Солодкий хлопчик

Чули, такий вираз: «Любов та кашель не приховаєш»? Овдій не пам’ятав, де вперше почув цю фразу, але для нього це було очевидним. Любов не приховати, вона лізе з людей, з їх вух, ніздрів, рідкою манною кашею. Вона тхне гнилими риб’ячими нутрощами з їх ротів. Вона світить з їх отупілих очей трухлявим деревом домовини. 

Овдій запросто міг бачити ту любов, найменшу її часточку. Він вмів це з самого свого дитинства. Перша, хто показав йому ту любов, була його мати. 

– Овдійку...синку… – мати завжди говорила тихо, наче з останніх сил. – Мій солодкий хлопчику. Бджоли все в хату лізуть, такий ти солодкий у мене получився. Це того, що з любові, – і мати боязко торкалася його волосся. 

Мама була дивною, говорила дивно, але щось таке було у її словах...благодать. Так Овдій пояснював собі це відчуття, що накривало його щоразу, як він пригадував маму. І не дивно, бо мама стала янголом. Але не відразу. Коли вона ще жила з ним і з бабусею, то завжди дивилася винувато, мов пес, якого нізащо побив господар. 

Бабуся теж ненавиділа любов. Часто, коли хтось обмазував ворота їх двору мазутом, баба сичала: 

– Сссука...вродила на свою голову таку…

Мама опускала очі і робила вигляд, що зайнята справою, не чує бабу. Але ту це не спиняло. Оскільки мама не відповідала, то баба говорила до Тимка, свого чоловіка, що висів у брудно-коричневій рамі на стіні та дивився на кімнату і її жителів чорно-білим поглядом. 

– Послав Бог дочку...ох. Мала старість мою догледіти, у помочі бути, а тут поміч... поміч! Привела байстря на мою голову! Сором людський...ох. Тимку, добре, ти до того не дожив, бо взяв би гріх на душу, пристрелив би, як суку з щеням. 

Баба заводиться все більше і більше, від охкання і плачу переходила на крик, вдаряла кулаком по столу. Овдієві видавалося, що навіть монохромний Тимко пасмурніє, наливається злістю, дивиться вороже з-під брів. А потім баба била матір. Рушником, чи одіжжю, яка траплялася під руку.

– А ти ж мені божилася, ти мені клялася, що немає нічого, сука така. Я ж тобі вірила, вірила! А людським язикам не вірила! – баба шмагала матір по голові, плечам, та ж згиналася, стулялася, намагаючись боронитися. – Ти ж мені перед цими іконами божилася! Пішла від мене пустою, а вернулася вже тяжкою! Добре знала, куди і нащо ти йдеш, – баба швидко втомлювалася, падала на стілець, закривала очі. Тільки губи її тремтіли від люті. – Любов, казала, в ноги падала, казала, візьме тебе він. Я ж знову тобі вірила. А треба було що? За патли треба було до дохтарки тягнути, щоб вишкребла позор. Твій і мій. 

Потім баба заспокоювалась, складала долоні у пелені, дивилася у вікно і лише зрідка хитала головою. Мати збирала розкидану одіж. У кімнаті кисло пахло бабиним потом. 

Це повторювалося часто, це було таким собі ритуалом. Після таких нападок баба притихала. Наче, виплеснувши свій біль і лють, ненадовго знаходила спокій. Тоді мати на трохи веселішала, читала на ніч Овдієві книжки, приносила з магазину щось смачне. 

Та хоч і траплялося таке в їхній хаті, від інших баба матір боронила. 

Овдій прокинувся, бо хтось щосили гамселив у зачинені сінешні двері. Хтось чужий, ворожий був у їхній веранді та хотів увірватися в хату. Напевне, щоб проковтнути матір, бо голос кричав її ім’я: 

– Вєрка, виходь, бо спалю тебе! І тебе, і усе ваше кубло відьомське! – голос був жіночий, верескливий, пронизливий. Він проникав навіть сюди, у Овдійкову спальню, колихав темряву, здавалося, колихав навіть гілля у садку в сизому прямокутнику вікна. 

