Таємниці геометричних тіл: інтерв’ю з Євгеном Товстоногом

Нещодавно у видавництві «Жорж» вийшов палко очікуваний всією горорною спільнотою роман Євгена Товстонога «Куб». Тож Бабай запросив на інтерв’ю письменника, якого наші читачі знають за низкою оповідань, зокрема й тих, що увійшли до збірок «Нічний сеанс» та «Панічна атака». Поговоримо про дебютний роман «Куб», акценти, впливи та творчість.

Звідки взявся куб — ідея центрального елементу, навколо якого розкручуються події?

Все почалося з ностальгії. Якось на мене накотили спогади — як ми з друзями малими лазили берегом річки, як до ночі палили багаття, про якісь вигадливі пригоди на рівному місці і про справжню підліткову безтурботність, яка буває тільки під час літніх канікул. Мені дуже подобаються історії на кшталт «Воно» Кінґа та «Мандрівного шоу вампірів» Лаймона, і я подумав, що був би дуже щасливий, якби хтось створив роман, персонажі якого жили б у реальності, схожій на мою. Щоб вони ходили тими ж вулицями, купалися в тих же ставках і жили в той же час, що й я. І в певний момент виникло цілком логічне питання: «А чому б не спробувати таку історію створити самому?».

Лише локації, звичайно, було замало. Потрібна була пригода та елемент, навколо якого б усе крутилося. Тоді я буквально вигадав предмет, який вломлюється в життя героїв, а ті не знають, що з ним робити, і з притаманною дітям цікавістю намагаються його досліджувати. На той момент, я й сам гадки не мав, що це таке. Скажу навіть більше — спочатку куб був кулею. Але від чорної кулі я відмовився майже одразу, бо вважав, що це надто впізнаваний артефакт, і не хотів асоціацій з «Темною вежею» Кінґа. Та кумедно, що одна з бетарідерів найперше запитала, чи має мій куб якийсь стосунок до Лемаршана та «Повсталого з пекла» Баркера. Як виявилося, вигадати собі артефакт, не так просто.

Потім, до роздумів про незрозумілу штуку, я докинув героям ще кілька проблем. Так з’явилися персонаж Льоні, який одного дня йде на захід сонця, та Андрія, який повертається у місто після відбутого терміну за вбивство. Три складові, про які йдеться в анотації, буквально стали зародками роману, саме з них поступово розкрутилося все дійство.

На початку у мене було кілька варіантів, яким шляхом повести героїв. Але щойно стало зрозуміло, чим буде куб, решта складових моментально стало на місця. Потрібно було лише все це якось записати. А далі — саморедагування, бети, пошук видавця, робота з редактором — все, як у всіх.

До речі, розкажу ще невелику історію, яка в першу чергу буде цікава авторам. Першу славу роман пережив на етапі бета-рідингу. Раніше я давав читати тексти виключно знайомим, але на очі трапилося оголошення Саші Павлової з тг-каналу «Запекла книгожерка», тоді вона якраз брала рукописи. Коли Саша прочитала роман, то не просто дала фідбек, а й опублікувала враження на своєму ресурсі. Це викликало зацікавлення серед знайомих горористів, вони теж просили почитати, навіть зацікавилося одне видавництво, хоча далі ознайомлення з рукописом справа не пішла. Це все я розповідаю для того, щоб показати, що ніколи не знаєш, де може трапитися нагода.

Чому маленьке містечко?

Мені просто подобається цей концепт — і в реальному житті, бо все відносно компактно та під рукою, і в текстах.

У малих містах концентрація знайомств більша. Якщо щось десь стається, то відчуваєш певну причетність, оскільки з великою ймовірністю гуляв колись поряд, бачив людей, що там живуть, кожен закапелок міста так чи інакше тобі знайомий. Це працює й у зворотній бік — якщо у місті щось стається, то це може вплинути на значну кількість мешканців, в тому числі й на тебе. Також є щось химерне у тому, що ти ніби й знаєш сусідів, але й не зовсім. Скрізь люди бережуть свої секрети, але коли ти дізнаєшся щось дивне про рандомного дядька за стіною багатоповерхівки, якого ти ніколи не бачив, це сприймається не так само, як звістка про те, що людина, з якою ти вітався, яка пускала в свій садок рвати вишні, одного дня вішається в сараї.

