Остап Українець радить зимові твори без реєстрації та смс

Я належу до тих людей, зима котрих переважно вичерпується святами, а після них – хай би вже тепліло, день ставав відразу по 16 годин і таке інше. Оскільки реалізувати свої бажання я не можу – залишається всіляко додавати зимі атмосфери та настрою, без яких не дуже весело в кожну пору року.

Почитати можна багато різного, від «Террору» Сіммонса, який викликає фізичне відчуття холоду, до «Мертвих» Джойса, які викликають відчуття глибокої меланхолії в читача і зубовний скрегіт у Кокотюхи. Але я залишусь відданим своїй любові до середньовіччя і скажу, що почитати слід середньовічну поему «Сер Гавейн і Зелений Лицар». По-перше, ви майже напевне ніколи її не читали. По-друге, ця поема започатковує дуже багато кліше, які мандрують літературю на зимову тематику аж донині. А ще вона пронизана тією містичністю, яка завжди була пов’язана зі святкуваннями кінця старого року і початку нового. І те, що творці поеми і її перші слухачі направду вірили, що подібне може відбутися – лише додає тексту пікантності. Особливо щедро з цього святково-містичного інструментарію нині користуються фентезі та химерна проза, тож «Сер Гавейн» – то не просто поема, а законодавиця багатьох літературних трендів, молодших від неї на добрих півтисячоліття. А сама вона, запевняю, з часом стала тільки цікавішою.

Подивитися, з-поміж усього іншого, варто Інґмара Берґмана. Якщо раніше ви взагалі його не дивилися – то довгі зимові вечори стануть хорошим приводом почати. Якщо навпроти прізвища Берґмана у списку обов’язкових для перегляду режисерів уже стоїть прапорець – теж не біда, передивлятися його можна майже вічно. Особливо фільм «Сунична галявина». Чимось він нагадує мені «Мертвих» Джойса, але в дещо іншій тональності. Джойс пише власне про Різдво, і там, де йдеться про саме свято – воно виглядає дещо по-діккенсівськи. У Берґмана від Різдва – лише атмосфера великої події та постійна зустріч із привидом минулого Різдва, який набуває подоби родичів. Потреба думати про інших як вічне прокляття святкового часу. Я не візьму на себе відповідальність сказати, що є певна ідея, яку глядач має винести для себе з «Суничної галявини», а тим паче не буду наполягати, що це саме зимова картина з відповідною атмосферою, якщо ви вважаєте інакше. Але для мене цей фільм був і залишається одним із найкращих зразків сугестивного кіно.

Послухати, з-поміж багатьох-багатьох інших речей, я порадив би проект Au Revoir Simone. Якщо ви вже бачили третій сезон серіалу «Твін Пікс», то цей дівочий гурт може видатись вам знайомим – вони виконували свою пісню A Violent, yet Flammable World у придорожньому кафе наприкінці однієї з серій. Проте чудовими їх робить не це. Ви вже могли помітити, що жоден із наведених вище пунктів не націлений на те, щоб викликати якісь «прямі» емоції, однозначно вибивати сльозу чи лякати. Досвід сприйняття усіх цих речей – це такий собі експеримент із самим собою та власною здатністю осмислювати мистецтво. Зима тільки допомагає створити годяще інформаційне тло. Музика Au Revoir Simone, як і перший сезон серіалу «Твін Пікс» чи звичайний снігопад за вікном – це позірно проста річ, у якій ховається натяк, обіцянка чогось значно більшого. Як снігопад може бути провісником сніжної бурі, як дрібний побут звичайних людей заповідає появу страхітливого Боба, так і ненав’язлива музика «Сімони» чомусь збуджує аж надто тривожні думки. І хто його знає, що за цим стоїть.

Пограти слід у доволі очевидну гру, яка не могла тут не з’явитися. Хоча Don’t Starve чи This War of Mine на позір краще влягалися б у канву меланхолійності і безнадії, найзимовішою грою безсумнівно є FrostPunk. На відміну від This War of Mine, настолки за мотивами ще не підвезли, тож доведеться вдовольнятися комп’ютерною версією. Гра запрошує вас очолити стімпанкове суспільство у світі, скутому вічною мерзлотою. Єдине джерело життя – новітні міста з теплогенераторами, які продовжують давати людям світло і тепло. Але, як завжди, людей стає більше, а ресурсів стає менше, тому поки ви майже фізично відчуваєте холод, яким пашіє з монітора, поки у світі фростпанку падає температура, гра постійно заохочує вас приймати нові закони цього чудесного нового світу і раз у раз залишає наодинці з наслідками – невдоволенням, зруйнованими життями і, зрештою, смертю. Можливо, гра трохи нечесна, а її мораль закладена в саму ігрову механіку, але саме це подобається в ній найбільше. Не існує хороших рішень. Не існує нейтральних рішень. Існують лише ефективні та неефективні рішення. А той, хто буде перейматися мораллю – неминуче програє.

І наостанок, аби у вас нарешті з’явилася причина встати і вийти на вулицю, у жорстокий та непривітний світ – те, що неодмінно слід побачити. Справжню козу давно вже не водять і пам’ять про Великого Рогатого Бога поступово стирається, але поки існує Маланка в Красноїльську – ще не все втрачено. Це, мабуть, найвідоміший та найбільш видовищний релікт язичницької свідомості, пов’язаний, що найпрекрасніше, із зимовим циклом свят. Навколо сніг, юрби народу, гучна музика, галас – і поміж цього всього йдуть одягнені в здоровенні костюми ведмеді з величезними крилами за спиною. За ланцюги їх ведуть різноманітні чортячі морди, котрі регулярно гупають своїми патерицями і булавами об мерзлу землю, викрикаючи якесь замовляння, тягнучи за собою на ланцюгах трупи тварин і нагадуючи людям, що світ нечисті залишається значно ближче, ніж здається. Але це, звісно, краще один раз побачити, ніж сто разів почути.