– Галя, йди звідси! – баба сказала строго і густо, наче грім розкотився хатою. – Взавтра приходь, поговоримо. 

– Спалю! – шкреблася вовчиця у сінешні двері. – Я казала цій бляді, що спалю! Я знаю, він знову її тягає! 

– Пішла-но к хєрам звідси! – вдарило по дверях, наче грім. – З чоловіком своїм розбирайся! Бачиш, прийшла серед ночі наклепи зводити! 

– Він мені сам сказав! Вєрка, блядь така, суууууука, – завила вовчиця, зашкребла пазурами дерево. 

– Галя, йди к такій матєрі звідси. Бо через себе переступлю, піду взавтра до Григорія твого. Розкажу йому. 

За дверима затихло. Овдія та тиша лякала, вона була тривожна, оманлива, гостра, як оскал вовчиці, що зачаїлася за дверима. Скрипнула хвіртка, квапливі кроки у дворі. Знову тиша. Овдій боявся повірити, що все скінчилося. І правильно боявся. Бо знову почулися кроки, гахнули об стіну двері веранди. 

– Скажеш йому? І що він зробить? Що він мені зробить? Га?! Стара шкапа! Хочеш, щоб вбив мене? Щоб твою шльондру в мою хату привів? До моїх дітей? Ах, ви ж, суки! Одо вам, – об двері щось волого вдарилося, хлюпнуло на підлогу. – Нате, нате! – щось лилося на сінешні двері, розхлюпувалося по веранді. 

Знову тривожно зашепотіла мати, баба цитькнула, вони мовчки слухали. Овдій від страху зіщулився. Він згадав, як сусідський дядько Григорій поливав весною купу гілля у садку з жерстяної каністри, а потім кинув у купу сірника. Йому зараз видавалося, що він навіть чує густий запах солярки, такий концентрований, що аж забиває дух. Ось зараз вовчиця кине сірника, вогонь затанцює у її жовтих зіницях. 

Але натомість почулися кроки у дворі, знову скрипнула хвіртка. Овдієві трохи відлягло. І тоді він відчув, що то пахне не солярка, а звичайне лайно. Так смердить у виходку, коли переповниться відро. 

Той запах ще довго стояв у їхній хаті. Осінні холоди не давали добре вивітрити веранду, бо там зберігалися овочі з городу. Так любов уперше увійшла в його життя, із запахом сусідського виходку. 

А потім прийшла зима. Сусідські діти кидали сніжками в їхні шибки, баба перестала бити матір рушником, перестала говорити з нею, лише шипіла крізь зуби, наче пробита шина на велосипедному колесі. Зимою мама пропала. Пішла в магазин і не повернулася. Баба чекала всю ніч, сиділа, склавши руки в пелені, під чорно-білим портретом Тимка. Гостре електричне світло розрізало її обличчя чорними зморшками. 

Овдій чекав маму. Він не вірив, що вона не повернеться по нього. 

– Синочку, ти вже такий великий, цього року тобі у школу, – мама поцілувала його маківку, обійняла, притисла і сказала просто йому у волосся: – Ми поїдемо звідси. Скоро поїдемо. 

Хоча мама і не наказувала, та Овдій і сам добре знав, що не можна про це розказувати бабі. Це був секрет, таємниця, величезна, безмежна, як темна ніч. Він не розказував навіть, коли мама пропала. Тоді, коли баба торсала його перед дядьком у синій формі, допитуючись, чи казала мама щось йому. Він не сказав. 

Баба плакала і кричала дядькам в кашкетах, щоб спитали Григорія. Вони лише знизували плечами. Потім один щось відповів бабі, Овдій не дуже пам’ятає, але нібито про «жінку неблагонадьожної поведінки». Баба роздерла дядьку щоку, чотири червоні пасма. І більше ніхто не приходив. 

