Страх смерті як симптом панічної атаки

«Бабай: Панічна атака» – це збірка 12-ти містичних оповідань сучасних українських авторів опублікована у 2026 році «Видавництвом Жупанського». Книга, вже за традицією Бабая, присвячена видатному автору горорів – Клайву Баркеру. Письменник зазначав, що пише про диво і перетворення, а страх – лише зручний інструмент.

Розповідь починається ще з обкладинки, яка стилізована під старезну медичну довідку, де моторошними малюнками перекрите імʼя власника. Розглядаючи деталь за деталлю віддаєшся цікавості дізнатися, кому ж діагностована панічна атака.

Візуальна складова пронизує всі чотириста сторінок. Майже кожне оповідання супроводжується до гіпнотичного моторошними малюнками – ілюстраторка Ірина Гуріна ніби вугіллям втілила найдискомфортніші марення кожного твору.

Розпочинається читацьке занурення «Сонцем» Оксани Ковальчук. Тут ти з перших слів відчуваєш: між майже відчутними на дотик описами зачаїлися передвісники лиха. Це схоже на масний і болісно-яскравий сон про село. Наче хтось штучно і з прогалинами зшив цю історію-марення. Герої як причмелені на спеці мухи, і ти – разом із ними. Інтуїтивно хочеться вишукувати прокляття та примар, але ковзаючи останніми рядками, розумієш: справжня моторошність – це лише людська жорстокість і трагічно несправедливий Світ.

Це історії, які хочеться смакувати. По одній за раз – вдумливо і плавно, занурюючись кожною клітиною в оповідь, і повністю віддаючись у руки автору, що веде темним міжрядківʼям, – мов Вергілій веде Данте пеклом. Часом це дивно, часом огидно, ще частіше бридко. Некомфортно мов колючий гольф у дитинстві. Але дивним чином тебе затягує.

Апогеєм цієї реалістичної огидності та огидної реалістичності для мене стала «Домовина» Дімки Ужасного. Це брудно, але не через кров, а через неприкриту вульгарність життя. Письменник, як і багато інших авторів збірки, лишає тобі дуже багато питань і чіткий образ в голові, які мозкові звивини ще довго прокручуватимуть вечорами.

Якщо ж ви хочете відчути внутрішній конфлікт через ставлення до персонажа – прошу познайомитися із «Баффі». Буду чесною, оповідання незвичне через маргінальну мову, але саме ця мова влучно передає до кому в горлі сумне маргінальне життя. І саме ця мова з усіма кальками, діалектизмами та обʼємними образами занурює тебе у травневі двори Донбасу. Жорстких і жорстоких дворів. Ніколи б не подумала, що настільки захоплено читатиму історію алкозалежної безхатьки з «ЛДНР», проте рада, що довірилися Серафимі Білій. Те, як вона розповіла цю історію – коротко, манерно і болісно, – захоплює. У цьому, певно, і полягає моторошність оповідання: навіть у зневаженої суспільством і долею божевільної алкоголічки були дитячі друзі та мрії.

У «Ресурсній базі» Олексій Жупанський продовжує лінію дитячої крихкості посеред непохитно жорстокого бандитського світу. Та чи зможе дитина протистояти цій вічній, як сам Світ, парадигмі?

Протягом усієї книги у фокусі дві теми – дитинство і село. Байдуже, це антураж чи центральна фігура – їхня присутність відчутна. Це знайомі для більшості теми, які так легко відгукуються. Достоту як і говірка чи суржик, якими орнаментовані твори. Впізнаючи їх, Ти, насторожений читач, легше довіряєшся автору і вкладаєш в його долоню свою.

Дитинство містичне. Воно завжди оповите забобонами, які люди не озвучують, аби не здатися дурними, аби не привертати зла. Ми всі так чи інакше знаємо: діти чутливіші до стану речей, бачать і відчувають більше.
Дитяча чутливість до надприродного зачіпає сильніше. Якщо дитина наполегливо бачить примарну «Ваву» з «Та, що приходить на плач» Наталії Волошиної, ти задумаєшся. Якщо дорослий – скинеш на божевілля. А можливо дарма?

Дитинство тут відкривається розповідями, спогадами, думками немовляти і страхами породіллі.

«Килим», «Дари твоїй», «Дикі дівчата» – це ті історії, де діти та юнки стикаються з тим, для чого були замалі. І саме тому жахи ніжного віку лишаться поступово зростаючою пухлиною у мозку.

