Свято наближається! Свято наближається!
Дійсно, Геловін уже на порозі. Стукає своє кістлявою рукою у ваші двері. Заглядає порожніми очиськами гарбузової голови у шибки вікон. Пахне свіжовиритою землею та старим, пожертим міллю одягом на горищі. Пробирає до кісток морозним холодом, наче з могили.
Ви готові?! Уже набрали химерних книг на довгу та глуху ніч напередодні Дня всіх святих?! Ось вам підбірка романів жахів від українських авторів про які ви, напевно, не знали, або проминули увагою.
Хоча ми й не можемо з об’єктивністю стверджувати про “чистий”, дистильований горор у всій його моторошній красі, чи пак, виразний жахливий “український міт” світового рівня. Все ще попереду, друзі.
До того ж, жанрові рамки романів навіть світових майстрів горору та містики сьогодні також дещо розмиті. Темні вени цих книг щедро наповнені домішками інших жанрів. І це буває доволі смачнюча, вибухова, але й моторошна суміш. А ми радимо сьогодні звернути вашу увагу на “темні романи” українських письменників, які живуть поряд із вами. Маловідомі…
1. Олександр Винокуров “Сучі діти,” (“Зелений пес”, 2001; “АВІАЗ”, 2018 (2-е видання)
Трилер-притча, роман жахів.
Скажених собак залишається лиш пристрелити…
Вперше роман “Сучі діти” журналіста та письменника Олександра Винокурова (сьогодні покійного) побачив світ у видавництві “Зелений Пес” ще у далекому 2001 році. Зауважимо, що книга відзначена престижною на той час премією “Золотий Бабай”. О. Винокуров здобував її двічі: вперше - за детектив “Потворні ляльки” (перевидання, Видавництво АВІАЗ, 2018).
Тому, коли неозброєним оком тепер глянути на дати написання та друку книг “Сучі діти” О. Винокурова та “Бабай” Б. Левандовського (написаної в оригіналі російською мовою), закрадається закономірне питання: а якому із цих романів слід віддати титул “перший український горор-роман”?
За словами самого автора, роман “Сучі діти” задумувався, як соціальний трилер чи навіть роман-притча, хоча кривавих та моторошних сцен тут не бракує. Орди здичавілих псів заповнюють засніжену столицю та околиці. Вони повсюди! Їх сотні, тисячі! Люди бояться випхати свого носа із квартир. Місцеві газети рясніють страшними заголовками, а лікарні переповнені постраждалими. У темних кутках під’їздів ховаються уже далеко не “домашні улюбленці”, а справжні монстри. Божевілля, хаос. І виття, постійне виття…
Слід сказати, що досить схожу атмосферу книги передають французький фільм “Собаки в місті” (1978) з Жерераром Депардьє, радянська стрічка “Пси” та “Імла” (2008) Френка Дарабонта, знята за однойменною повістю С. Кінґа (ні-ні, ми не помилилися, не із милим скаженим сенбернаром на ім’я Куджо, а саме із гнітючим відчаєм останніх хвилин фільму “Імла”).
В одному із літоглядів 2004 року метр української літератури Андрій Кокотюха оцінив роман “Сучі діти” на “тверду четвірку” та зазначив, що творчість О. Винокурова спирається на давно “обкатані теми” у світовій літературі та, звичайно, “не для еліти”.
Читати чи не читати - вибір за вами. Хоча, можливо, таки не вдасться. Адже, останній наклад книги доволі невеликий - 100 примірників, і одна з них уже в дописувача цих рядків.
2. Роман Мтт (Онищенко) “Зомбі-Україна” (самвидав (2018); видавництво BOOKRI, електронна книга (2017).
Агрогорор, пост апокаліпсис.
