Олександр Зелений: темна література як пролог до надії

Бабай запросив до дружньої бесіди канадійського письменника Олександра Зеленого (Alexander Zelenyj), автора спекулятивної прози, що працює у власному оригінальному стилі: його оповідання поєднують, зокрема, жанрові елементи горору, наукової фантастики, історичного реалізму, бізаро й сюрреалізму. Проза Зеленого зосереджена на дослідженні темного боку життя, вирізняється сплетінням химерного, ірреального, забарвлена меланхолійністю, емоційно складна.

Мало хто з фахівців з коротких оповідань є настільки плідним, нескінченно цікавим, креативним і просто шалено божевільним, як Олександр Зелений. Ці дивні історії часто фіксують вражаючі моменти життя, моменти дорослішання, розбите серце або людей, що потрапили в пастку хвиль потойбічних подій. Природна здатність легко переходити між жанрами — рідкісний дар, і мало хто робить це краще. Він відмовляється грати за будь-якими літературними правилами, окрім своїх власних. Все це частина унікальної чарівності Олександра Зеленого. - Тоні Джонс, Horror DNA

Бабай: Вас визначають як майстра розкішного, красномовного літературного стилю. Чи важлива «естетична» складова в жанровій літературі? Як ви поєднуєте «гарне» та «моторошне»?

О.З: Головне, на мою думку, — це розповісти гарну та змістовну історію, незалежно від того, обрали ви прямолінійний, стриманий, а чи красномовний стиль. Мені, звичайно, подобається останній, але також подобається писати і в мінімалістичному ключі.

Бабай: Яка ваша улюблена тема жахів? Психологічне зло, самогубство, людські пристрасті чи «надприродне» та «фантастичне» зло?

О.З: Усе вищезазначене. Кожна тема та піджанр може стати основою вражаючої, сильної історії. Підмітив, що періодично звертаюся до кожної зі згаданих тем, хоча мої історії й дуже різні, як в межах цих тематик, так і поза ними.

Бабай: Розкажіть нам про ваші «лайфхаки» чи інструменти, які допомагають вам створити вражаючу, жахливу історію?

О.З: Я виявив, що найкраще працюю, коли перебуваю у гарному настрої, а не в депресії. Тоді я можу повніше обмірковувати речі, чи то складний особистий досвід, чи теми, що мене цікавлять, але не є частиною власно пережитого, й інтегрувати це у свою творчість. Та є щось особливе в катарсичному письмі — просто пристрасно викладати на папір проживання певної складної ситуації, яку ти намагаєшся опанувати; я робив це багато разів, а потім зміг відточити це до чогось, що працює як художній твір.
Крім того, я намагаюся писати щось, у що вірю, що здається мені реальним. Бо якщо це правдоподібно для мене, то, найпевніше, це відчуватиметься правдоподібним і читачам, незалежно від дивного, спекулятивного чи фантастичного фону.
Написання музики часто допомагає мені підтримувати певний настрій, який я прагну передати в творі, тому я вважаю свою колекцію альбомів своєрідним набором творчих інструментів. Якщо я сам відчуваю цей настрій чи атмосферу, то це чудово відображається і в тому, що я пишу.

Олександр Зелений є автором таких книг, як «Експерименти за 3 мільярди років», «Пісні для загублених», «Чорніше проти глибокої темряви», «Ці довгі зуби ночі». Остання збірка «Остерігайтеся нас, квіти анігілятора» видана в 2024 році Eibonvale Press, а також доступна у електронній версії від Manta Press.

Бабай: Які автори чи твори вас надихають? Звідки взагалі ваші джерела натхнення?

