекламний стиль, і взагалі сам текст – певна антиутопія, чи дуже близька антиутопія, яка ось-ось може стати реальністю, якщо не оговтатися. Адже подібні твори – попередження.

«Жовто-сіра» Костянтин Мельникова на початку заявляє про перегук із кафкіанством – зокрема, спільною причиною виникнення потягу творити у самого Кафки і – героя оповідання. Змальовані трагедії (начебто справжні, але під містичним соусом) вдало оформлено як щоденник – чи просто нотатки-спогади оповідача. Тобто твір і про творчість як терапію. Отже, чи було описане, чи не було насправді, чи вірити, а чи не вірити – але зв'язок із реальністю (у тому числі нав’язлива ідея, «ефект присутності») тут є.

«Пертурбація» Євгена Ліра імпонує правдивим описом буднів провідника та інших працівників залізниці. Читач опиняється у потязі разом із головним героєм і все бачить «ізсередини», очима провідника. Поява загадкових «хлящів» (виникають асоціації зі словами «кліщі» та «хрущі» і – «хрущі над вишнями гудуть»), яких не спекатися, від загадкового пасажира, схожа на візуалізацію страху. Сподобалося відтворення психології та переживань героя-спостерігача, перед яким і розгортається весь кошмар. От що виллялося зі склянок чаю, який готував із лайкою провідник! Узагалі багато творів у цій книзі об’єднує бажання героя (або підтекст, атмосфера, уміло подана автором) пояснити незрозуміле раціонально. Іноді це виходить, іноді – усе одно містика перемагає. Дещо як у народних бувальщинах: звичайна пригода пояснюється містично.

«Ти вирішив померти сьогодні» Артема Поспєлова – теж про взаємодію життя і смерті. Світи описано як дуже тонке перетікання. Реальність… умовна? але наша. І неважливо, що одного з персонажів звати Рорі – це ж може бути скорочене прізвисько. Вимирання поколіннями цілих вулиць, буденні пояснення – усе це може налякати і без зайвих фантазувань. І (як і деякі інші оповідання) цей текст описує проблему зв’язку між поколіннями у родині. Чи втрачено цей зв'язок?

«Гавриловна» Олексія Жупанського потішила і сюжетом, і вмінням переосмислити дитячий страх. Колоритне називання героїні, що виявила свою владу над чужою психікою і після смерті (просто відьма якась) – не Гаврилівна, а розмовно – Гавриловна. Сюжет дуже близький багатьом, бо кому не знані дивні сусіди або просто підозрілі самотні люди (згадаймо і класичний фільм «Сам удома», де Кевіна лякають вигаданим жахом про старого сусіда, тоді як справжні злочинці ходять поруч і вже залізли до будинку), хто не знає тих, хто годує безпритульних тварин, а сам ненавидить людей… Психологічно описано якраз життєво. Фінальне божевілля наляканого героя – а може, і не безумство – і офірування світлині вже покійної Гавриловни чужих життів (легко здогадатися, що далі хлопчик перемкнеться з кішок на людей) начебто перегукуються з попередньою новелою, «Колишня», але річ у загальному принципі. Отже, «Гавриловна» – це і міська легенда (історія про такий собі звичайний під’їзд), і бувальщина, і просто реальна подія, подана як горор. Про те, як мерці не відпускають живих. А може, ті самі не дають себе відпустити? Загалом про всю книгу: жах – поруч, і його треба знати. Звичайні люди можуть бути монстрами і не у прямому розумінні. Що відчуває людина у віртуальному побуті, у замкненому помешканні? Які є приспані дитячі страхи? Про все – у «Бабаї».

Приємним сюрпризом у «Бабаї» стало оповідання Вільяма Гоупа Годжсона «Голос у темряві» у перекладі Андрія Лозінського. Редакція люб’язно розповіла у післямові про цього незаслужено маловідомого письменника, відкритого Лавкрафтом. Як перекладачка зазначу гарний стиль відтворення українською мовою, збережену атмосферність. Твір позірно легко читається (недарма ж написаний класично), але враження нелегкі. Особливого «шарму» додає те, що герої чують лише голос і не бачать мовця. Голос у темряві – та це ж класичне несвідоме! Своєрідним ходом видаються гігантські гриби, які розмножуються на кораблі, а потім переходять на живих. Гриби і море, ще й у темряві… а може, це й оповідь про те, як залишитися людьми в екстремальних умовах? Особливо приємно, що українська література виявилася першою у відкритті не лише тем, але й класичних імен.