Запорізький край стає місцем спротиву від зарази зі Сходу: зомбі, “кислотних плям” та іншої почвари…
Роман Онищенко (псевдо Мтт) – письменник, публіцист, засновник спільноти “Фантастика UA” та уродженець Донеччини. Неодноразово друкувався на сторінках українських горорних та фантастичних збірок (зокрема, у фензіні “Підвал”). Слід сказати, що свіженьку (навіть, із запахом крові) роботу автора оповідання “Щур на ім’я Западло” можна прослухати у чудовому виконанні Сергія Левчука (саме ж оповідання вийде друком у кривавій збірці “Свині-2”, з дня на день!):
Повертаючись до роману відзначимо, що перед тим як написати книгу про зомбі, сам Роман Онищенко наїздив, не мало не багато:
… шість тисяч кілометрів протягом двох років і побачив їх усюди. Побачив людей серед зомбі, і зомбі серед людей.
Автор попереджає, що по нашій країні залишилося ще тисячі заражених “комуністичною хворобою”, для яких книга буде своєрідним щепленням. Першим із трьох. Адже, Роман Онищенко розповідав у передмові до книги, що це перша частина із запланованої трилогії.
А так, у романі керівник Кошманівської ОФФГ Федір Іванович Денисенко відбиває запорізькі села від вторгнення невідомих істот, після виснажливої війни із гнилою імперією Совєтів. Бракує зброї. Бракує ресурсів. Бракує людей. Щоденні втрати і мінімум підтримки з центру. А зараза зі Сходу суне і суне...
Ловіть буктрейлер до книги:
Також книгу можна придбати в електронному форматі у будь-якому куточку України від віртуального видавництва “BOOKRI”:
І ще, мабуть, не секрет, що цього року (якби не клятий коронавірус) у Романа Онищенка повинна була вийти збірка оповідань“Кнозька лікарна: у нас не буває помилок”, ілюстрована легендарним Андрієм Данковичем (ходять чутки, що він створює обкладинку для “Бот-3”, а не доводить до ладу “Мор-2”).
Ви ж пам’ятаєте минулорічний анонс, правда?!
Очікуємо та не хворіємо…
Малюнок Андрія Данковича
3. Андрій Гулкевич “Служитель”, (“НК Богдан”, 2018).
Вампірська сага. Неоготичний роман.
Угоди підписані кров’ю непорушні…
Андрій Гулкевич – молодий письменник-фантаст родом із Тернопільщини, засновник групи “Фентезі та жахи”, у доробку якого уже три романи “Падіння Орла” (2017), “Служитель” (2019) та “Кров Крихдему” (2021). В інтерв’ю для “Бабая” Андрій Гулкевич згадує, що саме роман “Дракула” Брема Стокера, який він із захватом прочитав ще у 13 років, вплинув на його творчість (чудовий вік для читання жахів).
Ідею книги “Служитель” автор виношував 5 років ще із останнього курсу університету. Фактично, “вампірський роман” Андрія Гулкевича тримається на “двох китах”: містична складова – класичний образ графа Дракули та юридична основа – договір про довічне утримання (зауважимо, що автор за освітою юрист, який полюбляє хороші історії). Додамо ще сюди готичний будинок, проклятий спадок та дрібку бойовика.
І книга дійсно вийшла досить динамічною та кінематографічною. Так би мовити, у кращих зразках голлівудських вампірських бойовиків 90-х років ХХ століття. При прочитанні одразу згадуються сцени з “Від заходу до світанку” Роберта Родріґеса та серія фільмів “Вампіри”.
Хороший слуга не запитує, а виконує волю господаря
– цитата, яка найкраще ілюструє становище головного героя роману Олексія Ярошевича, вчителя історії та заручника “сімейного прокляття”. Хоча, він постарається у будь-який спосіб розірвати його. А вдасться? Почитайте.
Забігаючи наперед, нагадаємо, що у книги буде продовження. Андрій Гулкевич про це неодноразово наголошував. Тому напрошується єдине питання: а коли?
4. Назарій Вівчарик “Сьоме попередження” (“Видавництво Марка Мельника”, 2020).
Техногорор, містичний детектив.