О.З: Певні автори для мене витримали випробування часом — це ті, до яких я повертаюся знову і знову, і щоразу виношу щось нове та захопливе з їхніх творів. Перший автор, який захопив мою уяву ще коли я був маленьким хлопчиком, — Роберт Говард, його історії й сьогодні для мене не менш вражаючі. Зокрема, мені подобалися його темні фентезійні історії меча та магії, тому що вони резонують з сильним елементом жаху. Його персонажі реагують на надприродне та жахливе правдоподібно. Враховуючи, що більшість головних героїв Говарда — забобонні варвари, вони виявляють жах перед невідомим і справляються з ним єдиним відомим їм способом — за допомогою фізичної сили та насильства. Але їхній страх робить ці історії ще більш правдоподібними, саме він змусив мене повірити в них і в різні жахи, які вони переживали. І саме це дозволяє відкинути недовіру, коли я читаю їх сьогодні. Історії Говарда мають первісну силу та сплітають дуже сильні чари. Я пам'ятаю, як хлопчиком читав оповідання «Вежа слона» і відчув справжній момент прозріння, зрозумів, що щойно відкрив дещо чарівне та дуже потужне, щось, що так сильно мене вабило, що я усвідомив, що теж маю писати оповідання.
Після Говарда відчутний вплив на мене мали твори таких авторів, як Артур Мекен, Рей Бредбері, Гарлан Еллісон, Едгар Аллан По, Джеймс Грем Баллард та Джеймс Тіптрі-молодший. А також справили велике враження кілька письменників з так званої реалістичної літературної школи, особливо Дарсі Стейнке. У неї неймовірно похмурі та тривожні твори, я завжди відчував спорідненість з деякими персонажами у моменти труднощів.
Окрім книг, я завжди знаходив натхнення у музиці та фільмах. Та й загалом у повсякденному житті. Гадаю, що весь наш життєвий досвід впливає на мистецтво, яке ми створюємо, формує його.

Бабай: Розкажіть про ваше ставлення до горору загалом. Навіщо людству потрібні такі історії, і які «містичні» теми зараз є найактуальнішими?

О.З: Я вважаю, що горор, та й похмура література загалом, є важливою формою мистецтва. Він дуже потужно порушує, коментує та пропонує розуміння будь-яких важливих питань. На мою думку, він особливо вдало працює у поєднанні з елементом спекулятивного жанру, тому що фантастика надає дуже яскраву призму, крізь яку можна подивитися на проблеми нашого суспільства.
Один піджанр, який, на жаль, є дуже актуальним сьогодні, – це мілітарний горор (і військова наукова фантастика). З огляду на те, що відбувається в Україні з російським вторгненням, а також на Близькому Сході, це особливо змістовний тип художньої літератури, що відображає дуже сувору реальність.

Одне з моїх оповідань належить до військових жахів, вже сама тема американо-в’єтнамської війни достатньо моторошна, але оповідання є глибшим коментарем до характеру цієї війни та воєнних конфліктів загалом. Чи притаманне нашій природі бути войовничими? Чи може існувати більша сила, яка керує нашими схильностями завдавати болю одне одному? Чи ця сила просто існує, щоб бути свідком постійного шоу жахів, яке ми створили самі? Чи вона здається присутньою лише тому, що наша довга історія насильства підказує, що вона може бути такою?
У широкому сенсі, постапокаліптичний жах також є актуальним сьогодні, особливо якщо врахувати зростання напруженості між країнами, що мають ядерну зброю. Це дуже темні та тривожні часи, у багатьох різних аспектах.
Тож так, горорні історії важливі, бо, зображуючи наративи, сповнені страху, невизначеності, занепокоєння, жаху та відчаю, ми висвітлюємо й не менш важливий протилежний елемент — надію. Бо всім нам потрібно щось, аби прокидатися щоранку після того, як побували в обіймах кошмарів.

Бабай: Що лякало вас у дитинстві, і що лякає вас зараз? Чи маєте ви «містичний» світогляд? Чи глибоко вас зворушує мистецтво (і якщо так, то який останній твір зміг це зробити)?

