Там, за хвірткою

1. Зайшла

Аля з цікавістю спостерігала за нічним краєвидом, що розкинувся перед її очима: крізь металеві списи хвіртки, у тьмяному світлі поодиноких ліхтарів, виднілася старенька дерев’яна церковця з дзвіницею поряд; будівля стояла в ста метрах від місцевого озерця, рівна гладінь якого манила спокоєм і прохолодою, позаду ж бовваніли обриси дерев прадавнього лісу.

Сьогодні їй не спалось. Мабуть, причиною цього було те, що раніше Аля, втомившись від забав-розваг за цілий день, заснула дочасно, навіть не повечерявши. Сон зморив дівчинку на канапі у вітальні, як тільки вона сіла перепочити. Повіки стали важкі й стулились автоматично, ніби хтось невидимий тягнув їх донизу. Аля лягла на декоративну подушку й заплющила очі. Спала довго й твердо – так вимоталася за день.

Їй нічого не снилось, чи принаймні вона не пам’ятала нічого з того, що вирувало в голові під час нічного відпочинку. Проте щось примусило її прокинутись і розплющити очі. Не відразу усвідомила, де саме знаходиться: новий будинок, який батьки придбали зовсім недавно, й досі був для дівчинки чужим. Хоч як би Аля не намагалась «ужитися» на новому місці, щось заважало їй, і дівчинка раз-у-раз противилась залишатися в домі на самоті.

Зараз дім, здавалося, теж заснув, у повітрі не вчувалося загрози – й Аля з полегшенням глибоко вдихнула, а тоді видихнула. Крізь великі французькі вікна, що виходили на внутрішнє подвір’я, дівчинка зиркала на освітлений місяцем купол церкви з хрестом угорі й усміхалась. Уперше нове місце не лякало її, а краєвид з вікна заспокоював. Аля знову вдихнула-видихнула, набравши повні груди свіжого нічного повітря. Крони дерев поволі рухались вправо-вліво, наче танцювали під якусь навдивовижу мирну, нечутну людському вуху, мелодію.

Дівчинка повільно піднялася з канапи й сіла, спершись ліктем об бильце дивана. Сон, здається, втік і взагалі не збирався вертатись до неї цієї ночі. Аля ліниво потерла повіки, розплющила їх, все ще вдивляючись у далечінь. Згадала маму, яка з самого ранку наполегливо ґлянцувала шибки у всіх кімнатах, намагаючись не залишити на них і малюсінької плямки. Ще б пак – у неділю Великдень!

Аля тепло всміхнулася при згадці про це свято. Як же ж вона любила малювати писанки, крашанки, прикрашати паску й допомагати матері складати смаколики в кошик! Великодні свята завжди дарували віру в нове життя й надію на краще майбутнє. Особливо раділа Аля обіцянці воскресити всіх, хто помер, і знову зустрітися з ними одного прекрасного дня. Дівчинка вкотре всміхнулася й мрійливо глянула в сторону церкви. Умиротворена недавніми думками й вірою в краще завтра, Аля на мить повірила, що їй знову вдасться заснути, тож мимоволі опустила голову на подушку й заплющила очі.

Раптовий різкий звук примусив її підвестися й міцніше стиснути коліна, притуливши їх до грудей та обхопивши руками. У дівчинки склалось дивне враження, що позаду дивана хтось стоїть й от-от накинеться на неї з гострими пазурями. Це відчуття траплялось кожного разу, коли Аля залишалась наодинці в будинку. Й хоча зараз вона сперлася об спинку дивана, дівчинка відчула холод, що окутував її, мов кокон, від чого вона не могла ні поворухнутись, ні закричати.

Позаду дивана хтось був. Вона це знала. Страх ще більше скував її. Дівчинка заплющила очі в надії, що те створіння нарешті відійде, залишивши її у спокої. Те «щось» навідувалося до неї кожного вечора, відколи вони лиш поселились у новому домі. Спершу Аля думала, що то домовичок, один з тих, яких часто показують у мультиках, як добрих, іноді розпатланих, дідусів з люлькою. Але кожного разу після відвідин того «когось» Аля почувалась так погано, що іноді зранку навіть говорити не могла. З кожним днем переконувалась, що таємничий відвідувач зовсім не добрий дідусь з мультиків.

