Усі селяни вмить полишили свою роботу та налякано завмерли, побачивши, як протоптаною стежиною натужно чвалає хирлявий, завожений старигань. Кожен мешканець Ластівчиного знав один одного в обличчя, а гостей тут не бачили з цілу вічність. Востаннє, мабуть, у дев’ятнадцятому столітті, коли в поселенні розквітнув невідомий недуг, скосивши половину його жителів. Звідтоді Ластівчине зажило лихої слави, і навіть люди із сусідніх сіл всіляко оминали його.
Невідомий старець дійшов до занедбаної хатини та присів на лаві поряд. Довго так сидів він, спершись на свою довгу дерев’яну палицю та втупившись стомленими очима в напівзруйнований будинок, з вікна якого визирала багатолітня спустошеність. Мешканці села непорозуміло переглядались і стривожено перешіптувалися між собою, складаючи різні байки та припущення.
Зрештою жінки підбурили чоловіків підійти до дідугана та все вивідати. Бо ж раптом він небезпечний чи хворий, або й поготів — нечистий, який приніс у їхнє село чергове прокляття. Коли чоловіки підійшли до стариганя, то почули, як той щось нерозбірливо жебонить собі під носа.
«Точно дідько!» — перемовлялися вони.
Оточивши його півколом, чоловіки повільно підступали ближче. Обвисла, поцяткована чи то віковими плямами, чи то засохлим брудом шкіра давала підстави вважати, що незнайомцю не менш як за вісімдесят. А можливо й значно більше. Палиця в його руках під натиском віку хиталася з боку в бік, немов стрілка компаса між двох магнітів.
— Бог мертвих мертвий. Бог мертвих мертвий, — белькотів дідуган.
«Що за нісенітниця?» — мовили один до одного мешканці, чим раптом привернули увагу стариганя.
Незнайомець окинув оком чоловіків, а потім все довкола, либонь згадуючи, де він опинився, або ж пересвідчуючись, що опинився там, де потрібно.
— Чи знаєте ви, звідки назва цього села?
Чоловіки лише стенули плечима та похитали головами.
— Колись давно тут бродила страшна холера, — мовив дід, — косила всіх, кого стріне. Ніхто не знав, що то за напасть та звідкіля вона взялася. Усі думали: то дочка відьми вирішила помститися селянам за спалення її матері. Жінка до своєї смерті проводила всілякі окультні ритуали й мешкала он у тому будинку, — старигань розвернувся та вказав на ще одну занехаяну хатину навпроти. — Недуга губила людей один за одним, що їх навіть не встигали ховати. Тоді-то всі й почали помічати чорних ластівок, що всідалися на дахи хатин до тих людей, яких підстерігала смерть. Варто було птасі вмоститися на чийсь будинок, як уранці в ньому хтось неодмінно конав. Спершу всі гадали, що це ластівки розносять хворобу, і намагалися їх усіх повистрілювати. Та намарно. Лише перегодом відьмина донька розповіла, що пташки не приносять, а передвіщають смерть. Буцімто вони приходять, щоб провести душу небіжчика до обсидіанового міста в жарких пустельних дюнах, до оселі мертвих під назвою Урсут. У ті кілька років над цим селом дійсно парили сотні ластівок, так воно й отримало свою назву — Ластівчине.
Помітивши, що група чоловіків тривалий час уже водить теревені з незнайомцем, решта селян почали поступово сходитися до старого будинку. Усі уважно слухали історію таємничого гостя, що, як виявилося, колись давно жив у тій хатині.
«Але це неможливо! Маячня!» — заперечували літні й поважні селяни. Вони нарікали, що ще їхні діди й баби розповідали про злидні, які здавна водяться в цих будинках.
— Можливо, так воно і є, — згідно кивнув старигань, — бо ж я давно втратив лік прожитим дням. Час у місці, в якому я побував, — мертвий. Там пишно розкидають гілля червоні анчари, там квітнуть пурпурові фіалки довкола водограїв. Просторими вулицями вільно гуляють духи покійників, а в закутках помпезних храмів тихо звучить відголос володаря потойбіччя Ікшара.
Старигань розповідав свою історію поважно. Інколи беручи довгі павзи, немов згадував усе в деталях, або ж — видумував. Ніхто не вірив у слова незнайомця, допоки з кишені він не витягнув справжню посохлу гілку червоного анчара.