А потім мама знайшлася. Овдій пішов у магазин по хліб і знайшов її. З тих пір, як мама зникла, Овдій ходив по хліб у сусіднє село. В місцевому магазині на їх з бабою хліба не вистачало. Навіть, коли лежали буханці у дерев’яному лотку, продавщиця казала, що то залишила для когось. І їм хліба немає. 

У сусіднє село можна було йти двома шляхами. Короткий – через міст, та довгий – через поле, посадку і стару кладку. Овдій всю зиму ходив через міст. І мужньо терпів збиткування сільських хлопців. Поки били, притискав буханця до грудей, щоб не потоптали бува, бо баба сваритиметься. Коли сніг зійшов, Овдій почав ходити полем. І хоч ноги наскрізь промокали, але так було куди радісніше ходити. Дивитися на пташок, кущі, ріллю, а не оглядатися, видивляючись кривдників. 

Мама чекала його у річці, викинувшись на берег, як велика рибина, лише ноги у воді. Овдій впізнав її пальто і шалик, та і її впізнав, кожну риску її силуету. Страху не було. Не було нічого, якась порожнеча. Він підійшов, присів. Мама дивилася в небо безбарвними, риб’ячими очима. І в ніс Овдію вдарив солодкаво-блювотний запах любові. Він ясно побачив її на брудній і сірій, як лист жесті, яким баба прикрила на зиму погріб, шкірі. Любов проступала фіолетовими пасмами лопнувших капілярів, що обвивали материну шию. Любов сочилася з її ніздрів жовтуватою, як каніфоль, сукровицею. Любов хлюпала в її відкритому роті темною весняною водою. Любов запеклася в її волоссі парафіновою ікрою мізків. 

Любов убила його маму. Наповнила її, знищила. А зараз тікала з її мертвого тіла, як потривожена зміюка. Витікала, конаючи, на ще підмерзлій весняній землі. 

Вдруге побачив її Овдій, коли забирав бабу з подвір’я Григорія. Ворота розчахнуті, у дворі стоїть вантажівка, з кузова стирчать перекошені сервант і шафа, обмотані мотуззям і простирадлами.

Баба лежала біля переднього колеса і голосила: 

– Тікай! Від міліції втечеш, а від мої кари не втечеш! Я відьма! 

– Балаболка ти, а не відьма.

Над нею стояв Григорій, в одній лише майці та штанах, підперезаний тонким ременем. І та сама любов ворушилася в його очницях брудною талою водою. Овдій застиг, злякано дивився на дядька. І пригадував, як ходив з мамою до магазину, також через кладку, як Григорій простягав йому кульок з цукерками, а мама всміхалася. І пригадував, як вже тоді від нього приторно-солодко смерділо любов’ю. Він думав, що це від цукерок. Але і тоді з рота сусіда, так само бридко, як і зараз, стікала смердюча і масна оранжева олія. Таку виділяють колорадські жуки, якщо стиснути їх між пальців. 

– Ну, забирай її, – буркнув Григорій. – Не бійся, тебе не чіпатиму. 

Овдій взяв бабу під пахви і потягнув угору. Її дебеле тіло обм’якло в його руках. 

– Вєра...ах, Вєра-Вєра… – видихнула баба. 

Скинула Овдієві руки, підвелася, подивилася в очі Григорію. А потім сплюнула йому під ноги та пошкандибала через садок до своєї хати. 

Овдій це бачив краєм свого зору, бо його очі дивилися на пасок Григорія. Саморобний, із квадратними заклепками – одна-дві-три-чотири. 

– Гей, – зло гаркнув Григорій. – Йди собі! 

Овдій поплівся за бабою. І вже під чорними, кістлявими скелетами фруктових дерев йому згадалися фіолетові квадратики на маминій шиї – один-два-три-чотири. То він, Григорій, отруїв маму своєю любов’ю. До смерті. До самої смерті. І тоді Овдій вперше заплакав за нею. 