Кара за невинно пролиту кров прийде навіть через століття…
Назарій Вівчарик – письменник і журналіст із Черкащини (чарівне м. Сміла), мабуть, знайома постать у цьому “горорному списку” для поціновувачів української “темної літератури”. Адже, на рахунку Назарія дві містичні повісті (“П’ятеро, як один” (2017), “Потривожене зло” (2020), роман “Сьоме попередження” (2020), авторська збірка “Те, що серед нас” (2018) та добрих два десятки химерних оповідань, опублікованих у різних українських збірниках та часописах. Повну біблігорафію творів можна поглянути на його авторському блозі:
Слід сказати, що роман, за словами автора, написаний у Чехії:
… між змінами на заводі. Також це перша моя книга, яку вичитували і автолюбителі, і програмісти, і волонтери, бо далеко не з усіма сферами життя я так гарно знайомий, тому просив допомоги. Ще цікаво не збитися з ритму, коли пишеш.
Також Назарій Вівчарик часто в своїх книгах вкладає набутий журналістський досвід, власні переживання та почутті історії. Власне, військових, лікарів, працівників поліції та чиновників. І саме життя високопосадовців різного штибу (та “рівня совісності”), строкато та досить детально прописане на сторінках роману “Сьоме попередження”, де, як у японській манзі- та аніме-серіалі “Щоденнику смерті”, після чергового запису приходить смерть (точніше, кара).
Так, це видається цілковитим безглуздям, але комп’ютерна програма “Sleep” вбиває людей. Сім кольорів веселки під ім’я політика стають смертним вироком. Розробник програми вчинив самогубство, за двома його помічницями відправлено кілера, а єдиною зачіпкою у цій справі є військовий побратим мертвого – атовець Богдан. Хоча, з ним і так не все в порядку.
Тому, одна вам дружня порада. Більше не заходьте сьогодні у соціальні мережі. Адже, випадково саме під вашим іменем може з’явитися сім позначок...
5. Ігор Стамбол “Прокляття інших”, (Видавництво “Мандрівець”, 2020)
Містичний трилер, апокаліпсис
І москалі мертві підуть…
Ігор Стамбол – професійний історик, викладач, уродженець Одещини та письменник, в доробку якого дві художні книги (та ряд історичних праць): “Злочинний порятунок” (2019) та “Прокляття інших” (2020). Останній побачив світ якраз у розпалі коронавірусних кривавих жнив, а у центрі сюжету самої книги розгортається інша епідемія – “Russian tongue” (“Російський язик” – таки досить паскудне видовище, повірте). Хоча за словами автора, свій роман Ігор Стамбол розпочав ще у 2015 р., під час подорожей у потягу.
Не випадково, що місцем події обрана саме Росія 2013 року та місто Чєлябінськ – типова оаза “радянського раю”. Крім цього, роман має й історичне підґрунтя: 15 лютого 2013 року о 9:20 (за місцевим часом) поблизу Чєлябінська упав метеорит, який наробив тоді чимало шуму. Кадри падіння пізніше використали у фантастичних фільмах “Війна світів Z”, “На межі майбутнього” та початкових титрах американського серіалу “Пікнік на узбіччі”.
У центрі сюжету четверо українців після вказаних вище подій та початку невідомої епідемії спробують повернутися на Батьківщину – назад на Одещину (давно пора). Герої зустрічаються із впізнаваними штампами “російської душі”, імперським середовищем та радянською спадщиною – прогнилою системою. Автор часто рефлексує на тему українсько-російських відносин, вплітаючи в діалоги герої сучасні проблеми та історичні паралелі.
Також на сторінках роману можна побачити досить колоритних героїв (чого варта стара бабка на ім’я Сталіна). Навіть сам містер “п” проскакує в одній із сцен роману, а сам автор на презентації книги щиро признається, що йому було б цікаво поглянути на реакцію цього х…. (ну, ви зрозуміли) після прочитання роману.
А чому “Прокляття інших”, запитаєте ви ? Відповідь, звичайно, шукайте у кінці роману – читається просто за вечір чи одну поїздку потягом, і проситься на широкий екран.