(крила і кара)
2017 - 2021

приречена блукати цим світом
постать стареча
мертва пустка окіл
доки око блукальця сягає
бліда тінь мовчазна
лише поряд кульгає
залишаючи сліди
серед безлюдної порожнечі.

навпроти мене сидить кістяк
темні провалля замість очей
він за життя бував у місцях
де ніхто не живе окрім тіней
він натякнув що жага до безсмертя
зазвичай згасає в районі сімдесяти
або в шершавих обіймах мотузки
навколо шиї
він сказав
затамуй подих
ти збирався кудись іти?
вперед
на вулиці темно до того ж навкруги чорториї
я задумався і присів
через декілька років чи днів піднявся й зазирнув у свічадо
щось тут було не так
тінь невиразна заглядала у двері позаду
напроти мене стояв кістяк.

чарівний мир
де голуб доїдає горобця
звичайна ніч
де я жертвую сном
та не жертвую снами
де серед метушні безлюдних квартир
манекени людей приходять до тями й
безликими лицями вдивляються в морок
де реальність керує кошмаром
з допомогою шворок
де бліде дзеркало правди посеред асфальту
хоче здаватись одночасно глибоким
й одночасно мілким
але правда спливає на поверхню у вигляді мертвої риби
а більма очисьок заглядають в іржаве решето єства
кожного хто її потурбує
де на березі дрімає скелет рибалки
де скрипить у зашморгу кохання
прив‘язане до трухнявої балки
де оголені віконні рами ловлять дрижаки
а вибиті шибки впали росою
окропивши окіл запліснявілий від злості апатичний світ
що з‘явився з Нічого
цей будинок пустий лише на перший погляд

прокинься!

вогонь погас
лишився лише попіл
лишилась сіра ледь жевріюча душа
в тунелях пам’яті десь виє вітер і я
блукаю в темряві
а серце в грудях б’ється
мов пташа

я не мовчу
я не кричу
я просто тихо гою свої рани
колись розправлю крила й полечу
лишивши по собі старі
порепані кайдани

в тунелях пам’яті відчуваю щось
крім себе
воно шукає
переслідує
слідкує
а як дістане
то мабуть згребе
душі жевринкою моєї посмакує

крила всихають ледь жевріє душа
чому той протяг знову душу не розпалить
майбутнє в спогадах не варте і гроша
майбутнє поруч
майбутнє скоро вжалить

лечу вперед
блукаю і не знаю
куди мене усе це приведе
я відчуваю що щезаю
а щезнувши коли я буду
й де

я так втомився
можливо десь на небі
по волі долі
коли накаже рок
я відпочину
а зорі при потребі
засяють освітивши
мій внутрішній морок

привиди з минулого не пускають в сон
занурився у спогади
у них побачив
зустрічі розмитих тіней
почув
захриплі голоси
на фоні аромату мокрого асфальту
в літню спеку
а ще
загублені у часі мрії
тужливий спів лелеки
політ нічного птаха над водою
місяць зверхньо споглядає
приречено чекаючи світанку
запах жасмину
зорі
тиша
і вона з тобою
привиди сміятимуться з тебе
аж до ранку

поблякло сонце
стало невиразним
закровоточили стигмати
на висохлих від давнини хрестах
і на обвітрених вустах кармінних
застиг ледь чутний подих затхлого повітря
а сміх піщинок у пустелі що гнані вітром
дріботять з нікуди у Нікуди
нагадують звук щелеп ланґольєрів
що живляться минулим
на дні спочили кораблі що загубились в океані часу
десь посеред штилю
і хоч стигмати перестануть кровоточити
засохла кров залишить після себе слід
а тонкий лід що під ногами у блукальця вже тріщить
дощить
а ти всуціль із цукру зроблений
щасливий.