— Мешкали ми тут із матір’ю самі після того, як у батька здало серце. Хоч тоді я ледве встиг вилізти з пелюшок, та вже довелося братись за тяжку роботу, поля ж бо самі не переорються, дрова на зиму не наколються, гній із сараю не вивезеться. Удвох ми розділили всю роботу та працювали як одне ціле. Та потім недуга заскочила і її. У свої тринадцять я працював завзятіше за десятьох чоловіків, прокидався у передсвітанок, а ночами доглядав за хворою матір’ю. Мене досі пересмикує, коли я згадую ті холодні й темні ночі, якими з обіймів сну мене виривав дзенькіт маминого дзвіночка. Дзенннь… Спершу воно розривало могильну тишу, а потім в’їдливим відгомоном змовкало у пітьмі.
Та одного дня, несучи з криниці коромисло з водою, я помітив чорну ластівку, що вмостилася на самісінькому краєчку нашого даху. Серце мені тоді так сильно стисло, що я перекинув усі відра й побіг до матері. Рясно проливаючи сльози, я рахував кожну секунду, намагаючись ухопитися за неї, либонь це б якось зупинило час. Просидів я з матір’ю до останнього її подиху, поки сонце не визирнуло над небокраєм. Тоді ж я похапцем склав торбину й, натхненний оповідями, гайнув слідьма за птахою, щойно та злетіла з нашого будинку.
Наївно було гадати, що я встигну за стрімкою ластівкою. На щастя, хоч радше й на лихо, вони в ті часи відлітали щоранку цілими зграями. Я йшов у напрямку їхнього польоту та встигав дійти до іншого містечка або поселення, перш ніж птахи на світанку знов спурхнуть із будинків. Попервах я намагався вести лік дням, тож щоранку зривав із дерев листя, доки всі дні мого майбуття не зотліли з приходом осені. А втім, жодні зливи та морози не ставали на заваді ластівкам, що навіть у люту зиму, ховаючись у снігових завісах, безперервно відлітали до міста мертвих.
Після зими багато поселень спорожніли. Мені траплялися лише покинуті будинки, мертва від голоду худоба, яка так і лишилася прив’язаною до парканів; порослі дикою травою поля, з яких стирчали лопати й коси у вічному очікуванні весняних земляних робіт. Ластівок що не день меншало, і я молився богам, щоб зловити поглядом у небі хоча б одну з них, щоб знайти серед розлогих степів бодай пір’їну, яка б стала мені вказівником до оселі духів.
Після спекотного літа я дістався земель, куди зусібіч зліталися всі ластівки. Але я все запитував себе, чи дійсно це те місце, про яке розповідають? Я ж бо уявляв собі пустелю палкою та розлогою, із крутими золотими піщаними пасмами. Натомість пісок там уже давно перетворився на сірий пил, а гінкі дюни розігнав на рівнини стрімкий вітер. Сонце в пустелі перестало тішити теплими променями, усе поринуло в бентежну похмурість, либонь вшановувало пам’ять мертвих, які простували цим шляхом до обсидіанового міста. Час від часу я помічав чорних ластівок, що залітали до пустелі із сусідніх земель, але потім вони зникали з виду, розчиняючись у густих хмарах.
Якби повернути мені мої молоді роки та відмінну хлопчачу пам’ять, то навіть тоді я б вам не сказав, скільки часу провів, блукаючи тими безмежними обширами. Ніч захоплювала перевагу над днем, а сонце ледве встигало вийти з-за обрію і пірнало в густу сіру пелену. Ранки вже не дарували омріяної прохолоди, а морози закрадалися під кожну кістку мого змореного худорлявого тіла. Небо звалювалося на землю, його хмари розтікалися вкритим памороззю ґрунтом. Далебі, мені залишалося лише марити про Урсут, про те, що благородна ластівка вирине з-під темних хмар та проведе мене до міста мертвих.
Та одного дня я прокинувся від дужого, пронизливого вітру, що аж засвистував у вухах. Горизонт тоді обснувала похмуро-брунатна завіса, і я з жахом усвідомив, що вона сунула мені назустріч. Вона вбирала в себе увесь багатолітній пил цієї пустки, всотувала прах полеглих мандрівників, поглинала денне світло. Десь там, думав я, меж неосяжної оку буремної хвилі йдуть оспівані в пророцтвах посланці Акзари, щоб поглинути душі простих подорожан, а тіла їхні заховати на кладовищі Нір-Афаґ у царстві мертвих.