А якщо згадати, що чимало маленьких містечок мають одноповерхову забудову, то отримуємо крутий симбіоз міста та села. Я виріс у такому місці. Я маю уявлення про господарство вдома, що таке сусіди за парканом, що таке відсутність газу та центрального водогону, що таке річка під боком, природа. В той же час місто пропонує багато бонусів, яке село інколи не може запропонувати — лікарні, якесь дозвілля, культура. З літературної точки зору тут гарно гратися з різними типажами героїв, зіштовхувати їхні світогляди.

Ну і найголовніше, про що часто кажуть авторам — варто писати про те, що ти знаєш. У випадку з локацією у «Кубі» я якраз прислухаюся до цієї поради. Я банально краще орієнтуюсь у цих декораціях.

Не сперечатимусь, що у великого міста є свій шарм, я повсякчас бачу, як інші автори показують душі мегаполісів, з якою любов’ю та шаною. Але все ж мені ближчі компактніші локації.

Чи є в романі уламки реальності автора — люди, історії з твого життя?

Найголовніше, що б мені хотілося перенести в текст з моєї реальності — це дитячу віру в надзвичайне, коли ти ще достатньо юний та наївний, щоб сприймати навколишній світ фантастичним вмістилищем див. І хоч в дитинстві я був досить раціональним, але було кілька випадків, коли уява малювала щось таке, що я ніяк не міг пояснити інакше як чортівщиною.

Згадую, як хтось розповідав байку про відьму. Мовляв, вона приходить пізно ввечері, шкрябається у вікно, і дуже важливо в той момент не дивитися на неї. Бо щойно ти це зробиш, вона матеріалізується насправді і забере тебе з собою. Я був достатньо дорослий, щоб розуміти, що це чистої води вигадка. Але коли я того дня лягав спати, то думки вперто крутилися навколо того, що в багатоповерхівці з цим було б простіше, адже навряд відьма заглядала б у вікно вище першого поверху. А от мені в хаті було трохи ніяково. Але ще ніяковіше стало, коли у стіну реально почало щось настирливо шкрябати. Я хотів вірити, що то миша, але тоді б то мала бути до біса велика миша. А якщо не вона, то залишалася тільки відьма. І це було настільки лякаюче, що я покликав батьків. Виявилося, що паніку навів наш пес, який ночував на ганку якраз по інший бік стіни, навпроти мого ліжка. Йому якось дива захотілося нашкребти собі пісочку під дупцю.

І подібних історій насправді вистачає. І про прибульців, які літали над містом на тарілці, і про те, як ми викликали духів, і ще багато про що. І хоч конкретних епізодів з мого дитинства в романі немає, але, сподіваюся, є оцей пригодницьких дух, де щось нове та незвичне викликає пересторогу та захват.

Ну і коли робиш центральним місцем роману місто, де народився, то дійсно існує велика ймовірність, що щось з реальності у вигаданий світ таки просочиться. У «Кубі» в першу чергу це, напевно, місця. Знакових тут не надто багато, бо мова далеко не про центр міста, але щось вгадати можна. Хто з околиць четвертого мікрорайону ходив пішки на великий базар, той точно впізнає маршрут вздовж консервного заводу, яким йде Андрій, коли повертається у місто. Також впізнає нічну прогулянку Льоні, який переходить Протоку і доходить аж до залізниці. Однозначно хтось впізнає руїни десятої школи.

Навряд читачі з інших регіонів відчують певну особливість міста, але білоцерківці мають такий шанс.

Стосовно людей у «Кубі» все прагматичніше та простіше — герої вигадані, і, якщо й увібрали в себе якісь особливості реальних людей, то випадково. Тут радше можна говорити про певні ситуації, які вплинули на побудову сцен, або просто згадуються як така собі великодка сама на себе. Наприклад, у романі є сцена, де хлопці припускають, що куб можна розбити, якщо скинути його з даху багатоповерхівки. Проте відмовляються від ідеї, бо всі виходи на дахи закрили, оскільки хлопчик з їхньої школи впав з висоти і розбився. Коли я навчався в школі, то у нас сталася подібна трагедія. Також епізод, де згадують про смаження голубів, теж взятий не зі стелі. Таких дрібниць насправді багато. Я не вдаюся в подробиці, переінакшую всі спогади, але отаку точкову справжність хочеться додавати в текст. Вона насправді сама спливає, просто її слід підлаштувати під сюжет.

