Микола Довгий

Микола вимкнув уже котру за три години — однаково осточортілу — гру. Дивився на крихітні чотири циферки годинника в кутку дисплея, подумки відлічував секунди, наскільки міг відміряти. Налічив двадцять три, тоді 23:57 на дисплеї змінилось на 23:58. Залишилося дві хвилини п’ятого грудня.

Хлопець відкрив "великий годинник”, основний застосунок, що відображав секунди і мілісекунди. Очі кліпали в такт плину часу. Вуха сторожко ловили кожну ілюзію звуків у великій заснулій квартирі. Цього разу він мусив допильнувати до кожної цифри, спіймати рівно ту мить, коли в світ приходить його тезко і починає роздавати подарунки.

За цей рік він уже впритул наблизився до того, щоби перед самим собою поставити існування магічного дарувальника під сумнів. Але ще недостатньо, аби геть втратити віру в можливість його перехопити і поставити кілька важливих запитань. Ну, або раз і назавжди переконатися, що це батьки, котрим неспання до пізньої ночі певне що дається ліпше, ніж семирічному йому.

Питання, які переймали Миколу, були прості, добре відомі кожній дитині з певного віку: як Миколай пересувається, коли нема снігу? Як усе встигає за одну ніч? І чому його подарунки завжди такі схожі на батьківські? Останнє Миколу цікавило аж надто, бо торік серед подарунків виявився складаний ніж із темною дерев’яною ручкою. За кілька місяців до того вони з татом розглядали такий у крамниці.

Микола питав шкільну вчительку християнської етики, чи приносить Святий Миколай зброю. Після аж надто емоційного заперечення і не дуже зграбних відкараскувань від учительчиних розпитувань, хто це йому сказав, в одній із довгих вечірніх спроб заснути (коли він, всупереч маминій пораді, виглядав сон, замість дати йому підійти непомітно), хлопець змушений був зізнатися, що саме цей ніж змусив його засумніватися в існуванні Миколая. Бо в глибині душі він і сам відчував, що святий не може носити дітям зброю. Це було б геть безвідповідально.

Тому зараз він має, мабуть, останню нагоду підловити Миколая в момент роздачі подарунків, перш ніж зневіриться повністю.

23:59

Або ж опівночі нічого не станеться. Або станеться, але це будуть його батьки. Микола намагався продумувати найгірші варіанти розвитку подій заздалегідь і надзвичайно пишався тим, що єдиний на світі додумався до такого методу боротьби з неприємними несподіванками.
Методу, втім, не безвідмовного.

00:00

Хлопець чітко побачив момент, коли дев’ятка змінилась нулем. Він відчув цей момент. Не тілом, тіло все так само лежало під ковдрою, але ніби щось клацнуло в світі навколо, непомічена раніше деталь стала на місце. І в передпокої внизу почулась метушня.

Микола — на випадок небезпеки — взяв ножа, минулорічний подарунок, і рушив униз. Світла не світив, щоб не потривожити батьків і не виказати їм, що не спить. Якщо хтось прокинеться — скаже, що захотів пити.

Батьків унизу не було. Миколая теж. Власне, внизу було так само порожньо, як і коли він лягав спати, нічого не додалось і не віднялось. Що ж, очевидно, таки батьки, пізніше встануть і покладуть під подушку. Може, якась тварина шкреблась, але злякалась Миколи.

Микола піднявся нагору, зайшов до себе в кімнату і ліг спати. Але сон не йшов, очі самі розплющувались і дивилися в чорноту ночі, поки не звикли настільки, що почали розрізняти навіть дрібні предмети і метеликів з літачками, намальованих на стінах кімнати.

Телефон не працював. Екран загорався і показував заставку, але розблокувати було неможливо. Цифра годинника незмінно стояла на півночі, а кнопка перезавантаження нічого не перезавантажувала. Комп’ютер не реагував на подачу живлення. Микола знову пішов на перших поверх. Телевізор у вітальні, який хлопець досі не дивився, теж не вмикався. На кухні не працювала мікрохвильовка, зате світло в холодильнику світилося. Микола хотів перевірити, чи працює газ, але вчасно згадав, що метою було знайти собі тихеньке заняття, поки він засне чи прокинуться батьки.

