Я не знаю її імені – так частіше за все й буває, коли додаєш у власну книгу померлих нове обличчя. Типовий кабінетний формат, цупке, мов дощечка, паспарту з золоченим обрізом та кучерявими літерами: N. Prachnizki, Odessa. На звороті, під лавровим вінком, занесеним натхненною музою, адреса ательє: «уг. Еврейск. и Ришельевск. Дом Ралли, против синагоги».
Будинок, де знаходилася вказана фотостудія, одна з тих, що належали одеському жителю Миколі Прахницькому, не зберігся. Втім, все ще стоїть сусідній корпус (Рішельєвська, 28), та головна міська синагога навпроти.

Але покійників рідко фотографували в студіях – хіба що дітей, чиї тіла було легше транспортувати. І тлом для портрету безіменної дівчини, що померла, судячи зі стилю, між 1890 та 1900-ми роками, слугують красиві смугасті шпалери пристойної міщанської квартири.

Кожен із таких знімків – чиєсь життя, що дійшло кінця. Горе рідних, друзів та коханих, споконвічне, народжене разом із першими проблисками людської свідомості бажання втримати, зберегти хоча б частину зримого образу тих, хто пішов. За модним золотим шрифтом в стилі ар-нуво – безкінечної глибини тіні. Надгробні, чи то – нагробні портрети польської шляхти та козацької старшини. Гіпсові зліпки з сонно-замріяних облич давньоримських дітей. Воскові фарбовані щоки, скуті шарнірами руки та скляні очі королівських ефігій з Вестмінстерського абатства. Мільйони, мільйони різних та водночас однакових смертей, що зрештою об’єднали всіх, хто народився та топтав землю від початків людства.
Фото в жанрі post mortem – всього лише чергова спроба зазирнути за обрій там, де сідає сонце. Нагадати собі, переконати себе – в тому, що там, по той бік, на іншому березі ріки або під ковдрою землі, щось є.
Крім порожнечі.

Родичі не пошкодували зусиль та коштів на погреб. Це – данина поваги та любові, а ще – древнє переконання в тому, що покійника необхідно провести у засвіти не абияк, а «добре». Так, як годиться. Як робили батьки, прабатьки, прапрабатьки. Запитуючи в обрядових голосіннях, чи все йому до вподоби, чи не повернеться він раптом у снах чи зустрічі на безлюдному перехресті, щоб нагадати тим, хто лишився: за вами борг.
Якість знімку дозволяє, придивившись, побачити грим на обличчі дівчини – очі та губи підфарбовано. Дорога, з металевими прикрасами, біла труна – і застиглі, загострені у facies Hippocratica риси потопають в білому ж мереживі подушки, весільної сукні і фати.

Подекуди для того, щоб зробити світлину, мерцеві підв’язувати підборіддя, затикали ніздрі ватою. Фотографи ХІХ століття нотували, що найнеприємніший момент у виготовленні портрета покійника – коли доводиться рухати тіло, і з нього починають виходити гази та сочитися фізіологічні рідини. Естетика жанру post mortem завжди десь поряд з найзаземленішим проявом людської тілесності.
Адже смерть – це як життя, тільки навпаки. Померти – це як народитися чи взяти шлюб. Змінити домівку – на дім чи домовину. Вдягти чисте та біле, перші пелюшки, весільний стрій, останній саван. Дістати заготований посаг, чи то труну з горища.
Пройти повне коло, дозволити змію вкусити себе за хвіст.

На другій світлині з безлічі – однолітка нареченої з Одеси. Вона мешкала десь у Британії на початку ХХ століття. Теж безіменна. Труна стоїть біля глухої стіни, до стіни ж притулене віко. Дехто (в Україні, не в Британії) досі вірить, що не можна ставити покійника у подвір’ї біля вікна. Бо побачить, якщо нещільно заплющити очі, і знатиме лиш одне – як знову прийти. Тому й виносять вперед ногами, і шлях устилають ялинником, щоб заплутати та позбавити безпомилкового звірячого нюху.
Мерехтять у мороці металеві накладки – табличка і хрест. Вони б мали спіймати спалах, коли зникаючий образ молодої, чию молодість забрала, побрала, з ким – побралася смерть, відбився на фотопластині.