Закрита форма куба, в яку неможливо прорватися ззовні — це викривлення реальності за відомим Кінгівським «Що, якщо…?», це певний символ? Чи це щось третє?

Насправді все дійсно почалося з «Що, якщо…?». Мені надзвичайно подобається ідея, коли у повсякдення героїв втручається щось фантастичне, і втручання це не раптове та всеохопне, а поступове, навіть м’яке. Коли воно впливає на життя не одразу всього міста, а на окремих людей, і коли вплив не одразу кидається в очі. Нестандартна ситуація дозволяє героям проявити себе. А будуть це позитивні чи негативні прояви — не так вже й важливо. Головне, що це змушує їх рухатися. Тому так, у першу чергу я придумав елемент, який змінюватиме будні персонажів, а вже потім наповнював його сенсами.

Насправді історія оживає лише тоді, коли її прочитає читач і на основі своїх читацьких та життєвих досвідів наповнить тими самими сенсами. Для когось куб з роману буде просто фантастичним артефактом. Хтось на це подивиться ширше — як на зло, яке нізвідки не береться і нікуди не зникає, а лише змінює форму. А хтось третій взагалі може не побачити ніякого зла, оскільки з точки зору умовного антагоніста, куб є досить зручним і винахідливим засобом своєрідного милосердя та доброчинства. Тобто, в загальному сенсі текст — це не числова рівність, це радше складне рівняння з безліччю змінних, де кожен компонент впливає на результат. І насправді дуже класно, коли читачі приймають паси від авторів і намагаються шукати в тексті глибинні шари. В цьому й проявляється краса літератури.

Я веду до того, що насправді немає правильного чи неправильного прочитання тексту і трактування певних вчинків, образів чи героїв. Вони всі правильні для конкретних читачів. Все залежить від власного сприйняття та, можливо, реакції на якісь додаткові аргументи від інших читачів. Побутує думка, що один і той же текст у різному віці сприймається по-різному. І в цьому насправді ще один плюс літератури.

Тому я не буду говорити про якісь сенси відносно куба. Певна ідея там є, але якщо ніхто її не вловить, то це означатиме тільки те, що я залишив мало стимулів, щоб над нею задуматися.

Горор часто слугує дзеркалом суспільства. Чи рефлексує «Куб» якусь соціальну ваду?

Я не дуже вірю в тезу, що читання книжок може когось виховати порядною людиною чи, навпаки, зробити маргіналом. Але це не означає, що книга не повинна прагнути до того, щоб містити в собі щось корисне. Загалом будь-який художній текст є відображенням певних процесів у суспільстві, він проектує ситуації та настрої, що цілком притаманні реальному життю. Читач може їх приміряти на себе чи на своє оточення та проаналізувати. Зрозуміло, що він не побіжить одразу робити своє життя іншим, бо прочитав у романі, що можна у певні ситуації діяти інакше. Але у підсвідомості певні патерни чи приклади поведінки у складних ситуаціях, які призводять до тих чи інших наслідків, відкладуться, і колись спогади про них можуть зробити чиєсь життя трішечки кращим. Принаймні мені хочеться вірити, що читач достатньо розумний, щоб при бажанні взяти з книжки користь. З будь-якої книжки.

Горор тут дійсно не виняток. І концентрується він переважно на негативних явищах, і на додачу часто висвітлює їх у досить відвертій формі. У «Кубі» я зосереджуюсь на кількох проблемах, і найосяжніша з них — це алкоголізм. Тут взагалі багато чого зав’язано на ньому. Багато в чому це пов’язано з тим, що він породжує навколо себе чимало суміжних проблем. Наприклад, візьмемо сім’ю Каті. Всі знають, що її батьки п’ють. Всі знають про сварки у них вдома, знають про періодичні бійки. Але що це знання дає? Чи має право стороння людина втручатися в справи інших дорослих людей, чи має стороння людина обов’язок втручатися в справи інших людей, якщо дитині тих людей загрожує небезпека, чи хоче людина втручатися, якщо результат втручання, навіть через відповідні органи, не дасть жодного результату окрім проблем власній сім’ї? Який є дієвий механізм впливу на такі родини, який алгоритм дій, коли поряд опиняються такі люди? Більшість просто не втручається.