Сірники працювали, в шухляді під телевізором ще зберігався жмуток блекаутних свічок, а це означало, що єдиною доступною до ранку розвагою знову залишається читання. Микола примостив свічку в свічнику на нічному столику, розклав книжку з казками поруч, сам ліг на край ліжка, звично сперся на лікоть — і вперся у щось тверде під подушкою (от жуки! — батьки тобто — принесли подарунок, поки він ходив униз).

Брусок дерева. Гладенький, шліфований, з гарними рівними прожилками, що виділялися навіть у півтемряві свічки. Не схоже на подарунок від батьків. Але й на подарунок від справжнього Миколая, якщо вже він справжній, також не схоже. Ще поводив рукою під подушкою, як робив щороку. Ні мандаринів, ні цукерків, ні канцелярських дрібничок, які завжди супроводжують основний подарунок. Лише під самою стіною намацав згорток. Спершу подумав, ще один шматок з дерева — грубий брунатний папір мав схожу текстуру, пакунок прямокутний, кутастий, твердий. Але всередині була книжка. Невелика, з купою ілюстрацій простим олівцем і вигадливим написом “Святий Миколай від А до Я”.
Книжка з казками перемандрувала в шухляду столика, її місце зайняв новий подарунок. Сон так і не йшов і Микола взявся читати.

Написано було легко, дуже легко — він би й сам точно такими словами розповідав, якби знав написане. Книжка починалася з коротенького, викладеного у форматі казки життя святого в містечку Мира Лікійська, далі йшла розповідь про силу-силенну різних народів і як вони собі уявляють зимового дарувальника, все з малюнками, і то такими, що Микола ні на мить не засумнівався — всі описані створіння, від Санти до Крампуса, саме так і виглядають, як у книжці пише. Нарешті було подано список відомих осель Миколая та його менш християнських версій. На задньому форзаці було надруковано “Питання без відповідей”. І всі питання, які він мав до святого, там і були надруковані.

Закінчувалась книжка фігурно викресленим малозрозумілим рядком: “Немає в світі місця ні сумнівам, ні марним питанням: лише чесної і сумлінної праці вимагають від вас, і тільки її приймають”.

Микола кілька разів перечитав рядок, аби переконатися, що нічогісінько в ньому не розуміє, і тільки тоді збагнув, що прочитав книжку повністю. Це були не такі товстелезні книжки, як деколи читала його мама, але й не геть маленька дитяча книжечка. За годину він би її не подужав. Та й за дві. Певно, він захопився читанням до самого ранку, і так і не зміг заснути.

Надворі було ще темно.

Але надворі був і грудень, майже весь час темно. Батьки прокидаються затемна, навіть його будять ще затемна, а коли забирають зі школи — надворі вже вечір. Тобто мав би бути ранок. А батьки — котрим, до речі, на роботу — так і не прокидаються.

Микола зітхнув, вдруге в житті почуваючись єдиним відповідальним в сім’ї (вперше було в сімейному поході, коли в намет заповзла змія і тільки він впізнав, що це безнога ящірка), і встав з ліжка. Тоді зітхнув ще раз — йому подобався звук і відчуття повітря в легенях — і пішов будити батьків. Телефони обох лежали поряд, підключені до наснажника. Електронний годинник показував 00:00. Телефони також — і, як і його, спалахували екранами, та не реагували на доторки.

Батьки, власне, теж не реагували — хай скільки він намагався шепотіти, говорити, гукати, торкатися, сіпати, штурхати почергово маму і тата, жодне з них не озвалось, ані бровою не повело. Микола не був навіть певен, чи вони дихають — хоч обоє були теплі та певне що живі. Але не ворушились, не чули і не відчували.

І ось уперше за цю ніч Микола зрозумів, що насправді поняття зеленого не має, що тут відбувається. Десь ближче до потилиці майнула думка, що це має бути пов’язано з Миколаєм. Тоді згадав, що після читання забув загасити свічку і побіг назад — дарма. Читаючи, не зважав, а тепер побачив, що жодна окапина не стекла стержнем за всі ці години. Ґніт горів рівнесенько, ніби щойно запалений, і навіть коли хлопець узяв зі столу свічник, пломінець не зворухнувся.