Втретє він побачив любов у хворобливій гарячці, тоді, як востаннє бачив свою бабу. 

– Але ж мучиться дитя, хіба ж гоже? – сказав прохолодний, як шовк голос.

Баба мовчала. Її мовчанка напливала на Овдія холодними темними хвилями, вгризалася в живіт нестерпним болем. Він скрипів зубами і глухо стогнав. 

– Бабко, я вас прошу… – в голосі чувся страх, він смердів старим кисляком. – Скажу Петрусю, хай мотоциклом поїде по дохтарку. Зовсім же плохий. 

Баба підійшла до ліжка, затулила світло. Біль гарячою ножівкою розпанахкувала живіт. Баба дивилася на Овдія темними, як ніч, очима. І від неї пахкало тією любов’ю, вона сипалася з її ніздрів, як опариші. 

– Хай вмре. І мені легше буде, і йому. 

Далі був сон. Мама торкалася його маківки, посміхалася, як у тому магазині: 

– Коли ти народився, все бджоли в палату влітали, солодка дитинка получилася. Солодкий хлопчик. 

І все далі було, як сон. Інтернат, жорстокі діти, байдужі дорослі. А потім Овдій знов побачив любов. Вона копошилася зеленими блискучими мухами в роті вихователя, що любив залишати дівчат на додаткові заняття. Він все нервово посіпувався та чухав шию, по якій повзали мухи. 

– Що ви набрали у рота? Він у вас гидкий, – через пігулки, Овдієві було байдуже на слова. 

– Що ти бачив? – вихователь схопив його за лікоть. – Що ти бачив учора? Га? 

– Нічого, – так само байдуже відказав Овдій. Йому не було страшно. Йому було пусто. 

Вихователь розбив йому голову об стіну. І більше тут не з’являвся. Овдій же продовжував бачити сон. Про випуск, про курси слюсарів, про кімнату з електричною лампою і голою сіткою-рабицею ліжка. Все було пусто. 

Пізніше почали з’являтися кольори. Не було таблеток, але були одні проблеми. Забулася мама, і баба, було тоскно. І так само пусто. 

А потім з’явився Анатолій.

– Ну, що, майстер, відкриєш? – чоловік був вбраний в дорогий костюм, пах багатством, чистим ліжком, красивим домом. 

– «Може, то і є «Армані?», – подумав Овдій. А чоловікові сказав: – Подивлюся. 

Той же хитро посміхнувся до свого товариша. Овдій відчував, що тут щось більше, ніж відкриття зламаного замка. Але мовчки робив свою роботу. 

– Любий замок відкрити – не питання, – морщив носа Морячок. – Питання – скільки у тебе на це часу. 

Морячок був сусідом по гуртожитку. Він пив і пропадав, потім повертався, знову пив. Саме морячок навчив Овдія деяких премудростей по замках. 

На роботі час Овдія не квапив. Та і клієнтам його не лишалося нічого, окрім як чекати. Тому замки йому підкорялися. Може через це, а, може, тому, що він не пив, як усі інші кадри, Овдія часто викликали і поза змінами. Це були гроші. А гроші – це добре. Аби лише не нарватися на злодіїв чи психів.

Ці двоє не скидались ні на психів, ні на злодіїв – багаті, голосні, п’яні.

– Ах ти ж… – не стримався «Армані», коли в замку клацнуло і двері піддалися. 

Його напарник вдоволено засміявся. 

– А? Що я казав? Фуфло ці твої механізми. 

– Друг, спасибі, що виручив, – «Армані» витягнув чорного лискучого гаманця, неквапливо відрахував банкноти. – На, ось, за роботу. 

Овдій поглядом вказав на купюри: 

– Тут забагато, – він насупився, йому не подобалося це штукарство.  

