Опудало

На гарбузовому полі було розіп’ято опудало. Пронизливий вітер дозволяв собі обмацувати його червону, вибілену дощами сорочку, намагався зірвати з голови дірявого капелюха. Опудало не зважало на це нахабство й із поважним видом стриміло серед баштану, незворушне та горде.

Не знаю, чому я обрав хату поряд із цим полем. Через опудало? Чи тому, що вона знаходилася віддалено від інших? Хай там як, усі хати стояли порожніми, то ж чому б і не біля опудала?

Коли вперше пройшовся чужим захаращеним двором та вийшов до поля, на якому достигали жовтогарячі гарбузи, то мимоволі вклонився опудалу. Воно дивилося на мене безликим обличчям із мішковини, слабко тріпочучи рукавами. Я сприйняв це як схвалення й оселився саме тут.

Багато роботи, з ранку до ночі. Німіють руки та ноги, спина перетворилася на набитий склом мішок. Я прибрав у хаті, винісши двадцять кошиків сміття. Навів лад на повір’ї та висмикав голими руками товстезний бур’ян, від якого потім горіли долоні. Вибите вікно у вітальні затулив дошками, щоб не так гуляв кімнатами вітер. По сусіднім хатам назбирав дрів і склав стосом попід стіною сараю. Схоже, попередній власник не сильно переймався власним житлом.

До поля не наближався, наче щось мене зупиняло. Я мав власну територію, де міг хазяйнувати, а туди зась. Я був не проти. Вікно спальні виходило на поле і я чудово міг бачити звідти опудало. Воно першим зустрічало мене на світанку, коли бліде світло бороло рештки ночі, й останнім бажало доброї ночі, коли сонце ховалося за помаранчевим, як гарбуз, обрієм.

Натруджене тіло нило і стогнало, коли я ввечері витягувався на вузькому ліжку. Одна ніжка зламалася, і я підпер те місце кількома цеглинами. Свічка, що стояла на ослоні біля ліжка, кидала полохливе світло, яке малювало глибокі тіні по кутках. Я лежав, вкрившись старою ковдрою, і вдивлявся в темряву за вікном, на склі якого відбивався вогник свічки. Опудала не було видно, але я знав, що воно стоїть на посту, не зважаючи на день чи ніч, дощ чи сонце, мороз чи спеку. Воно стійко виконувало свій обов’язок, і я не знав нікого хоробрішого за нього.

Я прокинувся серед ночі від стуку у вікно. Обережного, але впевненого, наче хтось хотів запросити мене на вулицю. Так у дитинстві ми вигукували один одного погуляти. Це був сухий звук, наче хтось стукав палицею по склу.

Тук-тук.

Тук-тук.

Під бухкання серця я підвівся на ліжку. Напружив зір, видивляючись крізь темряву, і нагледів тінь за ледь помітним сірим прямокутником вікна. Тінь наблизилася впритул до шибки й постукала дерев’яним пальцем.

Тук-тук.

Я судомно видихнув. Намацав на ослоні сірники, чиркнув, на мить сліпнучи від яскравого вогню, і запалив свічку. Боязке світло освітило кімнату, вихоплюючи темні обриси шафи та трюмо з розбитим дзеркалом. Я вагався хвилин п’ять, потім ще стільки ж, поки не наважився вилізти з ліжка. Під скрип старих дощок прокрався навшпиньках до вікна зі свічкою в руках і завмер.

Там нікого не було. Я притулився розпашілим лобом до холодного скла й полегшено видихнув, вглядаючись у морок за вікном. День заледве починався, малюючи все довкола чорно-сірим, наче гравюру. У полі стриміло опудало.

Вранці я почувався розбитим і втомленим. Було боляче зігнути руки, від кожного нахилу тягнуло в стегнах та стріляло в попереку. Важкі хмари нависли над селом. Вітер шарпав сухий виноград, що обплів двір, ганяв сухе листя та гудів у димарі. Я пішов до сараю, де зберігалися інструменти, збираючись сьогодні позгрібати в садку. Як виходив, мимоволі подивився в бік спальні й, тримаючи в руках грабарку, підійшов ближче. Під вікном у вогкій землі витиснулися круглі сліди, розміром із мій кулак. Вони вервечкою шли від хати до поля і губилися в гарбузинні.

Я підійшов до межі, за якою починалося поле, і довго стояв, втупившись в опудало. Про всяк випадок вклонився йому й побажав гарного дня. Воно стояло виструнчившись, як офіцер на шикуванні. На мить мені здалося, що опудало нахилило до мене круглу солом’яну голову, прикрашену потріпаним капелюхом.

У цей день я працював як ніколи важко, сподіваючись виморитися і спати до самого ранку. Коли дібрався до спальні, то ледь тримався на ногах. Вони гули й, здавалося, тихенько посмикувалися, коли я безсило впав на ліжко й совав ковдрою занімілими руками, чекаючи сну.