Ще раз зайшов до спальні, спробував будити батьків — марно. Пішов набрати холодної води, щоби побризкати, але води в крані не було. Нарешті хлопець здався, взяв свічку і подибав униз, до гаража, де на двох столах попід стіни стояли його напівскладені леґо, і була облаштована майстеренька його батьків. Хлопець пробрався до столу для роботи з деревом, примостив свічку, зафіксував подарований брусок і знічев’я взявся різьбити його ножиком.

Дерев’яні пластівці відходили, як стара шкіра. Це не було бездоганне різьблення, навіть не делікатне, дитячим рукам бракувало вправности, але цю нестачу вони компенсували спритністю. Дві години тридцять хвилин по тому (кілька місяців тому тато влаштував йому перевірку “на час”, тому тепер він точно знав свій результат) в нього вийшла грубо зроблена, проте цілком впізнавана жирафа. Нічого крім жирафи він іще не навчився робити, тому, скінчивши роботу, майже негайно занудився і, покинувши іграшку на столі, знову рушив будити батьків.

Нічого не змінилось. Вони так само спали мертвим сном, як ляльки, не мертві, але й без всяких ознак життя, нечулі до всіх його спроб. Микола ще раз обійшов цілий будинок. Лише в гаражі щось змінилося: на столі, де стояла вистругана жирафа, тепер стримів цілий, неторканий брусок дерева. Стружка кудись поділась.

Пітьма за вікном була так само непроглядною, як і вже, здається, безліч годин тому, коли годинник вперше показав північ. Вже мав настати день, давно вже мав настати день і, можливо — хто його зна точно? — знову вечір. Але ніч тривала. Спати все так само не хотілось. Їсти і пити теж. Зрештою, зрозумів Микола, єдине, чого він іще не пробував — це вийти з дому і пошукати людей де-інде. Якби працював телефон, він би вже зателефонував у швидку, але без жодного зв’язку просто не подумав, що можна шукати когось і наживо. Хтось має не спати, навіть о такій порі!

На вулицях було порожньо. Спершу Микола кілька разів прогулявся власною, позазирав у будинки, де, як йому здавалося, був вогник. В одного з дальших сусідів, самотнього пенсіонера, у вікні відсвічувала синювата картинка телеекрану, але також у сусіда жив злющий псисько, тому малий рушив далі та обійшов, певно, цілий кут, перш ніж повернутись до хати з телевізором. Ніде нікого. Ні людей, ні машин, ні птахів. Жодних звуків. Можливо, і на дідового пса подіяло... що там на всіх подіяло. І Микола обережно привідхилив хвіртку.

Крізь вікно синюватий екран старого телевізора було добре видно. І добре видно було статичну картинку на ньому — анімовані цифри, що повідомляли північ. Телевізор завис так само, як і телефони. Микола не дивився телевізор, але читав програму передач, яку друкували в газеті, тому знав, що якраз опівночі там “Новини”. Телевізори, особливо такі старі — не ютуб і не стрімінґ. Там неможливо зупинити відео, а тоді знову повернутися до перегляду, коли заманеться. Але ось цифри нерухомо висять на екрані. Ніби приклеєні. Дідова лисина синювато відблискує над старим просидженим кріслом. Собака, що зазвичай зайшовся б гавкотом ще поки він відчиняв хвіртку, мовчить. Як мовчало все навколо, кожна вулиця, кожен будинок, кожне вікно.

І Микола, не знаючи, що йому більше робити, до краю знудившись просто рушив далі вулицею, що переходила в польову дорогу. Йшов знайомою стежкою під горб, аж до схилу, що нависав над містечком. Сонця не було, та нічна пітьма йому розпрозорилася з чорнильної до блідо-графітної, дорогу було чудово видно навіть у темряві. Якби Микола був трохи старший, його б це здивувало — але він не був, тому не здивувався. Просто прийняв як належне, що тим ліпше бачить у темряві, що більше часу в ній проводить.

На короткий час повертався додому, хоч втоми не відчував, пробував щось читати, лягав на ліжко і пробував заснути своїми широко розплющеними очима, але не вдавалось. Коли накочував відчай, знову виходив із дому і йшов.