А коли ззовні на сім’ю немає жодного впливу, всередині неї виникає інша проблема — недовіра дітей до дорослих. Коли діти самотужки досліджують світ і ризикують у своєму пізнанні зіткнутися з проблемами, які без допомоги дорослих дуже складно вирішити.

Я вже мовчу про фізичні загрози. У деяких людей від алкоголю зриває дах безповоротно. А йти в будинок чи квартиру, звідки батько годину тому за допомогою сокири проганяв колег алкоголіків, досить ризикова штука.

Підліткова і доросла реальність — яка з них драматичніша? Яку було важче створювати?

У «Кубі» мало хто може похизуватися не драматичною долею. Хоча я насправді не задумував створювати саме такий ефект. План полягав у тому, щоб зробити героїв реалістичними і живими, принаймні, до певного часу. Але якщо обирати, то напевно все ж дорослим трохи легше. На відміну від дітей вони не підвладні нікому, окрім себе. І саме вони роблять вибір, як протистояти викликам світу. А от діти страждають на повну. У них і власних проблем вистачає — школа, перші місячні, знайомство зі смертю, домашнє насильство, — так вони ще й змушені переживати за дорослих та жити з урахуванням їхніх примх та забаганок — тут я в першу чергу маю на увазі психологічний тягар, з яким стикаються діти. Вони мають завжди бути на сторожі, слухати, що відбувається в домі, який у кого настрій, як старші можуть відреагувати на ті чи інші дії, бути постійно в тривозі. Від цього важко абстрагуватися і це добряче накладається на особистість.

Але мені також не хотілося показувати дітей лише як жертв обставин, хотілося додати суб’єктності, проявити підживлений авантюризмом юнацький максималізм. Це гримуча суміш, яка здатна добряче підпалити багаття проблем у найнеочікуваніший момент.

У дитинстві я ходив на гурток, серед дітей була дівчинка із заможної родини — в часи мого дитинства це впадало в око — їй нічого не бракувало, ні смаколиків, ні кишенькових грошей. Але виявилося, що саме ця дівчинка краде гроші з речей інших дітей в роздягальні. Навіщо? Їй хотілося пригощати подружок і виглядати крутою, а батьківських коштів не вистачало на всі забаганки. І вона обрала ось такий спосіб перекрити дефіцити.

«Куб» розповідає саме про це — якщо піти найпростішим шляхом, кінцевий пункт призначення може виявитися зовсім не там, де ти собі уявляв на початку. Хоча варто визнати, що й складний шлях не гарантує нічого хорошого. Це стосується не тільки вибору дітей у романі, а й дорослих. Про вибір у «Кубі» йдеться неодноразово, але в деяких випадках важливий найперший крок, який неможливо відмінити чи переграти.

Важливим акцентом в романі є своєрідна міжгенераційна травма, вона стає майже прокляттям. Як, на твою думку, вирішується ця складна етична дилема — чи відповідальна людина за зло, вчинене предками? Спокутою, визнанням провини, а чи покаранням?

Хотів би я мати відповідь на це питання. Кримінальний кодекс каже, що — ні, людина за зло, вчинене предками, не відповідальна. Але це не гарантує, що у когось не виникне бажання таку відповідальність на неї покласти. У людини, яка пережила страшну трагедію з вини незнайомця, наприклад, втрату дитини,може виникнути відчуття несправедливості і бажання, щоб винуватець пережив щонайменше дзеркальний досвід. Тут йдеться не стільки про протистояння між поколіннями, але молодше покоління цілком може стати розмінною монетою, хоч взагалі ні в чому не винне.

Можна уявити й інший приклад — хтось незаконно збагатився чужим коштом, наприклад, відібрав землю у власника. Цей злочин відбивається на поколіннях ошуканої родини, адже людина з землею примножує доходи, а сім’я опонента залишається ні з чим. І, хоча початкове зло вчинив голова сім’ї багато років тому, але його діти та внуки продовжують використовувати його здобуток, і навряд визнають провину та віддадуть землю назад. Тобто не такі вже вони й невинні, хоча ніби й нічого не вчиняли безпосередньо. Хто тут правий, залежить від оптики та часового відрізку, з якого за конфліктом починаєш спостерігати.

