Найвідоміший з Незнаних

Нічвиди божевільного Абдули

Письменники часто «тягають» речі зі свого життя у власну творчість – Говард Філіпс Лавкрафт не виняток, а, можна навіть сказати, яскравий приклад того, як особистий досвід часом інтегрується в ідейну канву творів митця. А в Лавкрафта, попри всі міфи, забобони та містифікації, якими він оточений і донині, досвід цей був доволі цікавий і багатий, хоч би як старанно люди не сипали на нього епітетами, синонімічними до слів «дивак» і «одинак».

Можна сміливо казати, що певні речі з творчості Лавкрафта були із ним ще за дитячих часів, наприклад, ім’я божевільного араба Абдула Альхазреда. Роберту Ірвіну Говарду в одному зі своїх листів Лавкрафт розповідав, що він сам дав собі це ім’я, коли зацікавився арабською культурою після прочитання казок «Тисяча і однієї ночі» і це стало ключовою темою його дитячих ігор. Однак, бували речі, які виникали в уяві майбутнього письменника і за менш приємних обставин. Переломним моментом, наприклад, стала смерть його бабусі в 1896 році. Зрозуміло, подія ця призвела до трауру в родині, який тоді підпорядковувався певним соціальним правилам, як-от дозволений на різні його періоди колір одягу: тітки та матір у темних одежинах справили на Лавкрафта таке сильне враження, що за деякий час він почав нишком чіпляти до їхнього одягу клаптики кольорового паперу та тканини. Така реакція сина навіть змусила Сару С’юзан «С’юзі» Філіпс Лавкрафт, його матір, скоротити траур, та відбиток на хлопцеві все ж залишився: саме в той період до нього у снах почали приходити нічвиди, які в тих кошмарах «хапали його за пузо та відносили у безкінечну далечінь темряви над мертвими і жахливими містами».

Сни, загалом, були для Лавкрафта водночас як болючою темою (кошмари почали мучити його ще з самого дитинства), так і джерелом натхнення: сюжети двох його оповідань, «Свідчення Рендольфа Картера» і «Ньярлатотепа», були навіяні його власними «сонними» пригодами. В обох випадках фігурантом снів був поет і критик Семюель Лавмен, із яким у Лавкрафта зав’язалося знайомство в 1917 році. Уві сні, який згодом трансформується у поему в прозі під назвою «Ньярлатотеп», Лавмен написав ГФЛ записку із наступним змістом:

«Don't fail to see Nyarlathotep if he comes to Providence. He is horrible — horrible beyond anything you can imagine — but wonderful. He haunts one for hours afterward. I am still shuddering at what he showed».

Іншому своєму другові, Рейнґарту Кляйнеру, він написав лист, у якому ділився, що слово «Ньярлатотеп» прийшло йому уві сні, і що перші строки поеми «Nyarlathotep…The crawling chaos…І am the last…I will tell the audient void…» він написав, хоч не встиг ще навіть розплющити очі.

Щодо «Свідчень…», то сюжет цього оповідання є майже дослівним переказом його сну. Лавмен в оповіданні перетворився на Гарлі Воррена, а Лавкрафт на Рендольфа Картера, який згодом стане його незмінним літературним альтер-его. Навіть фінальний викрик невідомого із цвинтарної безодні «YOU FOOL, WARREN IS DEAD!» був уві сні, тільки там із телефонної трубки Лавкрафт-зі-сну почув «YOU FOOL, LOVEMAN IS DEAD!». «Музика Еріха Цанна» теж частково прийшла до письменника уві сні – там він подорожував Парижем зі своїм «колегою», Едґаром Алланом По.

Ілюзії С'юзі

Прихильники Лавкрафта знають, що ми ще не один раз будемо спостерігати за пригодами Рендольфа Картера, і, ні для кого не секрет, що ГФЛ багато в чому робив його схожим на себе. Особливо це відчувається у його «Срібному ключі», який в багатьох епізодах перегукується навіть із листами Лавкрафта до Барлоу і Говарда, де він пише, що єдине, що тримає його живим – це думки про минуле, де його матір і дід досі живі, а сам він подумки постійно повертається до будинку, в якому народився, достоту як Картер, який повернувся до своєї старої садиби. Цікава автобіографічна ремарка також присутня в епізоді, де тітка Марта забороняє дядьку Крісу оповідати химерні казки малому Картеру, бо він і без цього росте вразливою і химерною дитиною – так само С’юзі в дитинстві забрала у маленького Лавкрафта його примірник «Острова доктора Моро», бо вважала, що він погано вплине на її сина.