Нарешті просто йшов, бо інших занять не залишилось. Кілька разів жалкував, що не зостався біля дому, але швидко перестав. Надто далеко зайшов, надто важко нависала нескінченна ніч, аби дозволяти собі думати про порожній не-мертвий дім і не розклеїтись. Про батьків думав-не-думав, бо ж не кинув їх, а просто залишив заснулими. Сумував, але користи з суму, якщо вдома їх все одно що не було, тільки порожні ляльки з їхніми лицями.

Не знав ні втоми, ні сну, ні голоду, ні спраги. Йшов. Іноді, коли ставало особливо гірко, знаходив собі де присісти і заходився вирізати з подарованого брусочка фігурки. Навчився робити таксу і кораблик. Щоразу після закінчення роботи брусок знову ставав цілим.

Ішов. Заходив у міста і виходив з них, іноді торсав ручки, шукаючи відчинених дверей, але швидко перестав, бо і сам не знав, що робити, якщо навіть знайде.

Спершу йшов безцільно, тоді, коли пригадав собі книжку про Миколая, вирішив шукати його оселю. Там писало, що найближчий до них маєток святого Миколая десь у Пістині, але Микола не знав, де Пістинь, а навколо не було жодної мапи. Нарешті, проходячи якесь більше місто, побачив у центрі щит з величезним зображенням краю. Пістині там не було. Не було й самої України, мапа зображала якусь цілком іншу державу з цілком чужою мовою, яку він заледве міг прочитати.

Лі-е-ту-ва — протягнув латинський напис по складах. Ліетува... Литва! Мабуть. Від Литви, пригадував Микола надруковану в щоденнику мапу Європи, яку колись вивчав замість слухати на уроці, близько до Фінляндії. А вже там Лапландія, а там одна з осель Миколая. Хлопець не уявляв, що шукає в тій оселі, але це було найближчим до мети, що він відчував за багато... Микола іноді дивився на себе в дзеркало, він знав, що нітрохи не змінився, не подорослішав з тієї фатальної півночі. А все ж “років” здавалось найправильнішим варіантом.

Також він не уявляв, як із невідомого місця в Литві прийти в Лапландію, але посудив, що раз ноги самі занесли його аж сюди — хай несуть і далі.

Невдовзі після цього Микола вперше побачив їх.
Назва вони з’явилась, як тільки Микола збагнув, що їх більше однієї. Спершу з півмороку проступила кощава згорблена постать. Брела повільно, ледь переставляючи широко розчепірені ноги, ніби в напівприсяді. Ще перш ніж її можна було розгледіти, долинав звук. Страшний, невимовно жахливий, тим гірший, що це був перший звук, почутий Миколою за час блукань, окрім його власних.

Звук був схожий на важке сипке дихання старого, тільки багатократно гучніше, ніби сипіння перетворилось на крик, ніби пісок звуку шерхаво шкрябав об скло гортані, так що хотілося бігти, ховатись, затуляти вуха. Вперше з тієї фатальної півночі хотілося щось.

А тоді вони надійшли ближче. Кощаві, та з бочкуватими животами, ніби карикатура на людей з лихої казки, ці постаті не мали нижніх щелеп: вони звисали фалдами, роздерті посередині на дві половини, теліпались, як ґушка індика, раз у раз демонструючи світлі крем’яшки врослих у м’яку плоть зубів. Між складок довгим помелом висів язик. Довжелезний, мало не до пупа (чи що там у них замість пупа?) Весь безживний, як мертва риба, однак із вертким і гострим кінчиком, що допитливо снував на всі сторони, шукаючи в кого впитися.

Микола, відчуваючи, як підкошуються ноги від страху, обійшов групу почвар величезним колом. Але вони й не зауважили його, а просто брели в далечінь у своїх справах.

Після цього зустрічі з потворами стали регулярними. Язикаті Хвеськи, як Микола прозвав їх про себе, більше не траплялись. Зате кілька разів бачив людей, що ішли, ніби маріонетки, керовані небесним ляльководом — висотані з рук і ніг жили тяглися до неба, підтримувані там незнаною силою. Серед Маріонеток був геть молодий хлопець. Не надто й старший за мене, думав Микола, марно гадаючи, скільки йому має бути років. Одного разу на дорозі пролунало цокотіння підков і хлопець мало не підскочив, виглядаючи коня.

