Сторічне зникнення «безпощадного Бірса»: людини, яка бачила справжнє обличчя війни

«Щодо мене, я завтра їду звідси невідомо куди» – це останнє речення, яке залишив по собі Амброуз Бірс перетнувши кордон Мексики 26 грудня 1913 року у листі написаному із міста Чіуауа. Після цього Бірс зникає назавжди, мов примара у приході світанку. Про його останні дні не залишилося жодної згадки. Незважаючи на безліч чуток і гіпотез, дослідники-біографісти й до сьогодні ламають голову, щодо таємниці його зникнення та імовірного місця спочинку. Відтоді минає століття…

Амброуз Ґвіннетт Бірс – американський письменник, журналіст, літературний критик, сатирик, поет і ветеран Громадянської війни у США (1861–1865 рр.). Його вважали одним із найвпливовіших американських журналістів і письменником-піонером реалістичної та «темної» фантастики. Бірс зажив слави насамперед через збірку «Оповідання про солдатів і цивільних» (1892), яка названа однією зі 100 найкращих американських книг, надрукованих до 1900 року. Сьогодні ці химерні історії являються еталоном «темної літератури» початку ХХ ст., а творчість Бірса високо оцінюють та ставлять поряд з Е. А. По та Г. Ф. Лавкрафтом.

Амброуз Бірс з’явився на світ 24 червня 1842 року в селищі Хорс-Кейв-Крік, поблизу містечка Мейгс, штат Огайо. Він був десятим із тринадцяти дітей, народжених Марком Аврелієм і Лаурою Шервуд Бірс. Бірси переїхали до Індіани в дитинстві Амброуза, оселившись у Варшаві, а потім у Елкгарті. Цікаво відзначити, що всі діти сімейства Бірс отримали імена на літеру «А»: Абіґейл, Адіссон, Аурелін, Алмеда, Анна, Амелія, Августин, Альберт та інші. Батько Аброуза полюбляв читати, мав свою невелику, але достойну бібліотеку та, видається, був ще тим жартівником.

Родина Бірсів часто переїжджала через матеріальну скруту. Починаючи з п’ятнадцяти років Амброуз працював помічником друкаря газети «Норзерн Індіанієн». Надалі змінив ряд професій: рекламував харчові продукти, служив офіціантом та робітником на цегляній фабриці. Образи цих років знайдуть своє місце у подальшій сатирі Бірса. У віці сімнадцяти років він вступив до Військового інституту Кентуккі, де захоплювався топографічною інженерією.

Коли розпочалася Громадянська війна в США, Бірс записався до 9-го піхотного полку Індіани армії Союзу. Він брав участь в операціях у Західній Вірджинії (1861), був присутній у битві за Філіппі (перша організована сухопутна акція війни) і привернув увагу газет за сміливий порятунок важко пораненого товариша під обстрілом в битві при Багатій горі. Бірс брав участь у битві під Шайло (квітень 1862 р.): жахливий досвід, якої став джерелом для кількох оповідань і мемуарів «Що я бачив у Шайло».

У квітні 1863 року його підвищили до звання першого лейтенанта і він служив у штабі генерала Вільяма Бебкока Гейзена, як топографічний інженер, створюючи карти ймовірних полів битв. У червні 1864 року Бірс отримав черепно-мозкову травму під час битви на горі Кеннесо і провів решту літа у відпустці, повернувшись до дійсної служби лишень у вересні. У січні 1865 року його звільнили з армії, перед цим присвоївши звання бревет-майора.

Після відставки, Бірс проживав у Сан-Франциско, де почав писати переважно нариси та комікси для місцевих газет. У 1868 році Бірс стає головним редактором видання «News-Letter» та веде рубрику «Міський крик». Ця розважальна та гостросатирична колонка привертала увагу читачів далеко за межами Сан-Франциско, іноді її цитували газети Нью-Йорка і навіть Лондона.

Наприкінці 1860-х років Бірс почав експериментувати з короткою прозою та подавав свої твори до західних журналів, таких, як «Overland Monthly». Саме там Бірс публікує свою дебютну оповідку – «Долина з привидами». 25 грудня 1871 року Амброуз одружився з Мері Еллен Дей та переїжджає до Лондона. Тоді на берегах ТуманногоАльбіону побачать світ його перші книги.

Дебют Бірса «Гемонський захват» вийшов у 1873 році під псевдонімом «Дод Ґрайл». Ця збірка складалася із вибраних та відредагованих статей, написаних раніше для газет та включала в себе короткі сюжети, сатиричні нариси і памфлети – переважно агресивного та гайпового характеру. Пізніше сам Амброуз назве власний дебют «грубим невіглаством».