– То за те, що потурбували, – чоловік всміхнувся. – Бо у нас ключ був, – витримав паузу, щоб насолодитись здивуванням Овдія. А потім продовжив: – Ми з другом заклалися, за скільки ти відкриєш цього замка. 

Овдій взяв одну купюру з пальців «Армані». 

– Цього досить, дякую. 

Чоловіки перезирнулись і попрямували до квартири. 

Анатолій «Армані» зателефонував Овдієві наступного дня і запропонував роботу. Його фірма займалася замками та охоронними системами. За кілька років роботи Овдій купив власне житло, лише зрідка навідував Морячка у гуртожитку. Більше близьких людей у Овдія не було. Крім Анатолія. 

Вони зійшлися, чи то характерами, чи то вдачею, але їм було просто знайти спільну мову. У бізнесі це важливо. Хоча Овдій і не був власником, та з роками відігравав значущу роль у фірмі. Його життя потроху складалося. 

І тому Овдій мало не скрикнув, коли зайшов до кабінету Толіка і побачив, як під коротко стриженим волоссям на його голові звиваються довгі черви. А з носа сочиться брудна водиця і капає на блакитні манжети сорочки. 

«Щоб мати сміливість тверезо дивитися на реальність, треба бути або святим, або схибленим», - так казав Морячок, коли Овдій питав, чому той п’є. І ось зараз він сам понад усе хотів бути божевільним. Це все пояснило би, чи не так? Оті його видива, чого інколи люди на вулиці чи персонажі з телевізора заливаються затхлою кров’ю, булькають гноєм, мастять білосніжні парадні сорочки чи шовкові вечірні сукні гнилизною, яка сочиться з їхніх пор. Але Овдій знав правду, жорстоку правду, від якої не втекти і не врятуватися. Його друг, його єдиний друг, захворів на любов. Ця проказа в’їлася в його тіло, потроху спотворювала його, вела до загибелі. Овдій, як ніхто інший, знав, що там, де любов, обов’язково об’явиться смерть. 

Він не наважувався заговорити декілька тижнів. Овдій чекав, може минеться? Толік хороша людина, сильна людина. Може, він якимось дивом зможе перемогти заразу? Але з кожним днем ставало все гірше. Черви розповзалися по всьому Толіковому тілу, звивалися під шкірою, билися у судомах. Офіс смердів дохлятиною, але ніхто, крім Овдія, цього не помічав. Хіба ще мала Ліза, яка, замість гратися, блідла і тихо сиділа у кріслі, злякано проводячи поглядом працівників.

Розмова сталася тоді, як черви почали робити ходи назовні. 

– Толік… – несміло почав Овдій. – Я знаю, що останнім часом тебе щось мучить. Щось особисте. Я знаю, ти не маєш мені розказувати. Але, послухай...ти у небезпеці. 

Толік його не зрозумів. 

– Яка любов? Ти здурів? Що за любов може бути? А, як і була б? Я дам собі раду, знаю, як до жінки підкотити, мені не треба няньки. 

Розмова вийшла погана. Толік відвернувся до вікна, щоб вгамувати лють. Овдій дивився, як на його потилиці вовтузяться черви, хвилями здіймаючи сивий «їжачок» волосся. 

– Слухай, я знаю, що ти переживаєш, – Толік прагнув загладити цю розмову, як загладжують складку на одязі праскою, щоб річ мала показово порядний вигляд. – Ти дивний, от і хвилювання твої дивні. Але все у порядку, я у порядку. 

Овдій мовчав і дивився, як бліді, напівпрозорі черви, що попадали з Толі, намагаються заритися у короткий ворс кабінетного килима. 

Вони домовились, що Овдій візьме відпустку. Відпочине, розвіється. Та вся правда була у тому, що Овдієві нікуди було віятися. Він засів у своїй квартирі і спробував пити. Та від алкоголю хотілося лише блювати. Тоді Овдій просто лежав із заплющеними очима, спав, марив, дивився сни. 

У снах приходила мама. Сяяла, як сонцем, своєю благодаттю. 