С’юзі – окрема персоналія, яка потребує неабиякої уваги в контексті розвитку Лавкрафта. Варто пам’ятати, що більшість свідчень про неї біографам надавала сусідка Філіпсів Клара Гес, тому бути впевненим на 100% у її словах не можна. Однак, цікавим є збіг слів Клари про С’юзі із поведінкою двох героїнь із творів ГФЛ, а саме з Рубі Декстер із «Покинутого будинку» та Неббі Ґарднер із «Барви з позамежжя світу». В обох випадках жінки були свідками дивних потойбічних речей, які вони не могли пояснити, що призводило до істерик, криків і, як наслідок, божевілля – Клара Гес розповідала, що сама С’юзі ділилася із нею, буцімто бачить в домі дивних істот, які іноді вистрибують з-за кутків і хапають її за ноги. Лайон Спрег де Кемп, один із перших біографів Лавкрафта, наводив епізод із життя С’юзі, де під час зубного болю вона влаштувала страшну істерику, яка супроводжувалася криками. В біографічних працях Де Кемп занадто відвертий у своїх особистих судженнях щодо С’юзі, але подібні випадки наводив і сам Лавкрафт: колись його мати поранилася у громадському транспорті і впала в істерику, яка потягла за собою довготривалий нервовий зрив.

Вже вищезгаданий «Покинутий будинок» містить ще декілька автобіографічних цікавинок – це, зокрема, сам дім на Бенефіт-стріт, який існував насправді за адресою Бенефіт-стріт 135. У ньому деякий час проживала старша тітка Лавкрафта, Ліліан Делора Кларк, яка була компаньйонкою мешканки того дому. Ну і, звичайно, не можна не пригадати доктора Ілаг’ю Віппла, улюбленого дядечка оповідача, який поєднує водночас дві чоловічі постаті із життя Говарда – його діда, Віпла Ван Бюрена Філіпса, і дядька, доктора Франкліна Чейза Кларка.

Присмак Великого яблука

Неможливо оминути період, коли Лавкрафт жив у Нью-Йорку, адже той був надзвичайно строкатий і сповнений емоційних переживань, які просто не могли не просочитися у його твори: розлука із рідним Провіденсом, посиленні пошуки роботи, які ні до чого путнього не призвели, шлюб, котрий розсипався буквально на очах і расизм Говарда, який вскипів у ньому із подвійною силою під час проживання у Ред-Гуці, породили на світ вервечку оповідань із автобіографічним підтекстом. Та якщо «Жах Ред-Гука» і «Холод» скоріше стосуються суто неприязні Лавкрафта до самого міста і його мешканців, то «Він» сповнений цікавих роздумів, які натякали на емоційний стан ГФЛ. Перший абзац у «Він» прямо каже, що Лавкрафт відчував себе не в своїй тарілці – прогресивний і бучний Нью-Йорк, на який він покладав такі надії і на основі перебування в якому будував майбутні перспективи, тепер збирається «master, paralyse, and annihilate» його. Водночас, попри все своє бажання повернутися до Провіденсу, Лавкрафт чекав слушного моменту, аби це втілити – він боявся, що така «втеча» остаточно зіпсує його стосунки із Сонею Ґафт Грін, його дружиною, яка вже багато років жила у Нью-Йорку. Лавкрафт не соромився натякати своїм тіткам на свій поганий стан і скаржився на нього доти, поки вони, вкрай стурбовані моральним станом свого племінника, самі не попросили його повернутися додому. Таким чином, він оминув того, про що сам писав у творі: тепер це не виглядало як втеча від проблем, із якими він зіштовхнувся у Нью-Йорку – це було чемне виконання племінником прохань своїх люблячих родичок.

Та коли Лавкрафт і Соня тільки починали знайомство, він чимало свого вільного часу приділяв подорожам і прогулянкам Нью-Йорком, що призвело до відносного «застою» у його творчому житті, якщо порівнювати із тими ж 1919-1921 роками його творчості – в одному із листів Рейнґарту Кляйнеру він поділився оригінальним «методом» (та навряд його все ж варто брати собі на замітку, шановні письменники та письменниці), який мав прикликати до нього натхнення на написання нового твору. ГФЛ прогулювався старим голландським кладовищем і набрів на могилу, датовану 1747 роком і не вигадав нічого краще як…відколоти від неї шматочок! Чи жартував Лавкрафт, коли казав своєму другу, що покладе відколотий шматок під подушку, аби йому прийшла якась чудернацька ідея для твору, чи ні, ми вже навряд дізнаємося, але в результаті цієї пригоди ми все ж маємо оповідання «Пес» – історію про двох друзів, які грабували могили і отримали за це своє заслужене покарання…

Звичайно, це далеко не всі твори Лавкрафта, але цікаво зауважувати, як за кожним шедевром його авторства невідв’язно стоїть його персоналія; як сам він так чи інакше виринає з глибин тексту. Його думки, погляди, досвід і цілі шматки життєвих епізодів вкладалися в основу канви його стилю і ідей, що подвоює, якщо не потроює, інтерес до вивчення сторінок його біографії. Адже найкращі сюжети – це ті, що прийшли до нас із життя, а найстрашніше, що породило на світ всіх тих почвар і лавкрафтівських божків – те, що йому довелося особисто пережити на певних етапах свого життя.

Ілюстрації: Єва Шумська