Розплющивши очі, дівчинка оглянулась довкола, проте у напівмороку нікого не помітила. Відчувала лишень, як сили повільно покидають її. І їй знову хочеться спати. Стає млосно й нудить просто від перебування у цій кімнаті, в цьому домі. Здавалось, хтось з-за спинки дивана тягне за тоненьку ниточку, й від того вся її енергія зникає, тане, розчиняється у довколишньому світі або ж переходить тому невидимому гостю.

Залишатися тут дівчинка не могла. Інстинктивно розуміла, що потрібно негайно вибратися з дому. Й хоча сон знову починав зморювати її невелике тільце, примушуючи повіки злипатися докупи, Аля зо всіх сил опиралася. Вона зуміла перебороти страх і ступила босою ногою на підлогу. Прохолода від лакованих дощечок на мить дозволила Алі прокинутись і вчинити основне – втекти з дому.

Дівчинка відчинила скляні двері на терасу, яка плавно переходила у внутрішній дворик, і ступила крок назустріч свіжості й прохолоді. Полегшало. Спати не хотілось. Життєва енергія знову вирувала у її венах. Не зважала на босі ноги й прожогом кинулася подалі від дому. Не оглядалась, лиш відчула, що монстр з вітальні теж попрямував за нею, але зупинився в порозі. Мабуть, іти далі йому зась.

Аля зупинилася лиш тоді, коли ноги привели її до хвіртки. За нею відкривався не відомий дівчинці світ. Досі батьки забороняли їй виходити за межі дому й подвір’я. Травинки злегка поколювали дівчинці ноги, роса натомість омивала їх, зволожуючи такою особливою нічною вогкістю. Здавалось, вона черпає енергію з самої землі – так добре Аля ще ніколи не почувалась, відколи приїхала сюди.

Залишатись на пустому, напівтемному подвір’ї не хотілося, але й повертатись додому теж не могла. Дівчинка простягнула руку до хвіртки, відсунула засув і ступила крок в напрямку озера й церкви. Щиро вірила, що там безпечніше, ніж удома. Три раптові удари дзвону потривожили її: «Невже в церкві зараз буде служба?»

Дівчинка пам’ятала про нічні богослужіння напередодні Різдва й Великодня, але чи бувають вони на щодень певності не мала. Тим не менш, цю ніч краще вже перебути там, зі священиком. Аля вже двічі казала батькам про свій страх перебування в новому домі, але вони – мабуть, як усі дорослі! – подумали, що то лиш її уява. Дозволили хіба спати при ввімкненій лампі. Проте Аля знала, що світло не лякає того, хто поселився у їхній домівці. Вона боялась його так само вдень, як і вночі. Й саме тому намагалась проводити все більше часу поза стінами новокупленого будиночка, що слугував батькам за дачу.

Аля відчинила хвіртку, зачинила її за собою та поспіхом рушила до церкви. Їхній дім знаходився на околиці селища й саме внутрішній дворик плавно переходив у поле, за яким виднілось озеро. Вода виблискувала у місячному сяйві. Аля трохи сповільнила ходу, придивляючись до мінливої водної гладіні, що виднілася з-поміж ще незрілих колосків пшениці.

Підійшовши ближче до озера, помітила перед церквою чоловіка в рясі. Тільки це не був місцевий священик. Аля добре пам’ятала, як виглядав священик цієї церкви, хоч бачила його тільки пару разів. Він був низького росту, огрядний, з поріділим сивим волоссям і добрими світло-блакитними очима. Одного разу після служби священик дав Алі шоколадну цукерку.

Чоловік, що стояв зараз перед дверима церкви, був високим, худорлявим, з темним волоссям і довгим гострим носом. Виглядав дуже суворим чи навіть злим. Аля на мить завагалась: йти їй до церкви чи ні? Та при одній згадці про будинок з монстром шкіра взялася сиротами, й дівчинка знову рішуче закрокувала.