О.З: Я відчуваю, що речі, які лякали мене в дитинстві, лякають мене і в дорослому віці. Перш за все, страх перед невідомим, а також страх перед злом, на яке ми, люди, здатні.
У мене є ранні спогади про те, як мама читала мені збірку чеських казок Карела Яромира Ербена. Історія під назвою «Отесанек» дуже мене налякала — в ній йдеться про пару, яка усиновила немовля, але те насправді є шматком дерева, що ожило. Дитя незабаром стає набагато ненажерливішим, ніж могли передбачити його прийомні батьки. Озираючись назад, я бачу глибокий драматизм у цій історії про бездітну пару, яка так відчайдушно хоче мати дитину, що якимось магічним чином Всесвіт, здавалося б, виконує їхнє бажання, але їхні мрії перетворюються на цей надзвичайно тривожний кошмар. У мене досі є мій дитячий примірник цієї книги і він займає особливе місце на моїх полицях. Це, мабуть, було одне з моїх найперших знайомств з надприродним або непізнаваним.
Релігійні жахи також справили на мене велике враження в дитинстві. Я пам'ятаю, як у дуже ранньому віці побачив фільм «Екзорцист», а невдовзі прочитав роман Вільяма Пітера Блетті, обидва були дуже тривожними. Знову ж таки, це той елемент невідомого — у питаннях віри та переконань за визначенням відсутня сувора наукова точність; як би ми не старалися, деякі речі ми просто не можемо зрозуміти за допомогою кількісного аналізу, що залишає багато місця для страху, який глибоко вкорінюється та впливає на нас на первісному рівні.
Тим не менш, це працює і в протилежний бік, коли ми стикаємося з жахами реального життя. Як я вже казав, це просто інший різновид жахливого, він лякав мене і в дитинстві, і особливо лякає зараз. Тут, у Віндзорі, Онтаріо, Канада, ми живемо в прикордонному місті з нашим американським сусідом, Детройтом, штат Мічиган, через річку від нас. Коли я зростав, моя сім'я дивилася стільки ж новин про Детройт, скільки й про наше власне місто, а в той час, у 1980-х роках, Детройт був відомий своїм неймовірно високим рівнем злочинності. Тому перегляд новин жахав мене, постійне нагромадження реальних моторошних історій про вбивства, зґвалтування, збройні напади тощо, і це справді вселяло в мене певний страх і настороженість. Я став недовірливим до інших, в певній мірі таким і залишився. Але для мене це нормально, оскільки я вважаю, що обережність — це добре. Краще бути поінформованим та обізнаним, ніж неуважним, потенційною мішенню для чогось неприємного. І цей страх перед жахами, що панують у нашому світі, безумовно, знайшов своє відображення в багатьох моїх творах.
Мене глибоко зворушує мистецтво в усіх його проявах. Завжди вабили книги, музика, фільми, зокрема мала вплив на мене візуальна складова. Останнім твором мистецтва, що мене вразив, була книга французької письменниці Габріель Вітткоп, збірка оповідань/новел під назвою «Exemplary Departures». Це абсолютно неймовірно. Насправді, ці оповідання є чудовим прикладом синтезу потужної ідеї, захопливого оповідання та красномовного прозового мистецтва. Дуже похмура та тривожна збірка, але з моментами вражаючої ​​краси. У ній є те чудове поєднання гротеску та прекрасного, про яке ми говорили раніше. Її оповідання «Idalia on the Tower» — шедевр. (Що такого зворушливого в історіях, де вежі є центральними елементами? Чи це натяк на спробу піднятися до непізнаних небес, осягнути якийсь вищий сенс, що лежить понад нашим буденним смертним існуванням? Ця історія дала мені усвідомлення, що для останньої збірки я також написав оповідання зі схожою ідеєю. Це свого роду мілітарний горор, темне фентезі, історія, яка, знову ж таки, торкається теми актуальних для сучасного суспільства тем).

Бабай: Кілька порад від вас авторам-початківцям і кілька слів для української спільноти жахів.

О.З: Найкраща порада, яка спадає мені на думку, мабуть, найочевидніша: читайте та пишіть щодня. Навіть якщо ви не відчуваєте натхнення, вам хочеться зайнятися чимось іншим, змусьте себе сісти та хоч трохи пописати. Гадаю, творчість у більшості складається з систематичної праці. Іноді все йде чудово, музи шепочуть вам на вухо, здається, що історія пишеться сама собою. А якогось дня ви залишаєтесь сам на сам з порожнім екраном комп’ютера і можете нічого не написати. Або ж вам доведеться написати тисячу сторінок нісенітниці, перш ніж вийде одна справді чудова історія. Це все частина процесу. А читання — це має бути як дихання. Регулярне читання та письмо допомагає відточити вашу майстерність та створити власний голос, незалежно від ваших початкових здібностей.
Дякую за інтерв'ю та за те, що ви представили мою роботу українській спільноті любителів жахів. Для мене це справжня честь. Захоплює те, що група людей настільки віддана своїм творчим вподобанням, що існує такий дивовижний проект, як «Бабай», особливо у такий складний та бурхливий час у вашій країні. Українська спільнота читачів жахів, безсумнівно, дуже вдячна за ваші зусилля, і чудово, що разом ви можете спрямувати свою творчу енергію у позитивне та корисне для всіх русло. Ви всі потужні!