Минали дні й ночі, проте цей руйнівний саван лишень розростався, насичувався та завойовував нові клапті неба й землі. Він гнітюче нависав над пусткою та моїм розумом, і я це можу порівняти хіба з останніми днями в’язня в похмурій камері перед стратою.
Згодом я став прокидатися із дивним дзенькотом у вухах, і спершу здалося, що моє здоров’я таки схилилося перед морозами. Одначе я почувався добре, як не зважати на шалену втому й виснаженість. А оглушливе дзеленчання продовжувало відлунювати в моїй голові та що не день посилювалося. За кілька діб воно остаточно заграбастало мою свідомість і просто доводило мене до краю. Я хапався за голову, колупався у вухах, бився чолом об затверділу зимову землю, та ніщо не могло позбавити мене спогадів, які заручилися з цим дзвоником.
Дзень… Дзень… Я шпарко вскакував посеред ночі, бо гадав, що матір знову кличе мене на допомогу. Що вона лежить десь там, у безпросвітній темряві пустки й махає до мене своїм дзвіночком. Бувало, що зійде на розум мимолітне затьмарення, і я прокидався, не маючи гадки, де опинився. Все це зрештою призвело до того, що я почав утрачати грань між точками часу й простору. Та одне було незмінне — темно-бура пилова завіса. Я бачив її щоразу після сну й відразу, як заплющу очі. Я знав, що так чи інакше дістануся до міста мертвих, бо ж за той час навчився з належністю ставитися до смерті, яка є єдиним продовженням людського життя. Проте цей шлях був би марним, якби про нього ніхто не дізнався.
Вітер дужчав, міцнішав. Він підхоплював безбарвний пісок і засипав його мені за комір. Я відчував його на язику, він хрускав між зубами та колов очі. Мідно-сіра стіна на обрії остаточно обгорнула пустелю своєю тінистою пеленою. А я сміливо чвалав їй назустріч, мріючи лише чимшвидше опинитись у її серцевині та нарешті осягнути справжню велич обсидіанових веж і бучних червоних анчарів Урсута.
Наступного світанку смертоносна завіса підібралася до мене впритул. Я впирався ногами в землю, поступово загрузаючи в ній, але сили мене полишали. Не так-бо легко опиратися силі богам. Впавши на руки, я продовжив рух плазом до чорного осереддя бурі. Та мої зусилля видавалися не більшими за спротив повітряної кульки. Я ще намагався з останніх сил чіплятися нігтями за ґрунт, але вони скришилися, мов пісок. Зрештою я виснажено перекотився на спину й втупився у небо. Там, закручуючись у шаленому танку, нависала воронка чорних ластівок, які наповнювали серцевину буревію безустанним цвіріньканням. Меж їхнім дзвінким співом я виразно чув дзенькання чогось стороннього…
***
Сонце височіло в зеніті, розжарюючи каміння й дахи будинків Ластівчиного, тимчасом як горобці метушливо шпорталися з місця на місце в пошуках води. Стариганю селяни також принесли повну склянку з криниці, і він нараз її спустошив. Голос діда дещо осів, проте всі чекали на продовження.
— Отямившись, я відчув тиск у грудях, — продовжив оповідач. — Я лежав під величезним шаром піску. У синьому безхмарному небі в танці кружляла чорна ластівка, яку ніжив кволий вітер. А навколо, на сотні кілометрів розляглася німотна тиша. Ані бурхливих вітрюганів, ані безумного цвірінчання, ані дратівливого дзенькоту. Тоді мені гадалося, що я помер. Розчистивши довкола себе пісок, я підвівся та роззирнувся навкруги.
Довкіл розпласталися нескінченні жовті дюни під яскравим денним сонцем, а вдалині бовваніли височезні чорні вежі обсидіанового Урсута. Мене ніяк не полишали захват і радість. Я не міг зрозуміти, які чудернацькі сни завели мене до цього світу й чи не опинюся я знову серед сірої пустки, коли кліпну очима? Одначе всі ці запитання відклалися в шухлядку моїх спогадів, коли над головою до міста мертвих пронеслася чорна ластівка.