Кумедна історія відбулася з гонораром за цю книгу, якого Бірс так і не отримав. Через банальну причину: чек на невелику суму видався недійсний, адже видавець, який його підписував, до періоду інкасації – віддав Богу душу, покинувши цей грішний світ.

Повернувшись до Сан-Франциско, Бірс відновив журналістську практику, а в 1877 році перейняв посаду редактора «Argonaut». У 1880 році переходить у видання «Wasp». Саме тут він опублікував або передрукував деякі зі своїх творів про Громадянську війну та розпочав видання, яке згодом стане «Словником диявола».

«Словник диявола» – це сатиричний словник, який складається із загальних слів, за якими слідують гумористичні та сатиричні визначення. Лексикон писався протягом трьох десятиліть, як серія цитат для журналів і газет. Дотепні визначення Бірса роками наслідували та плагіатили, перш ніж він зібрав їх у книги, спочатку як «Словник циніка» у 1906 році, а потім у більш повній версії як «Словник диявола» у 1911 році.

Через свою гостру критику та безпощадну сатиру, Бірс нажив чимало ворогів у літературному та видавничому колі, а ще проблеми зі здоров’ям (астма, що загострилася у Лондоні) часто викидали Амброуза з журналістського та літературного життя. Додалися ще й сімейні негаразди.

У богемних колах Сан-Франциско Бірс був відомий під іронічним прізвиськом «Всемогутнього Бога Бірса» (Almiqhty God Bierse). Кері Маквільямс у книзі «Ambrose Bierce: A Biography» наводить понад двадцять слів, що, м’яко кажучи, характеризують «темного майстра» у всій химерній його красі:

«великий, жовчний, ідеаліст, цинік, похмурий, дратівливий, радісний, поганий, садист, обскурант, збоченець, добрий, диявол, бог, мізантроп, поет, реаліст, який писав романтичні твори, майстерний сатирик і певною мірою шарлатан».

Лишень після переходу до видання «San Francisco Examiner» у 1887 році, Бірс нарешті відчув себе «літературно вільним», не боячись редакторського різця, та писав те, що насправді думає і відчуває. Саме тоді Амброуз опублікував багато своїх найвідоміших творів на військову тематику. Серед них: «Злочин у Пікеттс Міллі» (1888), «Син богів» (1888), «Чикамоуґа» (1889), «Вершник у небі» (1889), «Справа в Коултерс-Нотч» (1889) і «Випадок на мосту Оул-Крік» (1890).

Громадянська війна наклала значний відбиток на літературну творчість Бірса. Як письменник-баталіст Амброуз чудово розумів «феномен війни»: масштаби кровопролиття та весь жах, що переживає не тільки людина у формі, але цивільні, які далеко в тилу. Історії Бірса лаконічні, безжальні та безкомпромісні, як і саме життя. Його похмурий реалістичний цикл із 25 військових оповідань був названий «найбільшим антивоєнним документом в американській літературі».

Особливо високо як критики так і читачі оцінюють оповідання «Випадок на мосту через Совиний струмок» («An Occurrence at Owl Creek Bridge») вперше опубліковане в газеті «The San Francisco Examiner» в 1890 році. Дія розповіді відбувається у північній частині штату Алабама під час Громадянської війни та складається з трьох розділів. Справжній «Совиний струмок» («Owl Creek») знаходиться в Теннессі, де відбулася вище згадана битва при славнозвісному Шайло. Бірс особисто брав у ній участь, а от в Алабамі його полк охороняв залізницю.

У 1863 р. Бірс недовго служив у військовій поліції і займався підготовкою страт. Він згадує про страту через повішення двох солдатів армії Півночі, які вбили мирних жителів, розстріли офіцерів-дезертирів. Також у військових документах зафіксовано, що наприкінці 1861 року у східній частині Теннессі багато цивільних, які співчували Півночі, підпалювали мости. Їх чекала та сама доля, що героя згаданого оповідання.

Бірс стверджував, що він був присутній при дюжині повішень описаних у журналі «The Argonaut». У статті 1881 року він намагався розібратися в тому, що відчуває людина перед смертю.

«Кажуть, що у цей останній момент усе життя проноситься у пам’яті; що у вухах пульсує потужний, але тихий ритм; що закриті очі засліплюють спалахи нестерпного світла; що хтось плутано, уривчасто лопоче і лякає шепоче; що це швидше відчувається, ніж бачиться чи чується. Ті, хто пережив цей жахливий досвід і був реанімований, підтверджують, що в одну мить вони проживали цілі століття».