З подивом оглядалась довкола. Сама собі дивувалась: як так може бути, що їй не страшно йти самій поночі селом? Хоча… Вона не була сама. Зі сторони лісу сунув натовп дивовижних людей. Вбрані вони були не так, як Аля звикла бачити. Принаймні, не всі. Дехто йшов у вишиванках й таких спідницях і хустинах, які в школі вбирали дівчата на різноманітні виступи. Шкіра їхня була бліда й трохи віддавала блакитним, а ще – злегка світилася. Так, ніби місячне сяйво проникало крізь неї та освічувало зсередини.

Незнайомці згуртувались перед церквою, а тоді той, кого Аля вважала за священика, почав молитися, голосно й поважно промовляючи слова невідомої їй молитви. За мить двері церкви самі відчинились навстіж – і юрба поволі пройшла всередину. Почалося богослужіння. Аля пришвидшила ходу, не бажаючи спізнитись.

Уже через десяток хвилин дівчинка стояла перед скромними дверима дерев’яної церкви, крадькома спостерігаючи за тим, що діялось усередині. Нічого підозрілого не відбувалось: звичайна служба Божа, як і кожної неділі. Проте дівчинка відчувала, що це непроста служба. Приглядаючись до людей, Аля помітила дивну річ: майже всі вони були напівпрозорими, й крізь них виднілися обриси церковного інтер’єру й інших «людей».

Ураз Аля впізнала серед нічних відвідувачів знайоме зеленкувате платтячко, такі рідні кіски й рожеві бантики… Серце пришвидшило биття. Невже вона теж тут? Саме через неї Аля так щиро вірила й чекала на світлий празник Воскресіння! Аня. То була її віднедавна мертва сестричка Аня!

Не могла повірити власним очам! На радощах, перестрибуючи через сходинки, забігла всередину церкви й стала біля сестрички. На диво, ніхто з присутніх не помітив непроханої гості. Всі уважно слухали пароха й слідкували за меншими дітьми перед вівтарем. У руках вони тримали крашанки, наповнені клоччям, й усміхались, стримуючись, аби не розреготатися на повну. Опинившись біля знайомої постаті, Аля прошепотіла: «Аню, це справді ти?» Дівчинка-привид здивовано оглянулась, теж впізнаючи рідню.

– Шшш… Ходімо, – прошепотіла, притуляючи вказівного пальця до губ. – Тобі не можна тут бути.

Дівчатка крадькома вийшли з церкви, ховаючись в очереті біля озера. Аля на радощах хотіла обійняти сестричку, проте Аня відсахнулась від неї й відійшла на пару кроків далі. Аля з подивом глянула в сестрині очі – такі самі шоколадно-золотисті, як і її власні.

– Мертві не можуть торкатися живих, – пояснила Аня, дивлячись на реакцію сестри: Аля готова була розплакатись.

– Але я так сильно хочу тебе обійняти! – заперечила Аля. – Я скучила!

– Я теж скучаю за всіма, але ми не можемо притулитись одна до одної… Алю… Якщо я до тебе торкнуся, ти помреш.

Аля скрушно зітхнула й показала рукою на траву, запрошуючи сестру сісти поряд. Стільки часу чекала… Стільки мріяла про той день, коли знову побачить сестричку… І тут раптом їм навіть обійнятись не можна. Дівчинка схлипнула й крадькома втерла сльозинку, що скотилася по щоці.

– Тобі добре там, на небі? – наважилась спитати.

– Непогано, – безтурботно промовила Аня й усміхнулась. – Але сумую за тобою і мамою, і за татом теж.

Дівчатка глянули одна на одну одним з тих таємничих поглядів, на які здатні хіба лиш сестри-близнючки. Таким поглядом, який розповідає про все без зайвих слів.

– Щось не так… – здогадалась Аля. – Ти тут неспроста…

– Алю… – стиха мовила Аня й почала перебирати пальцями травинки. – Так. Це правда. Я сама не знаю, як думала це зробити, але… Я тут для того, щоб застерегти.

– Застерегти? – здивувалась Аля. – Кого і від чого?