Сонце того дня сяяло так само привітно, як і зараз. Чимчикуючи сипкими пісками, я здійнявся на пагорб, з якого й побачив утілення численних мітів і легенд — справжню оселю ластівок. І вона однозначно перевершила всі змальовані моєю уявою образи. Сотні гострих шпильових веж, чиї вершечки торкалися неба, тіснилися між собою, наче сосни в густому лісі. Їх оточував височенний чорний мур із витіюватими статуями та барельєфами. А від споруди, на сотні метрів понад глибоким ровом простягався міст із загадковими монументами. Коли я проходив повз них, то не міг їх порівняти ні з чим, окрім моторошних тіней.
Міст різко обривався перед брамою, щоб, імовірно, злі духи або якісь єнту́ри не могли потрапити до Урсута. Завмерши перед обривом, я тупився в зачинену браму та силкувався не глядіти вниз, хоч спокуса й була великою. Мені тоді згадалися міти про потойбічний суд, вже точно не згадаю, у якій давній культурі. Під час нього життєва сила покійника клалася на ваги разом із правдою. І ця сила мала переважити, щоб душа змогла відродитися в новому тілі. Якщо ж переважала правда — душу пожирало чудовисько. Утім, перед брамою Урсута не було видно ані богів, ані ваг чи бодай якоїсь переправи.
Аж тоді я знову помітив чорну ластівку, яка влетіла в одне з віконець вежі. Після цього з протилежного боку брами щось різко загуркотіло. Меж цим чулося, як натягуються ланцюги, і вже за мить переді мною розлігся підіймальний міст. Опускні ґрати оголили залізну двостулкову браму, і вона покволом розчахнулася.
Увійшовши всередину, я остовпів од незвичайного поєднання краси міста. Уздовж вузьких алей із чорної обсидіанової бруківки простягалися розкішні червоні анчари, гілля яких розгалужується щоразу, коли в місті оселяється нова душа. Між ними квітнули клумби з пурпуровими фіалками, що всотують у себе красу й життєву силу мешканців та дарують їм безмежну мудрість. Алеї сполучалися невеликими круглими площами з водограями зі статуями Ікшара або малими ставками із мертвої води. Та яку б стежину в Урсуті ви не обрали, усі вони ведуть до верховного храму. Над його арковим входом височів фронтон із барельєфами, що змальовували жорстоке протистояння богів із темними силами Акзари. Від громіздкої залізної брами врізнобіч розходилася колонада з хитромудрими капітелями, а над ними стояли всевидячі стражі бейша́хи, які тримали в руках вогняні чаші.
Увінчував храм об’ємний рустований купол із невеликими круглими вітражами. На нього й злітались усі ластівки, які дзвінко цвірінчали та обгортали місто живою атмосферою, попри те, що вулицями блукали потворні бліді створіння — відбитки передсмертного людського образу. Усі вони мали такий самий вигляд, у якому розлучилися з тілом. Траплялися мені як прекрасні, неторкані насиллям чи хворобою духи, так і мерзенні бридкі істоти з відсіченими кінцівками, розтрощеними головами або роздробленими черевами. Надто пересмикувало мене в присутності повзучих безногих і безруких духів. Навіть після смерті вони приречені на довічні страждання, і важко лише уявити, який важкий шлях вони здолали до Урсута.
Доки я прогулювався містом та розглядав навколишні пейзажі, небо покволом обснували сутінки, і на ньому вповні осів місяць. Срібляста куля сяяла настільки яскраво, що в місті навіть не запалювали смолоскипи. Лише в руках бейшахів на храмі Ікшара продовжували жевріти незгасні вогні.
Ноги вже ледве волоклися, тілом розливалася шалена втома. Розвалившись на найближчій фіалковій галявині, я відчув блаженство та неземну насолоду. Мабуть, саме так почуваються люди після смерті. Я припав поглядом до яскравого світила, а думками поринув кудись ген у безмежні космічні простори. Чи ви ніколи не задумувалися, що ховають ці безміри від нас? Чи живе хтось на іншому боці Місяця? Чи дивиться хтось на нас із темних безодень? Ці запитання тої миті зринали в моїй голові одне за одним, аж раптом з темного боку Місяця виповзли загадкові тіні. Вони звивалися, неначе вужі в лимані, та пливли за течією срібних променів. Тіні перекинулися на шпилі високих веж Урсута та, оповиваючи їх, плавно сунули донизу.