Тобто ця тема дуже багатогранна, було б не правильно узагальнювати. Кожен випадок варто розглядати окремо. Гадаю, що основним критерієм в цьому питанні є час і масштаб скоєної кривди. Якщо якусь кривду зробили предкам, яких ви безпосередньо не знали, то це сприймається, хоч і важко, але все ж не так, якби мова йшла про батьків чи дітей. Дуже часто люди готові закрити очі на найстрашніші речі минулого, бо в душі кожен хоче зосередитися на світлому майбутньому, але бувають ситуації, коли ігнорувати зло просто нереально, бо воно продовжує впливати на ваше життя.

Якщо ж говорити в розрізі роману, то в «Кубі» ця тема теж фігурує. Подекуди вона трансформується у ширше поняття — помсти загалом. У романі є такий собі Андрій. Він має рахунки не тільки до якогось конкретного опонента, а й до всього світу. Вчинками він змахує на божевільного, але при цьому він досить логічний та послідовний у думках. І хоча його поведінка дещо гіперболізована, але насправді її легко екстраполювати на реальність, зокрема й на питання помсти та спокути. Це така собі гра з читачем — додати йому азарту під час читання, але й підкинути трохи питань для роздумів. Сподіваюся, що «Куб» має чим здивувати всякого читача.

«Куб» поєднує два рівні страху — первісний та екзистенційний. Наскільки важливо тобі було втримати цей баланс між динамікою класичної горорної історії та зануренням у емоції персонажів?

Хтось краще вміє в сюжетні ходи, хтось закладає сенси, хтось робить ставку на жорстокість та огиду. Кожен автор шукає власний рецепт ідеальної історії. Я притримуюсь думки, що запорукою успіху є створення стану, коли читач асоціює себе з героєм. Не буквально, а так, щоб можна було уявити його емоції. Щоб читач переживав, хвилювався за персонажів. Щоб заліз їм під шкіру. Щоб повірив у справжність думок та вчинків. Звідси й виростає екзистенційний страх. Страх перед руйнуванням буденного світу. Я загалом не прихильник твердження, що горор має налякати. Він має викликати хвилювання, незатишність, тривогу, інші емоції. Але якщо говорити саме про страх, як складову буденності героїв, то я його дійсно намагаюся використати.

Одна з персонажок Катя не надто любить своїх батьків, бо отримує від них здебільшого образи та стусани. Вона навіть трохи мріє про те, щоб вони зникли. Але насправді батьки для неї все ще переважаюча частка всесвіту. І, коли виникає справжня загроза благополуччю тата і мами, дівчина дуже боїться втратити те єдине, що в неї є. Хоча воно й погане, але в першу чергу воно своє. І до того ж включається прагматичність. З такими батьками вона звикла жити, а от, чи не приховує невідомість ще більших випробувань, вона не знає. Її вибір балансує між знайомим злом та ставкою, яка може зруйнувати й той крихкий світ, який вона собі вибудувала. Гадаю, що такий підвішений стан знайомий багатьом. Це місток між вигаданою історією та реальністю.

А щоб люди не нудьгували та історія не перетворилася на драму, в романі присутні й так звані «скрімери». Чи принаймні спроби їх такими зробити. Це епізоди, коли страх героя не зав’язаний з соціальними інституціями, а більше стосується сугубо виживання фізичного. Не всім вдасться подолати цей етап.

Недомовлене та явне у романі — скільки простору ти, як автор, залишаєш для читацьких інтерпретацій?

З одного боку в тексті все досить чітко та прямолінійно. Є проблема, яку потрібно вирішити, є пояснення, звідки вона взялася, навіть є аргументація її виникнення, є процес її усунення. З іншого — я розумію, що читачі можуть задати питання про досить конкретні речі, навіть чую інтонацію цих питань — наприклад, чому мало уваги приділено тому, що стоїть за кубом у широкому розумінні цього слова. Конкретно на це питання у мене навіть є відповідь і я вже про неї говорив раніше — «Куб» розповідає, як щось незвичайне з’являється у житті звичайних людей. Аномалія може існувати до зустрічі з героями, може існувати після зустрічі з ними — це не так і важливо, — важливо, як відбувається взаємодія.