– Вас усіх: маму, тата і тебе найперше, – Аня дивилася на сестру великими очима, повними невидимих сліз і горя.

– Але чому? Що нам загрожує? – Аля готова була ризикнути й накинутись на сестру з міцними обіймами.

– Те ж, що вбило мене… – вразила зізнанням Аня. – Підселенець.

– Хто-хто? – Аля широко розкрила рота. Про «підселенців» вона не чула.

– У нас вдома, ну, отут, на дачі, живе годованець.

– А це ще хто такий? – обурилась Аля.

– Такий маленький чортик, – Аня була на пару хвилин молодшою, та все ж кмітливішою і терплячішою. Ото й зараз поволі й дохідливо пояснювала сестрі про істоту, яка намагалася звести зі світу всю їхню сім’ю. – Він з’являється з яйця, яке знесла чорна курка. Оте яйце виношують під лівою пахвою дев’ять днів, при цьому нічого не їдять солоного, не хрестяться, не вмиваються, навіть нігтів не стрижуть і взагалі не розмовляють. Дехто вважає їх домовиками, котрі стережуть дім і всіляко допомагають тим, хто його виносив. Але це не так. Годованці й справді допомагають господарям, але на відміну від домовиків вимагають взамін душу.

– А що ж він робить у нас? Хто його виносив?! – Аля перелякалась не на жарт. Вона зрозуміла, хто тягне з неї енергію, і чому вона весь час сонлива в будинку.

– Хтось підкинув його в наш дім. Підселив навмисне.

– Але хто?

– Я не знаю, – знизала плечима Аня. – Але найголовніше зараз для вас – назавжди покинути цей дім. Ти мусиш якось переконати маму з татом, щоб вони поїхали геть звідси. Інакше годованець уб’є і їх…

– А його не можна позбутися якось? – допитливо глянула Аля.

– Ні, – похитала головою Аня. – Годованці прив’язані до того місця, де їх виносили чи куди підкинули. Далі дому вони ні на крок. Тому важливо, щоб усі ви якнайшвидше виїхали звідти.

Подвір’я перед церквою почало наповнюватися мерцями. Аня ще раз глянула на сестру й вкотре повторила: «Втікайте з дому! Алю, зроби так, щоб батьки повернулися назад у велике місто». Дівчинка встала з насидженого місця й сумно всміхнулася. Її запалі очі вимагали виконати прохання-наказ, а тонкі майже чорні губи склалися в щось, схоже на усмішку.

– Я мушу йти… А ти залишайся тут поки всі вони не зникнуть за пагорбом, що веде до лісу. Якщо хтось з них тебе побачить і торкнеться, ти помреш, пам’ятай про це! Я дуже за всіма скучаю, але прошу тебе – покиньте той проклятий дім!

Аня помахала рукою на прощання й приєдналася до величної мертвецької ходи. Священик знову промовив таємничу молитву – й двері церкви самі зачинились, а натовп поволі рушив у напрямку лісу. Аля згадала: за пагорбом, неподалік від лісу, знаходився місцевий цвинтар. Батьки часто ходили з нею туди, на могилу Ані.

2. Ігрища

Русалки виводили чудний танок у місцевому озерці посеред лісу. Їхнє зеленаве з блакитним відтінком волосся й такої ж барви шкіра раз-у-раз виринали з-під водної гладіні, збурюючи її й утворюючи кільця та брижі. Мертві дівчата то брались за руки, то відпускали їх, підводячи до неба. З горла виривались ледь чутні звуки, які з кожною нотою ставали голоснішими й потужнішими. Незрозумілі звуки мало-помалу перетворювались на ніжну мелодію, що зачаровувала й манила. Голови красуні нахиляли низько-низько до води, а тоді різко здіймали їх угору. Очі віддзеркалювали нічні зорі, та поміж їхнім мерехтінням виднілась якась таємнича дикість, злість, невдоволення.

Мирон якийсь час спостерігав за цим неординарним видовищем. Очам своїм не вірим, що бачить русалок! Притиснув ближче до грудей вінок-нашийник, сплетений з полину. Так, він приготувався на випадок зустрічі з цими дівами ночі. Обійшов увесь ліс. Її ніде не було. Єдине місце, де можна би знайти квітку, знаходилось саме тут – поблизу озера.