Критики відзначають, що розповідь має ретельно організовану та художньо закінчену форму. Його стиль відрізняється лаконічністю та простотою, а кінцівка історії обґрунтована та функціональна. Вона ефектна, несподівана, викликає у читача неймовірне потрясіння. Бірс пише про прагнення особистої свободи та водночас протестує проти війни. Він виражає здатність людини сподіватися і водночас глузує з цієї надії.

Герой оповідання у спробі врятуватися від кошмарної реальності створює вигаданий, романтичний світ, але реальність все одно наздоганяє його. Бірса цікавлять такі теми, як перехід від життя до смерті, природа часу та людської психології. Символічні деякі деталі. Назва Совиний струмок натякає на птахів, які асоціюються з мудрістю та смертю. Міст – символ зв’язку із потойбічним світом.

Вплив «Випадку на мосту…» виявляється в «Червоному знаку доблесті» Стівена Крейна, «Снігах Кіліманджаро» Ернеста Гемінґвея, «Злодії Мартіні» Вільяма Ґолдінга, «Таємному диві» Хорхе Луїса Борхеса.

У 1962 року французький режисер Робер Енріко зняв короткометражний фільм «Совиний струмок» («La rivière du hibou»). Фільм отримав премію «Оскар» у номінації «Найкращий ігровий короткометражний фільм» та «Золоту пальмову гілку» за короткометражний фільм.

Однак, сучасники Бірса часто критикували його за навмисне прагнення до неймовірності та за його схильність до «трюкових кінцівок». Йому закидали, що у своїх пізніших оповіданнях, вочевидь під впливом Мопассана, він намагався якомога більше «шокувати публіку», ніби його метою було «напасти на самовдоволену інтелектуальну безпеку читача».

Мені видається, що одним із наймоторошніших оповідань Бірса є «Чикамоґа». Тут оповідь ведеться очима дитини, яка виявиться надалі ненадійним наратором. Так, безневинна лісова пригода та «ігри у війну» з дерев’яним мечем перетворюється на всепоглинаючий кошмар. Зустріч малого з «чудернацькими звірами» розірве його звичний світ на шматки.

Насправді, виявиться, що «тварини» – це війська конфедератів під час відступу, які повзають в агонії та помирають. Малюк, спочатку вистрибуючи на одного з них, біжить у гущавину, а потім повертає до окроплених кров’ю валунів, де заграву охоплює полум’ям. Горить рідна плантація хлопчика, а поряд видніється тіло його матері з вирваним лобом від гарматного ядра. Найстрашніше – це хриплий, гортанний вий дитини, до того ж – глухонімої. Адже, війні не потрібні слова – лишень муки.

У своєму есе «Надприродний жах у літературі» Г. Ф. Лавкрафт охарактеризував художні твори Бірса як «похмурі і дикі». Лавкрафт зауважував, що

«Правду кажучи, всі оповідання Бірса належать до літератури жаху, і якщо багато з них торкаються лише фізичного чи психологічного жаху Природи, то найвизначніші ведуть мову про надприродне зло і вносять значний вклад в американський фонд літератури про надприродне»

Останнє десятиліття життя для Бірса завдає йому чимало ударів та потрясінь. Не встигнувши насолодитися літературною славою Амброуз у 1889 році втрачає старшого сина, який гине на дуелі через жінку. У березні 1901 року від пневмонії у Нью-Йорку помирає його молодший син Лі. 27 квітня 1905 року його дружина Мері померла від серцевої недостатності в Лос-Анджелесі. Всього за кілька місяців до цього вона подала до суду на розлучення, можливо, вважаючи, що Бірс хоче повторно одружитися у Вашингтоні. Однак, цього ніколи не відбулося.

Після 1909 року Бірс покидає писати для журналів, а займається упорядкуванням власних творів. Досягнувши кінця своєї літературної кар’єри і відчуваючи потребу в змінах і пригодах, Амброуз планував покинути Вашингтон назавжди, де він мешкав з 1896 року. Його листи до родини та однодумців свідчать про те, що він шукав кінця в революційній Мексиці. Відомо, що він писав своїй племінниці, що було б «досить хорошим способом піти з цього життя», щоб його «поставили до мексиканської кам’яної стіни і розстріляли на лахміття».

Мабуть, відчувши внутрішній поклик, Бірс у 1913 році збирається до Мексики на ще одну війну. Він подорожує Півднем, щоб попрощатися з місцями своєї військової слави та молодості, перетинає кордон Мексики та пише останній лист. Війна так його і не відпустила, поглинувши назавжди…