Чорне та біле. Густа, як сажа, чорнота німого кіно. Зуби, привідкриті чи то у посмішці, чи то у передсмертній гримасі, здаються гострими – у фотосутінках тільки дай-но волю фантазії! Перше, що спадає на думку, коли кидаєш погляд на цю світлину – вона могла би стати обкладинкою для чергового перевидання «Кармілли». Чи кадром із чергової ж екранізації чергового готичного роману – під тривожний, невротичний ритм гри тапера і ходи графа Орлока.
А що, коли поховати «добре» не вдасться? Що буде, як покійник відповість на голосіння голосом самої плакальниці, з глибин її власного черева й черепа – ні-я-повернуся?

Ім’я, літери та звуки, з яких складалася пам’ять про людину з прадавніх часів, було на віці домовини (тут тепер мешкає вона, це її дім), але на знімку напис не розгледіти. Все поглинула тінь.
Тут немає паспарту з адресою ательє. Це проста поштівка. Ніякої адреси на звороті, але таке фото цілком могли надіслати родичам чи друзям, котрі не мали змоги відвідати похорон. «NN передає привіт. Тепер вона у кращому світі. 19… року, невідомого місяця, невідомого дня».
А може, й ні.

А що – коли самому покликати мерця в дім, назвавши по імені?

Ось – візит-формат (formato visita на чорному з лиця та пурпуровому на звороті паспарту, затерта пальцями золота фарба), посестра одеської та британської наречених з Генуї. Дівчина на знімку невловимо нагадує Офелію Мілле – спокій, квіти, блаженство смерті розуму, вічні темні води ріки, що прямують між двох берегів до небуття. Ніяких бистрин чи стромовин – лише гладінь.
Фото портретне, але так легко уявити пташино розкинуті у замріяному, здивованому жесті руки – оце і все?
Старий картон чомусь відчутно пахне формаліном.
Її також вбрано у весільне, мов у піну.

Так повелося від народу до народу, від культури до культури – ніхто не повинен піти на самоті. Кожен, хто прибув у цей світ, має перед світом зобов’язання пройти всі етапи, прожити кожен з них, і буде його відпущено, і буде відпущено йому.
Інакше – зась.
Дівчата з восковими обличчями та сухими зіницями з-під нетримких вій, у своїх трунах – мов ляльки у подарункових футлярах. Бувало, в давнину їх видавали заміж уже після того, як останній терпкий подих злетів із губ та букетиком сухого полину повис у піддашку. Обручки були з воску. Відспівували, вінчаючи. Спочатку – з живою кров’ю і плоттю живих парубків, пізніше – з каменем, перев’язаним рушником. А ще пізніше лишились тихим, гірким нареченим-небіжкам самі тільки шати.
Давали дружин і померлим хлопцям, але вбрання їх легше пережував і перетравив час.
Як жилося тим, хто вінчався з потойбічним?
Як мерлося тим, хто не був уже сам?

Там, де обличчя небіжчиці – прокол, ніби колись хтось прип’яв колорисом та окреслив. Може, хотіли вирізати та вправити до пам’ятного медальйону, та передумали. А та, що пішла, так і лишилася замкнена в тому чорному чорнильному колі, у водах штучних квітів, в обручці смерті.

Фото без підпису, без дат та імен – маленька смерть та велика загадка. Ким були вони, на яке ймення відгукнулися б, що так втомило їх, що спочили молодими? Кого беруть за наречених наречені, коли вже скінчилася пора збирати каміння?

Колись у кожній родині була своя книжечка мертвих. Світлини живих вживалися зі світлинами покійників, і з їхніх облич ткано було полотно сімейної історії, людської історії в колообігу неминучого циклу. Сьогодні я маю чимало облич та образів, закарбованих на смертних клаптиках паперу, та небагато історій, та ще менше імен. Наречених серед них – рясен цвіт. Забуте, страшне, замшіле, мов потрощені часом кістки з покинутої, проваленої могили, ховається в них. Стоїть нерухомо за намаганням зняти красиво й навіть сентиментально, в дусі епох.

Прийде час, і онуки запитають дідів та бабусь: навіщо весільна сукня? А діди та бабусі скажуть у відповідь: тому що так треба.