Мирон вже не раз перебирав у голові всі ті бажання, які могла б здійснити квітка папороті. Він і звірів не проти розуміти, і приховані скарби під землею бачити, і майбутнє знати не завадило б. Босі ноги боліли від ходіння по лісу й ран, які утворились при цьому. Нестерпно хотілося пити. Скільки часу він вже блукає тут? Годину? Дві? Пів ночі? Здавалося, цілу вічність…

Русалки взялися за руки, утворивши коло, а тоді розірвали його й різко розбіглися навсібіч, наче змагались, хто швидше допливе до берега. Ні з того ні з сього посередині озера показалося слабке червонувате мерехтіння. З кожною секундою воно все сильнішало й яскравішало, аж поки не розговілося так, що здалось, ніби вода взялася полум’ям і от-от язики вогню висушать озеро.

То був він – цвіт папороті!

Мирон вийняв невеликого складаного ножа, порізав долоню й гулькнув у воду. Було тепло й приємно. Пливлося легко, й він зовсім не страхався нічого на світі. Адже ось він – цвіт папороті – майже у нього в руках! Квітка боляче обпекла долоню, коли Мирон стиснув її, обмазуючи власною кров’ю, поки іншою рукою притримував міцне й жилаве стебельце папороті. «Тепер ти моя», – подумав і диковинно посміхнувся, починаючи спливати вгору. Так довго під водою він досі ще не перебував.

Крізь шар води виднівся місяць, лагідно пускаючи свої промені й наче огортаючи ними плавця. Мирон заплющив очі й саме збирався виринути, коли відчув на щиколотці холодний дотик чиїхось пальців. А за мить той «хтось» уже тягнув його вниз, все міцніше тримаючи за ноги. Ще хвиля – й руки йому теж схопили. Розплющив очі й побачив, що оточений зусібіч русалками. Вони зловісно посміхалися й беззвучно реготали, раз-у-раз широко роззявляючи роти.

Мирон глянув на груди. Вінка-захисника не було. Мабуть, втратив його, коли пірнув у воду й вовтузився з чарівним цвітом папороті… Хотів дихати, набрати повні груди повітря й відчути, як кисень наповнює усе його єство. Хотів, але бажання мало… Русалки затягували його все глибше. Здавалось, у цьому озері взагалі немає дна! Миронові очі вибалушились, груди раз-у-раз стискались, намагаючись зачерпнути ковток рятівного повітря, натомість отримуючи лиш воду. Русалки сміялись, щось говорили, а в голові у нього лиш чулось «Пограйся з нами!»

Коли Миронові очі помутніли, а повіки м'яко заплющились, грайливі дівчата відпустили його руки й ноги. Хлопчачі кінцівки мимоволі зателіпались, ніби зраділи раптовій свободі, й справді здавалось, немов хлопчина приєднався до русалчиних ігрищ-танців. Проте танцював він недовго й мало-помалу руки піднялися вгору, неначе хлопець капітулював перед синьо-зеленими створіннями не з цього світу, й тіло його плавно спускалось на дно, якого не було.

Червоногаряча квітка навпаки звільна піднімалась угору. Раптом її схопила чиясь невелика рука. Дівчата-русалки прожогом кинулись до незнайомки. Спіймали чужинку вже тоді, коли вона випливла нагору. «Не забирайте її, сестрички, – жалібно попрохала дівчинка. – Вона дуже мені потрібна!» Одна з русалок злісно глянула на нахабу так, наче блискавицями метнула з зіниць: «Ти його не зривала, ти його й не одержиш!»

– Будь ласка, дівчатонька! – знову благальним тоном заскавуліла дівчина. – Я сестру хочу врятувати! Вона смертельно хвора, й тільки нектар цієї квітки здатен вилікувати її… Прошу вас, сестрички…

– Аааа, – дико посміхнулася одна з русалок. – То це твоя сестра ото ходить понад берегом? Чекає на тебе з квіткою, так?