– Мам, що робити мені? Я ж повинен щось зробити… – жалівся їй Овдій. 

Мама лише всміхалася і гладила його чоло. Мама перемогла любов, стала янголом, наповнилась благодаттю. І потім думка, раптова, болісна, вжалила Овдієву свідомість. Він все зрозумів. 

Любов отруює тіло, підкорює думки, просочується у кров. Вона і є кров’ю. Якщо бджола несе пилок і перетворює його на мед, то любов несе спокусу і перетворює її на отруту. Вони всі отруєні. І єдиний антидот, єдине очищення – благодать. Вона сповнює тіло, думки, але не від великої радості чи задоволення. А від великого страждання. 

Овдій відключив сигналізацію, ввів код доступу, закрив щиток. 

– Що це було? Проникнення? – огрядний чоловік невдоволено кривив товсті губи. 

Овдій підійшов до скриньки з інструментами, яку взяв на виклик, не без насолоди наступивши на багатоніжку, що хруснула хітином під підошвою. Інші тварюки з острахом сховалися в ніздрях губатого. 

– Це якісь неполадки з системою? Вона на гарантії, ви повинні… 

Змах рукою і голка жалить під ключицю, губатий лупає очима, червоніє, надувається, як мильна булька, силкується щось сказати. А потім падає. 

Овдій знімає зі скриньки перше дно, відкриваючи справжній інструмент. Індикатори та інше – то було лише для відводу очей. А от набір, що холодно вилискував медичною сталлю у розкритій скриньці – це справжнє знаряддя цього виклику. 

Вітальня помпезна, як і увесь будинок, вражає шкіряними кріслами, колонами, каміном, репродукціями і оригіналами картин. Але більше – несмаком. Все це зібрано тут, аби кричати про багатство власника. 

Та головне для Овдія – це килим. Губатий чоловік нагадує гору, а зі свого досвіду Овдій знав, що рухати такого – собі дорожче. Це попервах він наслідував кіношних маніяків, вкладав своїх пацієнтів на столи. Але навіщо, якщо спина не казенна, а свою справу він запросто міг виконати і на підлозі?

Спочатку Овдій позбавився одягу, розрізав рукава халату, піжамні штани губатого. Шмаття не прибирав – хай буде, хай вбирає кров і випорожнення, менше сам замаститься. Чоловік ще був у відключці, але це ненадовго.

Перший розріз найважчий. Та потім ця рухома риска, яку прокладає скальпель, спахана металом і сповнена кров’ю борозна, наче відсікає сумніви. Після цього широкого, на все черево, розрізу, вороття вже не було. Тож Овдій просто концентрувався на своїй роботі. 

Губатий все ще лежав без тями, зате багатоніжки з гострими жвалами панічно шурхотіли в роззявленому роті. Овдій монотонно розтинав шкіру. 

Сальник у чоловіка був величезний, ковзав у долонях, важко відділявся від м’язів живота. Овдій довго вовтузився з цим жовто-сірим фартухом, той чавкав під пальцями, вислизав, а між грудками жиру інколи виринали багатоніжки. 

Чоловік отямився перш, ніж Овдій відкрив черево. Завовтузився, спробував поворухнутися, у розпачі підняв голову і глянув на свій розкритий, як жерло вулкану, живіт. А потім завив. 

Овдій не любив це найбільше, коли вони кричать. Та з досвіду знав, що крик пришвидшує їх спокуту. Ні, він не полегшував біль, навпаки, ці волання лише вказували на їх безпомічність, на безнадійність. І благодать сходила швидше. 

Дядько волав, від чого скорочувались м’язи на його животі, і скальпель ковзав убік, грубо розтинаючи волокна. Овдію таке не подобалося. Тож він надломив ампулу, висмоктав шприцом рідину і знову вколов чоловіка у шию.

Тривожно сичали багатоніжки, підіймалися дибки та загрозливо клацали жвалами на Овдія. Він не зважав. Мерзенні породження прокази, їм його не налякати.