Людська постать без голови і з величезними металевими підковами, прибитими до рук і ніг, ящіркою переповзла дорогу і сховалася в чагарях.

Потвори бродили у своїх справах, ніяк хлопця не займаючи, та що далі він ішов — то більше їх з’являлось на його шляху. Ніби десь тут, на півночі, мало бути джерело, з якого по всіх усюдах розповзалися нові мешканці завмерлого світу, моторошні пародії на людей.

А тоді, через незміряну вічність після початку своїх мандрів, не знати як далеко, Микола побачив відблиск вогню. Не бачив вогню вже дуже, дуже давно. Сірники закінчились майже відразу, і навіть тоді дерево горіло неохоче, навіть коли було сухе. А тут вогонь. Приємний мандариновий відтінок далекого пломінця.

Пломінець перетворився на ватру. Над ватрою постаті: юні, хлоп’ячі й дівочі, та ще один дорослий. У старих, зношених латах, зі щитом, спертим на триногу, він був не просто старшим у цьому колі — він виглядав старшим за всіх, кого Микола знав раніше. Іще... вчора, до початку цієї ночі, отже, Микола нізащо не підійшов би до безвісного багаття з незнайомими людьми навколо. Але багато що змінилось, і, хоч холоду хлопець не відчував, сама можливість зігрітися в колі інших людей ніби влила в його нутро давно забуту радість. Ішов усе швидше і швидше. Нарешті побіг.

— Ого-го, ще новенький! — здивовано, але радо крикнув лицар, — А я думав, усі вже зійшлись!
Інші діти глянули на Миколу. Малі, геть малі, але очі в кожного навантажені нескінченними роками вічної ночі. Малі, але встигли прожити ціле життя. Як і він.

— Що то за потвори в темряві? — випалив Микола перше питання, яке згадав.

— Антиподи? Залежно які, — здвигнув плечима лицар, — кого ти бачив? Якщо Пліткарок, то це їх за злі обмови покарано. Ледарів, сам розумієш, за лінощі. Таке різне. Це все ті, що прогнівили нашого патрона. З них роблять науку для майбутніх грішників — Антиподи, бо сталися протилежністю до чеснот, які мали виказувати. Або скорочено, Антипки. Тепер сторожі в його столиці — лише на одну ніч вільні ходити світом, поки сам патрон зайнятий. А коли він має повернутися — вони й собі бредуть назад до господи. Їх уже багато проходило тут — ніч закінчується.

Микола відкрив рота, щоби поставити наступне питання, та не встиг пригадати слова, як лицар повів далі.
— Тому часу в нас небагато. Давай, показуй, до чого вдатний. Підтримай нашу ватру один останній раз, перш ніж ми всі підемо на спочинок.

Чомусь Микола знав, що лицар має на увазі брусок дерева в нього за пазухою. Знав, що треба дістати брусок, взяти ножа і складати цей несподіваний іспит невідомо куди. Що брусок має востаннє перетворитись на живу фігуру, а тоді згоріти в полум’ї.

Ніж, анітрохи не затуплений від початку мандрів, легко знімав з дерева шкаралущу, виявляючи внутрішню форму сарни з охайними ріжками — Микола бачив таку завмерлою в лісі й запам’ятав, щоби потім вирізьбити. Минуло одне різьблення часу. Досконала, вирізана до найдрібніших ліній сарна загойдалась на відкритій долоні і полетіла у вогонь.

— Молодець, — тихо похвалив лицар, — І саме вчасно, вогонь скоро загасне.

Вони й далі сиділи мовчки. Можливо, годину, а може й рік. Часу не існувало.
Нарешті багаття надсадно почервоніло, виплюнуло жмут іскор і згасло, ніби й не горіло ніколи. Іскри ж навпаки, зависли в повітрі, не гаснучи, а тоді з поривом леготу полетіли геть. Всі діти, як одне, підвелись і рушили за лицарем. За іскрами. Назустріч світанку.