Отже, уся ця збірка – класика у нових шатах? Чи новий кут зору в класичній обгортці? Шукаймо відповіді самі. Узагалі ці твори показують українські реалії – або взагалі українців, минулого, теперішнього і майбутнього – у ситуаціях, які вічні та несподівані. Дія: село (таке зовні миле, патріархальне, але зі страшним лісом і ожилими мерцями), звичайне місто, інша планета… А герої – живі: студенти, діти, легенда неформальної музики, колекціонери і взагалі – просто люди. Хочеться сказати: «Вірю». Єдине, що викликало дисонанс – подекуди ненормативна лексика, якої, на мою думку, там не було треба. Для більшого ефекту можна вживати сленґ чи народні прокльони, просто соковиті вульгаризми, а мат – особливо якщо його багато – стирає потрібні враження. Класики це знали. Скажімо, у гофманівському «Малюку Цахесі» єдиний раз ужито – несподівано, устами кабінетного вченого – обсценне слово (з крапками), що й створює потрібний ефект, руйнуючи самозакоханий автопортрет «лагідного» і «чемного». Або у Курта Воннеґута («Буфонада, або Більше не самотні») респектабельний головний герой-можновладець один-єдиний раз уживає ненормативну фразу – чим шокує інших, але потім це «посилання куди треба» розлітається як афоризм у чужих устах. Адже мат – це своєрідне заклинання, тож не розмовляймо ним всує. Проте мої враження – це вже прискіпування, адже загальної картини не зіпсуто. Мету – викликати жах, огиду, інші почуття, а головне – зацікавленість – досягнуто.

Тут усе потрібне. І все правда. Так, за Голодомору селяни їли кору. Так, своє треба відстоювати. Правильно: краще не купляти невідомих платівок у гонитві за ексклюзивом (і, як радив ще один класик фантастики-містики: «Ніколи не розмовляйте з незнайомцями»). Ще правильніше: краще не купляти екзотичних статуеток. І не завадить послухатися медичних порад. Та й чи не у кожному під’їзді є така Гавриловна.

 Ці оповіді такі різні – але об’єднані спільним. Для досягнення ефекту треба не просто атмосфери, а – story. Ці тексти мають із лишкою таких stories. І це не просто «екшн», а вміння ненав’язливо навчити нас думати. Що і вимагається від справжньої, а не бутафорської чи скоростиглої, літератури. Ми вже маємо нашу дозрілу та оригінальну горор-прозу, без наслідування, але з умілими алюзіями.

Підсумовуючи, скажу, що своє несвідоме треба знати – для того, щоб не дозволити чужому отримати владу над собою. Інакше вийде, як у відомому сюжеті: до дівчини приходить умерлий наречений, а вона до останнього не розуміє, хто насправді перед нею (хоча всі ознаки на це вказують!), доки опир не каже: «Лізь у могилу». Отут героїня прозріває. Заперечувати несвідоме навіть небезпечно. Тому хай живуть Гоголь і його менш відомі, але талановиті українські колеги по перу (Орест Сомів, наприклад), Едґар Аллан По і Лавкрафт, узагалі всі романтики, Стівен Кінґ і багато хто… Адже ця література не пропагує жаху і «чорнухи». Усе – набагато тонше. Недарма кажуть про «вітамін страху» або фермент: у певних дозах він навіть необхідний. Головне – не загратись і вчасно поставити книгу на полицю (або, якщо ви й письменники – вчасно поставити крапку). Треба жах сублімувати – і таким чином позбутися його у собі.

Наостанок хочу відзначити оформлення книги: чітка графіка Сергія Крикуна та Ірини Гуріної влучно ілюструє авторські задуми. Форма поєднується з примхливою фантазією – на чому й побудовані ці оповіді.

…Чорну палітурку згорнуто. Книжку прочитано. Отже, Бабай підказав, як діяти – і повернувся на полицю? Але це така література, до якої повертаються, бо вона не одноденна, а багато у чому вже класична. Таким чином, до нових зустрічей, архетипе! До твого мішка потрапить ще багато цікавих історій!