Дужий страх затиснув у лабети моє юне серце. Заклякнувши, я лежав посеред галявини, обхоплював руками квіти та споглядав, як таємничі істоти сходять із веж та ринуть крізь простір прямо на мене. Невже це Ікшар послав своїх демонів, щоб вигнати живого з оселі мертвих? Я намагався здійнятися на ноги, але ті мене не слухали. Тіні наближалися, а з ними й пришвидшувалося моє панічне дихання. Я встиг лише побачити, як густа субстанція пролітає повз мене, а тоді поринув у сон.
Звучатиме дивно, але, попри все, я чудово пам’ятаю, що мені наснилося. Видіння-бо ті видалися настільки справжніми, що досі при їх згадці мене обгортають дрижаки. У своїх снах я повернувся сюди, до Ластівчиного, але, як то буває, до дещо викривленої реальності. У ній мій батько не помер рано, а матір я ледве взнав. У цій реальності вона не пізнала біль утрати коханого та тягар самотнього материнства. Її ніжні руки не знали важкої праці, а очі — смутку й жалоби. Здавалося, ці сни виринули з глибин моєї підсвідомості, із цвинтаря незбутніх мрій. Вони були надто солодкі, тож згодом їх пройняв морок. Остогидлий дзенькіт прохромив та просякнув отрутою кожну річ у тих мареннях. Він грімко розкочувався сновидними просторами та відлунював смертю.
З остиглим серцем я відчиняв двері маминої спальні, з пітьми якої линув звук її дзвіночка. Узявши кресало, я запалив свічу та підніс до ліжка. Одначе воно виявилося порожнім. Тим часом чиїсь рухи посеред кімнати здіймали легкий протяг. А втім, вогник дріботів не від протягу, а від тремтіння моїх рук. Там-бо, де втілюються наші заповітні мрії, здатні втілюватися й потаємні жахи. На дерев’яній люстрі хиталися два дорослих тіла, а дзвіночок зловісно дзенькотів на їхній мотузці.
Рвучко підірвавшись, я на мить понадіявся, що ця пригода мені лишень примарилася. Що обсидіанові вежі, червоні анчари, а надто те макабричне і химерне дзвеніння — усе це існувало лишень у моїй уяві. Проте мої сни вже давно доповнювали дійсність, а дійсність продовжувала сни. І той дзенькіт нікуди не подівся, він притлумлено линув звіддаля — десь поруч розкішних водограїв; на площах, де павутинням перетиналися десятки шляхів. Їй-бо, він звучав із такими самими павзами та протяжністю, як у лихі години маминої недуги. Це точно був той самий звук, що його я чув у сірій пустці посеред ранку, а також у безладній мелодії пташиного виру в серцевині бурі. Я гадав, що він покликаний звести мене з розуму, зірвати дах та розбурхати усю мою сутність. Але весь цей час він вів мене до міста мертвих, прокладав шляхи до оселі ластівок, щоби…
Старець різко замовк. Він тривалий час сидів із заплющеними очима, і селяни спершу подумали, що дід заснув. Проте за якусь мить оповідач, протираючи очі, важко зітхнув і продовжив:
— Я вирішив дізнатися, куди приведе мене цей дзенькіт. Я йшов до нього залитими сріблом вулицями повз пишні анчари, що їх поночі забарвив темний фіолет, повз мовчазні водойми, що зблискували гладінню. І посеред одної з площ я нарешті узрів її. Вона згорблено стояла поруч храму Ікшара та виснажено махала своїм дзвоником. Під очима нависали темні кола, колись рум’яні щоки зблідли й запали, підкресливши гостроту її вилиць та підборіддя. Хвороба забрала з мами всі життєві сили та не схотіла повертати їх навіть після смерті. Помітивши мене, її обличчя вкрив утішливий погляд, як і в ту останню ніч. В її очах я бачив розраду і водночас несамовиту журбу. Мама перестала розмахувати дзвоником та несподівано зникла за брамою храму.
Пам’ятаю, як тривожно тріщало полум’я в чашах бейшахів. Як палкі іскри тліли, розлітаючись у повітрі й осідаючи на землю поодинокими білими крихтами попелу.