Хоча насправді дуже важко вгадати, на що звернуть увагу читачі і чого їм може не вистачити. Наприклад, під час роботи з бета-рідерами кілька з них запитали стосовно однієї деталі. Для мене вона взагалі не була принциповою, вона грала мінімальну сюжетну роль, і я був готовий залишити все як є. Але коли цим поцікавилася ще й редакторка, то довелося визнати, що чимось той епізод збурює людей, і потрібно задовольнити їхню цікавість. Хоча майже всі бети самостійно припускали, що ж там сталося, і всі роздуми були цікаві та влучні. Тобто, можна зробити висновок, що читачі цілком можуть заповнити розмиті моменти історії, але інколи їм все ж хочеться, щоб ті деталі прописав автор.

Чи треба наважуватись на цей роман?

Важливо враховувати читацький досвід кожної окремої людини. Як на мене «Куб» досить стриманий текст, його можна було зробити значно відвертішим та брутальнішим. Так, в ньому є трохи крові, жорстокого та гидкого, але, якщо відкинути фантастичне, неприємні моменти повсякчас зустрічаються в буденному житті.

Є байдужі батьки, є занедбані діти, які вимушені самостійно досліджувати елементарні речі, наприклад, як вперше скористатися жіночими гігієнічними засобами. А є ще статевий потяг, той же алкоголь, шкідливі речовини і так далі. Всьому цьому багато дітей має давати раду самостійно, через відсутність контакту з дорослими, через недовіру між поколіннями. І так, для когось це може бути тригером набагато більшим за кров чи натуралістичні горорні сцени.

Повертаючись до питання чи варто наважуватися на цей роман, скажу тільки, що не намагаюся завуальовувати згадані вище речі. Якщо матір обзиває дочку, то я так і пишу, якщо дівчина намагається ввести собі тампон, то це теж описано, якщо медсестра пофігістично ставиться до травматичного досвіду дівчинки, у якої на уроці почалися місячні, то це теж є, якщо когось у романі нудить, то він ригає. Тут є жорстоке поводження з тваринами, описи смерті, зґвалтування, жорстоке ставлення до дітей. Насправді все те, що оточує нас. Горорні засоби дозволяють говорити про подібні теми досить відверто.

У когось може виникнути логічне запитання — навіщо про таке писати?
Є дві основні речі, які б я хотів, щоб люди винесли з цієї історії — це те, що світ навколо злий та небезпечний, завжди варто бути обачним. А друга — можливо, комусь ці епізоди з книги допоможуть переосмислити і відпустити минуле, а комусь — стати трошки тверезішим в майбутньому.

Наважуватися чи ні — цей вибір кожен має зробити самостійно.

Що далі?

Зараз увага зосереджена на роботі над новим горором. Це буде роман, дія якого відбувається наприкінці зими у вигаданому містечку на Київщині. Там буде багато снігу, трохи крові, чимало відчаю та крапля божевілля. Текст виходить похмурішим за «Куб», в ньому не буде підліткового вайбу, а лише сіра доросла буденність з її реальними проблемами та нереальними викликами. Рукопис проходить стадію бетачитань.

Досі не можу відмовитися від задоволення писати коротку прозу, одне оповідання наразі перебуває на розгляді в збірку. Воно, як і «Килим», досить лайтове в подачі, але й досить соціальне.

Також маю завершений рукопис, який мав би бути виданим наступним після «Кубу». Тобто плани та ідеї є, проте всі знають, яка зараз ситуація в галузі через війну. Ніхто не може сказати, що буде завтра, тим паче — коли ці історії побачать світ, та чи побачать взагалі.
Принагідно хочу подякувати всім, хто продовжує читати та підтримувати книговидавничу сферу. Це дуже цінно.

Бліц з автором:

Роман написано за планом чи без?
Без
Що важче — почати роман чи закінчити?
Закінчити
Натхнення чи дисципліна?
Дисципліна народжена натхненням
Яка улюблена сцена в романі?
Хай буде спуск Славіка у підвал
Улюблений герой?
Катя. І Льоня. Але насправді люблю їх усіх
Якого персонажа недолюблюєш?
Тут однозначно Володька. Дуже неприємний чоловік
Чи були інші варіанти назви?
Не пригадую таких
Слово чи словосполучення, яке характеризує атмосферу роману?
Бешкетний абсурд
Цілковита тиша чи фонова музика?
Фонова музика
Обери саундтрек для книги?
Саундтрек, який би пасував історії, вибрати не можу. Але скажу, що «Куб» переважно написаний під дискографію Junius