Овдій дивився у нутрощі чоловіка. Звивини кишківника вібрували від невидимої пульсації – то розбурхане адреналіном серце гнало кров черевною аортою. Повітря пахло залізом, сечею і теплими тельбухами. Запах пробирався навіть під маску. 

Перший етап було скінчено, коли Овдій сировою ниткою, грубими стіжками, пришив до килима розкриті половинки живота. Тепер чоловік нагадував куцого метелика з недорозвиненими крилами. По розкинутій на боки плоті бігали багатоніжки, кружляли, піднімали голови і вдивлялися у далечінь. Скоро вже вам кінець, бісові діти. З кутика рота чоловіка стікав бурий мазут. 

Звісно, Овій міг би спростити собі завдання, вбити, не лізучи до губатого в кишки. Але він не якийсь убивця. Він – як та бджола, що визбирує поганий пилок із отруйних квітів. Він збирає погань, змушує покинути її тіла людей, аби ті з метеликів перетворилися на янголів. А ще пришита до килима черевина усмиряє пацієнтів, вони не відповзають від благодатного скальпеля.

Отямившись цього разу, чоловік вже не кричав, перебирав пальцями та стогнав. Він повернув голову на бік, на скроні пульсувала венка, яку раз-по-раз перетинали силуети усюдисущих багатоніжок. 

– Ззз...а...за...що...за що… – видихав чоловік. 

Овдій не збирався йому відповідати. З власного досвіду він знав, що це ні до чого. Ще попервах, аби йому самому було легше, Овдій намагався пояснити. Розказував усе, про їх паразитів, про їх гниття, про проказу, що беззубими, гнійними яснами вп’ялася у їхні тіла та отруїла їхню святу душу. Але вони не розуміли. Плакали, божилися, що це все дурниці, обзивали його божевільним. 

Навіть Толік. Він знав про таблетки, він мало не переконав Овдія, що це помилка. Але чи то Толік був слабким, чи то любов ще не до кінця проросла у його тіло, та його спокута була швидка. І вона показала Овдію, що він був правий. Толік очистився. 

Зі свого досвіду Овдій знав – любов корениться у квітці. Це її серце, це її ворота, це її храм. Спочатку він робив багато брудної роботи – розтинав їм груди, виривав кишки, витягував органи. Це все було довго, марудно і важко. Але потім ніби хтось нашепотів на вушко, що серце потворної любові не в грудях, а в трусах. І так Овдій почав вирощувати орхідеї. 

Скальпель торкнув шкіру лобка, оголив жирову тканину, продовжуючи розріз від живота. Овдій вів лезо далі по пенісу, до самої головки. Цівки крові стікали у пах, коли Овдій вивернув шкіру члена, наче шкарпетку, і поклав на живіт. Всередині плоть пеніса була багряною, драглистою, ніжною, як справжні пелюстки. Скальпель оповив голівку, відтинаючи її від м’язів, але не до кінця. Рухаючись від крайньої плоті, Овдій відсікав губчасте тіло та уретру. Вся ця частина тепер нагадувала тонкий гриб. Овдій любовно поклав її на стегно і взявся за масив члена – печеристі тіла. Розділив криваву, схожу на печінку, масу надвоє впевненим рухом. Кров бризкнула довколо, губатий заверещав, почав битися головою об підлогу. 

Квітка нагадувала орхідею – загорнута шкіра, на якій виднілися вже обезкровлені судини, нагадувала горішній чашолистик, дві верхні частинки пенісу були, наче бокові пелюстки. А уретра і голівка – наче губа орхідеї. Квітка сочилась кров’ю, квітка була по-своєму гарна, наче справжня, наче жива. 