Опівночі в глибині будинку тихенько зашуміло. Я відразу розплющив очі, нажахано вдивляючись у темряву, що обплітала мене, наче огудиння. За вікном лиховісно свистів вітер, стара яблуня шкребла по черепиці гіллям. Почувся приглушений стукіт, наче до мене йшла людина із ціпком або одноногий пірат.

Тук-тук.

Стукіт ставав все ближчим, тепер він звучав чітко, наче хтось зовсім поряд бив одна об одну двома дерев'янками.

Тук-тук.

Стукіт зупинився перед зачиненими дверима. Я вчепився ослаблими пальцями в ковдру і важко-важко дихав. Вискнули двері. На порозі стояла широкоплеча постать, від якої війнуло духом прілої соломи, дощу та вітру. Фігура підстрибнула на місці, наче запрошуючи із собою.

Тук.

Я закричав і втратив свідомість.

Коли прокинувся, за вікном сірів ранок. Я сів на ліжку, відчуваючи біль у всьому тілі. М’язи гули, здавалося, що їх набили ганчір’ям, такий я був слабкий. Ковзнув поглядом у бік дверей і зойкнув. На порозі виднілися брудні круглі сліди. Підійшов ближче й побачив в одному з них роздавлений гарбузовий лист.

Того дня я насилу порався по господарству. З голови не йшли дивні сліди та видіння, що переслідували мене вже другу ніч поспіль. Заледве тягав грабарку, збираючи до купи вологе листя, що гостро пахло пріллю. Я стояв спиною до поля, відчуваючи потилицею гарячий погляд. Кілька разів поривався обернутися, але не наважувався.

«Якщо не звертатиму уваги, воно заспокоїться», — подумав я і того дня взагалі уникав дивитися в його бік.

З півночі набігли важкі сливові хмари, у повітрі запахло озоном. Здійнявся сильний вітер, який смикав мене за комір та ламав гілля дерев. З кожним разом, як згрібав листя, носив його кошиком чи витягав із колодязя відро, я відчував тупий біль у м’язах, що ставав сильнішим. Ще ніколи мені не було так важко працювати.

Під вечір страшний гуркіт прокотився обрієм одразу вперіщив дощ. Я сховався в хаті, сидів біля груби, відчуваючи її живе тепло, та слухав як тріщать дрова. Так натомився, що не було ані сил, ані бажання їсти. Ковтнув води й мене ледь не знудило.

«Я захворів», — сказав собі, відчуваючи ломоту в суглобах.

За вікном блиснуло, на мить освітивши баштан та опудало спалахом. Гримнуло. Я подумав про те, як добре бути опудалом. Ти нічого не боїшся, відганяєш непроханих гостей одним своїм виглядом. Тобі не треба тягати відра, рубати дрова чи копати землю. Висиш собі серед своїх володінь, наче князь, усе бачиш, усе помічаєш, і всі з тобою рахуються. Жоден ворон не сяде на гарбуза без твого дозволу. Вони знають, що їх чекатиме.

Від цих думок у мене засвербіло під лопатками, запекло жаром, який розтікався втомленими м’язами. Я вискочив із хати й кинувся до гарбузового поля. Бадилля облітало ноги, вітер різав обличчя, важкі краплі лупили по спині, але я знав, що це останнє випробування.

Опудало нависало наді мною, спираючись на міцний дерев’яний хрест. На широких плечах тріпотіла червона сорочка; чорні, подерті внизу штани метлялися і плуталися довкола жердини. За голову йому слугував вибілений негодою дірявий мішок, з якого навсібіч лізла трухлява солома. Опудало трималося з останніх сил.

— Я зараз! — несамовито крикнув, перекрикуючи гуркіт грому.

Я скинув свій одяг та надів обтріпану червону сорочку й чорні штани з подертими кінцями, якраз мого розміру. Солом’яна голова м’яко впала до гарбузів, здаючи свій пост, а капелюх сам знісся на моє мокре волосся. Я вчепився в горизонтальну перекладину хреста й підтягнувся. Повиснув, перехопив руками один край і перевернувся, хапаючись правою рукою за протилежний.

Я висів на хресті, відчуваючи, як зникає біль у м’язах, як вони наливаються незнаною досі силою, і сильніше вчепився в перекладину. Льодяний дощ стукотів по плечах та прикритій капелюхом голові. Вітер залітав у кожну проріху в одязі, обмацуючи моє солом’яне тіло. Я кричав від захвату, озираючи свої володіння, це сите поле гарбузів, які затишно дрімали в огудинні. Небо розрізали блискавки й тріснув грім, святкуючи правління нового опудала.