Десь у лісах Лапландії зростають дві переплетені вільхи. Вони творять раму, прохід, достатній, щоб туди пройшла доросла людина. Цілий рік це просто два дерева, улюблене місце фотографій для нечисленних сміливців і дурнів, що залазять у цю гущавину. І тільки одну-єдину мить, перш ніж 00:00 зміниться на 00:01, вони набувають своєї справжньої форми.

Лицар взявся за червоногарячу клямку на зітканих зі світла дверях. Стовбури двох вільх, ледь колихнувшись, відслонили завісу.

І на нічному столику Миколиних батьків електронний годинник блимнув двокрапкою і показав 00:01.

Вони ввійшли в простору, залиту світлом тисяч свічок, теплу вітальню. Господар дому стояв у святковому вбранні, чекаючи їх. Обличчя засмагле, горбкуватий ніс і пишна сива борода. Втомлені очі обіцяють розраду кожному, хто попросить. Округла митра на голові сяє тихим місячним світлом, однаково яснішим за всі вогні навколо.
Біля дверей у повітрі висить таця, що пропонувала кожному горня з гарячим шоколадом. Лицар узяв своє першим, діти наслідували приклад. Шоколад лоскотав забуте відчуття голоду і розливався по тілу ще більш забутим теплом.

— Доброї ночі вам! — загучав м’який і теплий голос, — Доброї ночі, мої допитливі мандрівники. Вітаю вас у моїй господі. Вам уже постелили в гостьових кімнатах, а ви певно що зморені. Не смію вас більше затримувати, бо завтра великий день, а в цьому домі робота починається з самого ранку. Але якщо хтось мав до мене запитання дорогою — питайте зараз, поки можете.

Микола пам’ятав, що має до Миколая питання. Мав. Колись давно. Ще вчора.

— Коли... — почав і злякався тим, наскільки хрипко і грубо раптом зазвучав його голос, — Коли можна буде повернутись? І як?

— Повернутись куди? До того дому, з якого ти вийшов сьогодні ввечері? Не знаю, чи захочеш ти повертатися?
— Чому?

— Бо ти прожив мою ніч. Ти протиснувся в ту мить, коли я зупиняю час опівночі, щоб обійти всіх людей. Ні-ні, не вибачайся, я не серджусь. Не ти перший. Але як ти думаєш повертатись назад? Кілька людських життів ти гуляв усередині моєї ночі. Хоч ти не виріс тілом і не мав у кого вчитися, ти все ж подорослішав. З погляду твоїх власних батьків ти — стара людина. Вони бачитимуть твоє тіло, але це вже будеш не ти. І вони тебе не впізнають.

— То... — Микола дозволив питанню повиснути непристойно надовго, і продовжив лише коли зрозумів, що Миколай не допоможе йому закінчити цю думку, — ...що?

— Нічого, — лагідно всміхнувся Миколай, від чого Миколині повіки раптом обважніли, — Просто пусти до себе час, який ти втратив. Моя ніч закінчилась, але людська ще триває. Поспіть, діти — теплим, батьківським тоном сказав Миколай, — Поспіть, бо завтра буде довгий день.

Останні слова Микола чув, уже плентаючи до кімнати, що манила відчиненими дверима і теплим ліжком. Маленька кімната, геть схожа на його власну кімнатку вдома. Ліжко — так само м’яке. Сил вистачило, щоб скинути з себе куртку, светра і штани просто на підлогу. Микола заснув ще в повітрі. Гупнув об ліжко, міцно обняв подушку і механічно засунув до рота великий палець. Величезна, світова втома десятиліть покидала його тіло, і на її місце приходив час.

Пробудження настало неґречно швидко. Спершу гучний гудок, тоді двері розчахнулись від удару підкутого залізом копита безголового Антипка на вранішньому обході, нарешті крик у кожній кімнаті — нізвідки, та ніби кожному особисто на вухо. “Встаємо! — До! — Роботи!”

Микола встав з ліжка, пригладив довгу сиву бороду і потягнувся. Тоді вдягнув зелений каптан, червону камізельку і червоний ковпак, дбайливо складені біля ліжка. Накінець почепив на пояс свій набір залізних різців для дерева і побрів у цех. Вперше, але ніби давно знайомою дорогою. В майстерні Святого Миколая починався перший робочий день нового календарного року.