Вони паразити, ці яскраві квіти-метелики. Вони оселяються на деревах, пускають коріння їм під кору і висмоктують соки. Ось тому квітка прокаженої любові нагадує орхідею. Вона також паразит, лише паразитує в людських тілах. Чоловічих, жіночих – без різниці. Бо, якщо взяти жіночі геніталії, обробити їх скальпелем, то матимете ту саму орхідею. Лише бокові пелюстки замінять ніжки клітора, а губу – висолоплена вульва. Та обриси будуть ті ж самі, нагадуватимуть квітку-паразита. 

Лише ця м’ясна орхідея сочиться концентрованою поганню. Між стегнами пацієнта збирається уся гидь, крапля за краплею, вона покидає тіло. Бо погане коріння проникає по всьому тілу, його вже не вирвати. Проте можна позбавити квітку соків життя, розкрити пелюстки, виманити, спустити цю чорну любов на килим і лишити її застигати під яскравим електричним світлом.

Кров вже згорнулася в ранах, не струменіла, губатий важко дихав, вже не кричав, але все ще спокутував. Овдієві паморочилась голова від сирого запаху крові, лайна та охололих нутрощів. Але він покірно чекав разом із чоловіком його благодаті. 

Вони усі схожі у цей момент. Очі стають глибокими та ясними, тіло біліє, як сніг, аж поки не починає сяяти. І їх останній видих вже пахне не гнилизною, а липовим цвітом. 

Овдій збирав інструменти, насолоджуючись тим, як хрумкали під підошвами багатоніжки. Він забирав лише своє, те, що приніс із собою. Він не розбійник, він чесна людина, чужого йому не треба. 

– ...цінні речі, що зникли з місця злочину, свідчать про те, що вбивця забирає з собою трофеї, – казав голос у телевізорі. 

– «Слідчі обікрали місце злочину», – казав голос у Овдієвій голові. 

– …судячи з характеру травм, зловмисник має базову медичну освіту, – вів далі голос у телевізорі.

– «Медичних довідників та анатомічного атласу для отих знань достатньо, мої пацієнти все одно не виживуть», – обурювався голос у Овдієвій голові.

Брехливої інформації та безглуздих здогадок було багато. Усі шукали маніяка, лікаря, схибленого. Демонізація образу вбивці малювала в уяві слухачів артистичну харизму. Овдій же був звичайним. Він не збирав ніяких колекцій, навіть статей не вирізав. Він не гордився тим, що робить. Він просто знав – любов завжди приводить за собою смерть. Тож хай це буде смерть тих, хто піддався її звабі, хто проростив отруйні пагони в своєму серці. Не тих, інших, невинних. Таких, як його мама. 

Коли Толік обзивав його божевільним, конаючи на обідньому столі з розрізаним животом, зминаючи долонями вивалені тельбухи, Овдій майже йому повірив. Майже здався. Майже заплакав, подумав набрати «швидку». А потім Толік сказав: 

– У сейфі...код такий, як і на нашому робочому...там флешка...забери. Щоб не побачила Ніна...вона не витримає...забери…

А потім Толік просяяв благодаттю. 

Овдій забрав флешку. Забрав і забувся про неї на довгі місяці, впродовж яких він гриз себе, карав себе, сам себе звав божевільним. А потім Овдій переглянув її. Хоча ні, не так – лише глянув. Одного погляду було достатньо, і так заледве стримався і не зблював. Ліза, маленька Ліза, яку Овдій часто бачив у офісі, якій складав жабку з паперу. Толікова дочка.  

Ту флешку Овдій дивився щоразу, як сумніви знову залазили в його думки. Чи коли втома брала гору над його волею, звабливо вмовляла, що його справа безглузда, і всіх не спокутувати, тож, чи варто старатися? Тоді Овдій зашторював вікна і дивився пару кадрів із флешки Толіка.

Любов та кашель не приховаєш. Принаймні від Овдія. Хтось би назвав це божевіллям, та він кличе це даром. Його обдаровано від народження. Не небом, матір’ю:  

– Мій хлопчику, такий ти солодкий. Це того, що з любові.