Відчинивши браму споруди, я насторожено ввійшов усередину. Важкі залізні двері з гуркотом зачинилися, проковтнувши потік місячного світла знадвору. Я зостався сам на сам із похмурим храмом, посеред якого в різнобарвних, заломлених вітражами променях возвеличувався склеп. Це мене здивувало, адже кого могли поховати у найсвященнішому місці Урсута? Тисячі моторошних голосів луною прокочувалися темними закутками споруди, але найвиразніше вони вчувалися потойбіч усипальні. Крізь поволоку світла мені пощастило розгледіти контури висіченого, імовірно з онікса, поручня, на якому широко роззявило пащу зображення якогось демона.
Просунувшись трохи ближче, я вгледів, що той поручень є частиною громіздкого трону, на якому поважно сиділа химерна істота. Її риси ховались у непроглядних пеленах мороку, і я ніяк не міг їх розгледіти, хоч як вглядався. Тоді створіння здійняло руку з поручня, цупко, наче птаха, тримаючи щось пальцями. Воно нахилилося вперед і край проміння впав на її гидке, потворне обличчя. За мить воно сховалося за золотою маскою з величезними чорними очима та кривою посмішкою. Довга фіолетова ряса істоти сколихнулася від легкого протягу, і знову храмом прокотилися голоси численних людських снів.
З-за трону виповзли ті самі тіні, що скрадалися вежами з темного боку місяця та що навіяли на мене хворобливі мари. Мари — саме так кличуть доньок богині Унаї. Вони ширяли довкруж істоти на троні та невгамовно шепотіли:
«Іхт-Нур, Іхт-Нур. Повелитель сипких пісків і безкрайніх дюн. Іхт-Нур».
І саме тієї миті жахлива таємниця відкрилася перед живим в оселі мертвих. Моторошна правда про те, що бог Ікшар давно загинув. Що злі сили Акзари зняли печатки з в’язниць потойбіччя та випустили у світ наш людський жорстоких почвар, численні недуги, війни, розруху, мор, муки, кошмари. Мабуть, не варто зайвий раз казати, що за пошесть охопила наше село багато років тому? Правда про те, що верховні боги звели на місці смерті Ікшара місто та помістили його сакральний образ у храмі, щоб одного дня він відродився у своєму царстві. Що бейшахів вони створили з пальців померлого бога, а в руках вони тримають вогонь його очей. Що розкішні червоні анчари, які щоразу вітають мертвих новою гілкою, беруть коріння з крові Ікшара.
Наляканий до нестями, я стрімголов покинув храм та побіг геть із міста. Незбагнений жах прокрався всередину моєї душі, оселившись у порожніх і сирих її куточках. Дорогою я зірвав з червоного анчара гілку, яка саме щойно розполонилася, аби мати неспростовний доказ усіх своїх свідчень.
Тільки-но я покинув Урсут, як відчув невимовну слабкість. Моя шкіра швидко зморщувалась і всихала. Трикляті фіалки всотали моє життя та силу. Умить із юного хлопчини я перетворився на дорослого чоловіка, що загубив молодість у стінах незвіданого обсидіанового міста. Роками я блукав пустелею, щоби знайти вихід звідти, куди ніхто не знає входу. І зрештою, я опинився тут, удома. Сиджу біля старої занедбаної хатини, звідки й почалася моя тривалістю у вічність подорож.
Старигань полегшено зітхнув. Нарешті він розповів про свою небезпечну мандрівку та про таємниці загробного життя. Щойно він доказав останнє речення, як безліч запитань звалилися на нього:
«Скільки років тривала подорож? Де знайти місто мертвих? Як ви добували їжу? Як ви вижили в пустелі без води?».
Дід і сам не знав відповіді на всі ці запитання. Щоразу він впадав у глибоку задуму, коли намагався знайти всьому пояснення. Тож він ще раз розправив долоню, щоб побачити цінний для себе сувенір із міста мертвих — підтвердження всіх його слів. Але долоня була порожньою.
Старий заметушився та заходився порпатися по кишенях. Гілка анчара не могла зникнути, адже весь цей час він тримав її у своїх руках. Тривожний погляд дідугана впав на селян — на відбитки передсмертного людського образу. Він нажахано роззирнувся — навколо простягалися обсидіанові стіни та встромлялись у небо вежі. Вулицями розкинулися червоні анчари, на галявинах квітнули пурпурові фіалки, звідусюди зліталися чорні ластівки. Удалечині бовванів рустований купол храму, де почиває образ бога мертвих, де на троні сидить повелитель пустелі Іхт-Нур, а довкола нього звиваються нічні мари.