«Монстри із зеленими серцями»: лячні історії рослин-чудовиськ

Монстри – вони різні.

Вони ховаються у тіні стареньких будинків, приховавши від очей жертви дюжину своїх мацаків, довгі пазурі, заточені ікла чи вістря ножа. Бензопилу, пожежну сокиру чи пляшечку отрути, яку вам сьогодні подадуть на вечерю.

Вони чатують на розі безлюдних вулиць, закинутих спорожнілих басейнів чи глухих залізничних колій. Гаражах, під’їздах чи підвалах. Фешенебельних висотках. Психлікарнях. Посеред пшеничних полів опівдні, чи на перехресті шляхів опівночі. А інколи, просто у вашій кімнатній шафі. Чи під ліжком, на якому спить ваше шестимісячне маля. Загляніть зараз, якщо не боїтеся)

Не всі монстри женуться, шматують чи відривають шматки плоті вашого тіла. Деякі з них просто сонно очікують. І найжахливіші з них мають зелені серця…

Пропоную вашій увазі добірку химерних історій, де монстрами виявляються саме рослини. Вони теж вбивці, егеж?!

Оповідання «Загублені в піраміді, або Прокляття мумії» (1869), Луїза Мей Олкотт

Як не дивно, у творчому доробку відомої американської письменниці та феміністки Луї́зи Мей Олкотт, знаної перш за все за автобіографічний роман «Маленькі жінки», теж є «оповідки про кров і грім»: тобто готичні та моторошні. Слід сказати, що Луїза однією з перших використала сюжет про «прокляття мумії», ще задовго до відкриття англійцем Говардом Картером гробниці єгипетського фараона Тутанхамона та подальших химерних подій, що сталися з групою археологів.

Хоча, все ж таки літературознавці гілку першості «єгипетських проклять» віддають французу Теофілю Готьє з його повістю «Нога мумії» (1847 р.). Пізніше цей сюжетний хід підхоплять та обіграють Брем Стокер, сер Артур Конан Дойл та Генрі Райдер Гаґґард.

До чого тут рослини? Загубившись у гробниці професор Найлз та молодий чоловік Форсайт знаходять поряд з єгипетською мумією золоту шкатулку з невідомим насінням. І звичайно, знайшовши вихід забирають її з собою. Не послухавши свого нареченого Форсайта, Евелін посадила насіння та виростила квітку, що стане причиною трагічних подій.

«Їй не потрібно було відповідати, зловісна квітка, примарно сяючи, лежала на її грудях, а білі пелюстки, поцятковані пурпуровою росою, мерехтіли, мов щойно пролита кров»

Повість «Верби» (1907), Генрі Елджернон Блеквуд

Елджернон Генрі Блеквуд – англійський письменник, один із провідних авторів-містиків та затятий мандрівник. Класик літератури жахів та оповідань з привидами першої половини XX століття. «Людина, яку любили дерева» – найкраща епітафія, яка могла бути на могилі Блеквуда (та назва однойменного оповідання), однак його прах і досі блукає швейцарськими Альпами.

Повість «Верби» – це вершина творчості Блеквуда, яка досі захоплює читачів своєю атмосферою, відчуттям незбагненого, могутності первісних сил та «проклятим місцем». Не випадково Г. Ф. Лавкрафт в есеї «Надприродний жах у літературі» відносить «Верби» до «темних шедеврів» світової літературної спадщини.

В історії Блеквуда верби несуть загрозу: вони зводять людей з розуму. Нашіптують щось стиха, що кидає людей в обійми смерті. Чи, можливо, ще чогось гіршого? Загалом історія натякає на те, що верби поміж острівцями насправді є перетином, точкою дотику з «четвертим виміром».

«На межі іншого світу, чужого світу, світу, в якому живуть лише верби та душі верб»

Роман-катастрофа «День триффідів», Джон Віндем (1951)

«День триффідів» – візитна картка, найвідоміший постапокаліптичний роман англійського фантаста Джона Віндема. Неодноразово екранізований (три фільми та два серіали) і номінований на ряд престижних премій, а в 2003 році книга була включена до списку BBC «The Big Read». Відомо, що «День триффідів» став джерелом натхнення для фільму про зомбі «28 днів потому»

Історія розпочинається з того, що більшість людей у світі осліплені після метеоритного дощу. І агресивний вид м’ясоїдних рослин – триффіди, які до цього були важливим джерелом високоякісної олії, розпочинають полювання на людей. Головний герой – Білл Масен, біолог, що заробляв на життя роботою з триффідами та один з щасливців, який залишився зрячим і блукає Лондоном, що поринув в хаос.

Є декілька версій походження слова «триффід». Найпопулярніша з них: англійського мовою «three-feet» означає «три ноги». За іншою версію назва походить від англійського «terrified», тобто «жахливий». Англійський письменник Саймон Кларк створив роман-продовження «Ніч триффідів» (англ. «Night of the Triffids» (2001)), однак більшість рецензентів не оцінили його творіння так високо, як оригінальну роботу.