Аня перелякано глянула на зеленооку красуню.

– Нііі, – протягнула озерна царівна. – Своїх чіпати – зась! Ти ж знаєш правило. Ми її не займали.

– Тобто, «своїх»? – не розуміла мертва дівчинка й споглядала на русалку пустим невидючим поглядом.

– Недовго їй залишилось жити, лялю… Мертв’ячка вона. Тому й не займали… – на мить в очах русалки майнула тінь співчуття. А може то лиш так Ані здалось?.. – А квітку віддай. Не ти її зірвала, не тобі нею користуватись…

Аня заворожено споглядала у вічі синьо-зеленим створінням, які тісним колом обступили її. Незчулась, як долоня розкрилася, й чарівний цвіт папороті повільно поплив у напрямку тієї русалки, з якою щойно розмовляла дівчинка-примара.

3. Прийде й забере

Аля втомлено споглядала на хвіртку. Все чекала, що звідти прийде сестричка й хоч на мить врятує від нестерпного болю, який все частіше пронизував кожну клітину її тіла. Рак зжирав дрібне тільце зсередини. Біль ставав усе різкішим, болючішим, нестерпнішим. Аля спробувала заплакати, проте жодна крапля не змогла витиснутись із-під її повік. Навіть сліз забракло, тож Аля без особливого ентузіазму гляділа вдалечінь, згадуючи ту травневу ніч, коли зустріла Аню.

Їй не вдалось переконати батьків поїхати з цього дому. Всі її слова про годованця батьки не сприймали серйозно, а саму дівчинку щоразу, коли вона починала розмову про чортиська в домі, брали на кпини. Дівчинка пару разів утікала з дому, намагаючись таким чином примусити батьків виїхати з цього місця, але натомість хіба отримувала сварки й злісні погляди. «А що буде в підлітковому віці?» – дивувались батьки, коли дитина вкотре втекла з дому.

Аля зрозуміла, що до підліткового віку не доживе вже тоді, коли вперше помітила на нозі, трохи вище щиколотки, дві чорні цятки. Спершу вони залишалися незмінно дрібними й не боліли, та потім різко збільшились у розмірі, й те місце почало пекти. Аля здогадалася, що то витівки годованця. Він перейшов від етапу витягування енергії до наступного – пошкодження людської плоті.

Відтоді минуло заледве півроку, а почувалася дитина все гірше. Аня не з’являлась від часу їхньої останньої зустрічі влітку. Тоді сестричка пообіцяла їй, що допоможе: врятує від хвороби з допомогою чарівного нектару чудо-цвіту. Але замість квітки тієї ночі Аня прийшла з водоростями в прозорих руках і волоссі. Відтоді Аля не бачила сестри…

Сніг все не починав падати. А дівчинка так любила сніг! Та й що ж то за Різдво без снігу? Аля відвела погляд від вікна. Все одно там нічого не зміниться. Голі чорні дерева, така ж чорна земля, пустир та й годі… В кутку кімнати стояла зелена красуня, вся прикрашена гірляндами й «дощиком». Перед нею, на невеликому ослінчику, батьки встановили дідуха. Казали, що він має оберігати від злих духів. Якби ж то! Аля знала, від годованця ніщо не врятує. Навіть стародавній символ роду.

Зненацька дідух заворушився, ніби обтрусив із себе давній пил, і почав рости. Аля байдуже споглядала на дивовижу, що чинилася в неї в кімнаті. Їй уже нічого не страшно. Її вже нічим не здивуєш…

Дідух перестав рости, коли досяг верхівки ялинки. Випростався, вкотре струснув з себе невидимий пил, а тоді замість жовтого колосся з’явився чоловік. Обличчя його було порепане зморшками так, ніби дідку була ціла сотня літ. Очі ховалися глибоко поміж зморшками й, на диво, випромінювали спокій і тепло. Рот у нього був невеликий, але міцно стиснутий. Блідо-молочні борода й вуса приховували його губи, тож невідомо було, чи дід усміхається. Чоловік скинув з-за спини великий чорний мішок, місцями з дірами і латками… Якби не темно-сірий одяг незнайомця, Аля подумала б, що то прийшов святий Миколай чи Санта Клаус.