Таку глибоку травму візерунчасто описує Євген Товстоног у «Килимі». У цій історії стерті і затоптані межі: межі реальності, дитячої вигадки, містики і правильності. Наприкінці оповідання зітреться навіть вами зіткане ставлення до головного героя, адже грань моралі така ж відносна як і грань із потойбіччям.

Власне про потойбіччя та ненажерливість людського его оповідає Ярослав Шевченко у «Дари твоїй». У сорока сторінках він умістив глибокий язичницький світоустрій – зі створіннями такими ж давніми, як і людські пороки.

Але все ж, попри привидів і прадавніх монстроподібних божеств, найстрашнішою виявляється людина, про що розповіла Євгенія Кружавська у «Диких дівчатах». Вона плавно підводить тебе до усвідомлення ненадійності оповідача. Тут не говорять прямо. Але говорять достатньо, аби ти зрозумів. І аби в тебе лишився кислий післясмак на язиці й холодний степовий вітер у кістках.

Такий же холод у кістках лишає «Та, що приходить на плач». Наталія Волошина чудово розкриває важкі теми по ту сторону дива народження – післяпологову депресію, жіночу покинутість, несправедливість патріархату та насилля, що сходить з рук кривднику.

Знаєте, сказавши про народження, не можливо не сказати про смерть. І саме з цієї антонімічно поєднаної фундаментальності починається «Земля» Юлії Поліщук. Народження на похороні – цього має стати достатньо, аби зацікавитися долею двійнят, які народилися біля домовини власного батька. Тут, ти як читач, насолоджуєшся кожним образом і кожним словом – майстерно вплетеним словом. Авторка грається ними наче нитками, так їх виплітає у метафори та порівняння: візерунками, павутинням, плямками світла на дзеркальній поверхні. І все заради того, аби знову собі показати жорстокість людини і Долі.

У багатьох оповіданнях є подібна риса – тобі все трохи незрозуміло: незрозуміла обстановка, світоустрій, межа реального і марення. Спершу це трохи дратувало, ніби недосолена їжа. Але читаючи «Імпліцитне навчання» Деревянка, я усвідомила, наскільки це прекрасний хід. Тільки так, без надлишку «солі» можна зрозуміти справжній тонкий смак і, що важливіше, післясмак.

Твір Дмитра Деревянка – це прекрасна, футуристична какофонія брудної смерті, що несподівано виринає зі свята прогресивного наджиття. Посеред космічного корабля, у світі, де, здається, люди здолали природу та її обмеження.

Повертаючись до наскрізних тем твору, варто сказати й про село.
Село за своєю природою містичне – оповите чутками і забобонами. В оповіданнях збірки воно брудне, аж масне: лишає навічну пляму на кожному. Воно вульгарне і неприкрите – позбавлене моралі, етики та цінності життя. Бо кошенята – зайві роти, курка чи свиня – лише їжа, а кров та бруд – лишень те, що треба сильніше відтирати зі шкіри у літній ванні. Тут пришвидшений цикл життя, адже межа між народженням і смертю розтерта чоботами в посліді та припорошена сіном. Тут жорстко, брудно і регламентовано. У селі все трохи язичницьке. Адже село зведене на землі, а життя у ньому – навколо ґрунту-матері. Село затягує, як бездонний Кіровоградський чорнозем на бездоріжжі. Гостем ти можеш побути лише у швидких кроках, зупинишся – і станеш частиною екосистеми та вічного циклу, що так красиво зображеного у «Сонці».

Панічну атаку неможливо передбачити, як би добре ти не вивчив усіх патернів. Вона завжди знайде спосіб вибити дихання.
Для мене у цій збірці ним став твір «Навіки щезнувши в безодні під Мессіною» Володимира Кузнєцова. Посеред сторінок із сільською природою та панельками Ти, насторожений читач, опиняєшся у задусі підземних шахт. Це нерозказана історія Першої світової війни, де посеред абсолютно раціонального страху перед ворогом тебе сковує містичний тиск. І жодна канарка не підкаже, яка із загроз ближча.

Абсолютно логічно і закономірно останнім акордом збірки жахів стає оповідання Павла Деревʼянка «Corvus in tenebris». Оповідання, що стає піком панічної атаки та виливається слізьми. Адже тут показано найбільший страх і найгірший жах людства – жорстока і нещадна війна.

За словами Клайва Баркера, справжня тема його творів – людське прагнення переступити межі звичайного життя. Страх же – спосіб дослідити потаємні бажання і трансформації.

Автори Бабая втілили заповіді класика, тож дозволяють Тобі, настороженому читачеві, пройти цими жахами у пошуках розуміння світу і внутрішніх метаморфоз. Головне пам’ятати про вигаданих почвар, спокійне дихання і справжнього ворога.