Недарма британський письменник Ремзі Кемпбелл говорив про роман Віндема, що це

«… справжній англійський апокаліпсис. Віндем, як і Герберт Веллс, майстерно передає відчуття катастрофи та вторгнення… Недарма Стівен Кінґ так захоплюється Джоном Віндемом»

Науково-фантастичний роман у повістях «Теплиця» (1962), Браян Олдісс

Браян Олдісс – легенда британської нової хвилі наукової фантастики: письменник, видавець, редактор, критик-фантастикознавець та лауреат ряду престижних премій, та навіть Ордену Британської імперії. Колишній віцепрезидент міжнародного товариства Герберта Веллса, яким Олдіс захоплювався та один зі співпрезидентів (разом з Гаррі Гаррісоном) Британської науково-фантастичної групи. Проте, для українського читача сьогодні Браян Олдісс відомий перш за все через науково-фантастичний роман «Теплиця», виданий українською мовою лишень у 2020 року.

В українській передмові до роману Олдісса (написана неповторним Нілом Ґейманом), згадується, що молодим солдатом автор опинився у Бірмі, де зіткнувся з безмежним всесвітом джунглів. Побачене так вразило Браяна, що після демобілізації за декілька років він напише цілу фантастичну «Одіссею», де наша планета перетвориться у безжальне та жорстоке царство з «буянням-кишінням» непролазних джунглів та небачених досі рослин.

Чого вартує лишень перше речення роману:

«Усе надовкола, скоряючись невідворотному законові, росло та буяло у своєму пориві до зростання, шаленіючи шалинь шалиною, дедалі химернішою дикістю…»

Тому, рекомендую познайомитися з неповторним та диким світом «Теплиці» Браяна Олдісса, де на вас чатують не тільки «зелені монстри», але й ряд інших химерних істот: мандрівники (гігантські павукоподібні овочі), содали (походять від дельфінів і є найрозумнішими з усіх живих організмів на Землі) та чого варті рослинні павуки, які сплели воєдино Землю та Місяць поруч на орбіті.

Роман жахів «Руїни», Скотт Сміт (2006)

Про роман жахів «Руїни» американця Скотта Сміта (та не менш вдалу кіноадаптацію режисера Картера Смітта у 2008 році) вже згадувалося в іншій «літній добірці» химерних історій. Проте, більша увага була звернена саме на канікулах в Мексиці, а не рослинах-вбивцях.

Тобто, виноградній лозі, яка в’ється, душить, проривається і шматує тіла героїв у богом забутій сільській місцевості Юканату на проклятому пагорбі майя. І невідомо, кого ж останнього з групи, стікаючи кров’ю, зелені пагони винограду затягнуть у темряву. Адже події книги та фільму дещо різняться.

Взагалі історія «Руїн» – це безжальна інтерпретація людських тривог щодо глобального потепління, смертоносної погоди, супермікробів та нашого колективного страху, що природа нарешті дала відсіч.

Наш улюблений «король жахів» Стівен Кінґ зробив коментар у колонці для «Entertainment Weekly», написавши про роман Сміта:

«Сміт має намір налякати вас, і йому це вдається. Немає розділів і вирізок – «Руїни» – це ваш основний довгий крик жаху. Він робить для мексиканських канікул те, що «Щелепи» зробили для пляжів Нової Англії у 1975 році».

Цікаво, що в одному з інтерв’ю Сміт згадував, що він ніколи не їздив до Мексики, де відбувається дія книги. Автор зізнається, що просто прочитав кілька книжок про подорожі та трохи дослідив Інтернет, але від цього його моторошна історія не програє у колоритності та атмосфері. І щиро надіюся, що колись роман «Руїни» теж видадуть українською мовою.

Мікро-оповідання «Дерева-привидии», Джо Гілл (збірка «Чорний телефон» або «Привиди двадцятого століття», 2005 )

Радію, що книги американського письменника Джо Гілла доступні українському читачеві. І це не тільки роман «Пожежник», оповідання в антології «Лети або тремти», а й серія коміксів «Кошичок з головами» та «Ключі Локів» (останні у співавторстві з Ґабріель Родрігес). А ще цього року Видавництво «Vivat» анонсували переклад роману Гілла «NOS4A2/ Різдвокрай» та збірки коротких оповідань «Чорний телефон» (або «Привиди двадцятого століття»).

І саме у дебютній збірці Джо Гілла ви знайдете крихітне мікрооповідання «Дерева-привиди», яке нагадує більше примітки, ніж повноцінну історію, але цікаве з боку формування американської міфології. Дерева тут не вбивають, а з’являються людям, як примари – важливе нагадування людству про їх зневажливе ставлення до природи.

До слова, саме оповідка Гілла колись надихнула автора цих рядків до створення власної історії з карпатськими мотивами – «Шепіт сосен». І дерева тут не тільки шепочуть, але й безжально вбивають…