– Ви хто? – слабким голосом спитала дівчинка, коли дідусь підійшов ближче й сів на край її ліжка.

– Бабай, – стиха відповів той.

– Бабай? – округлила очі Аля. – Але ж ви зовсім не страшний! Мені тато з мамою казали, що Бабай страшний, огидний і злий. І забирає нечемних діток… Але ж я чемна…

Очі дитини наповнились слізьми. Новий приступ болю примусив забути про нестерпну думку, що вона якимось чином поводилась погано… Дідусь простягнув руку до її чола й ніжно погладив його. Дотик його був теплим і лагідним. Аля ніколи б не повірила, що Бабай може бути саме таким. Вона заплющила очі й розслабилась. Біль потрошку вгасав.

– А ти думаєш, яким мене уявляють собі батьки дітей, по котрих я приходжу? – шурхітливим голосом спитав дідусь. – Я справді забираю дітей. Назавжди. Але не тільки нечемних. Іноді чемних теж… Зараз тобі полегшає. Я накрию тебе своїм мішком – і біль відійде…

Голос старого заколисував, переливаючись ледь чутними нотками північного вітру. Від нього віяло прохолодою і спокоєм. Аля глибоко вдихнула холодне повітря й розплющила очі. Біль і справді вщух. Бабай дивився на неї дивним нерозуміючим поглядом. Аля злякалась, бо, здавалося, й сам дідусь перестрашився її.

– Щось не так? – стурбовано запитала вона, широко розплющивши очі. – Я щось не те зробила?

– Ні-ні… – кахикнув Бабай. – Іноді таке трапляється…

– Ви про що, дідусю?

– Зазвичай, коли мій мішок торкається дитини, її тіло залишається, а душа йде в інший світ…

– Іііі? Що тоді? – не могла стримати емоцій Аля.

– Вона літає, відпочиваючи від попереднього життя, і зрештою знаходить собі нове тіло для переродження.

– А зі мною щось не так? – Аля знову відчула страх.

– Ми ж досі розмовляємо, еге ж? – мило всміхнувся Бабай.

– Так, – кивнула Аля.

– Значить, твоя душа не відійшла з цього світу…

– Це погано, так?.. І як мені тепер бути? – Аллині оченята наповнились слізьми.

– Іноді таке трапляється… – повторив дідусь і знов усміхнувся. – Ти не хвилюйся. Щось примусило тебе залишитись. Відтепер ти сама станеш мешканкою чарівного світу, який відкривається не всім. Мабуть, було щось, чого ти дуже сильно прагнула перед тим, як відійти. Всесвіт дослухається до палких бажань… Чого ти жадала перед тим, як я накрив тебе мішком?

Аля задумалась. Єдине, чого вона прагнула останні декілька місяців, це те, щоб той нестерпний біль зник і ніколи більше не повертався. «Я хотіла, щоб уже не боліло…» – стиха промовила Аля.

– Ну, от… Відтепер ти – Та, що забирає біль. Коли дітки хворітимуть, і біль ставатиме таким нестерпним, що далі нікуди, приходитимеш ти. Алю… Ти готова назавжди залишитись між світами, аби виконувати таку місію?..

За вікном нарешті закружляли легенькі білясті сніжинки. Вони поволі падали на чорну холодну землю, вкриваючи її, мов пухкою ковдрою. Зима війнула прохолодою, морозець потрошку взявся за пензлик – і шибки покрилися першими витворами прохолодного мистецтва. Знадобилося зовсім мало часу, щоб світ навкруги став блідо-молочним, як Бабаєві борода й вуса.

– Я готова, – рішуче мовила Аля.

Там, за хвірткою, десь поміж дзеркальною гладінню озера й зимовими клубчастими пухкими хмарками зникли дві постаті: дужа й висока і тендітна й низька.

Там, за хвірткою, народилась нова легенда…

Там, за хвірткою, чекає Та, що тамує біль, сподіваючись, що настане її мить звільнення, відпочинку й переродження.