Істота з позамежжя

Знаєте, боятися не соромно. Заперечувати основний інстинкт навіть безглуздо. Багато разів Світлана на власні очі переконувалася у марності зверхнього ставлення до загрози. Зло ніколи не зважало на мотиви легковажності. Воно хапало найближчу жертву й зжирало її. Людина навіть не встигала зойкнути, не те, що пояснити чи довести, що випадково, лише того єдиного разу, не подбала про безпеку.
Не дивно, що почувши сирену, жінка притьма кинулася бігти до найближчої багатоповерхівки. На пам'яті поява почвар вперше застала її настільки далеко від сховку. Сто п'ятдесят метрів старою бруківкою поміж поодиноких дерев за десять секунд, як вимагала інструкція – непосильна задача навіть для найвправніших. Що вже казати про неї сорокарічну зі щонайменше сімома зайвими кілограмами.
У повітрі повисла густа невідомість, природа завмерла в очікуванні. Світлана не зважала – бачила не раз як набухає простір, як чорніють попід землею купчасті хмари, клубочаться довкола, готові розродитися химерними виплодками. Тільки раніше вона спостерігала за цим з безпечного місця. Зараз же неслася вперед, видивляючись відкриті двері на першому поверсі.
Сім… шість…
Пішло друге коло. Секунди безжально танули, а чорнота навколо навпаки важчала. Наливалася ядючим отруйним соком, як прокляті в раю плоди.
Десять… дев'ять…
На початку третього кола в трахеї вже сильно пекло, ніби туди влили кілька склянок крижаної води. Та найбільше пручалося серце. Тарабанило, як невмілий барабанщик, що ловив ритм незнайомої мелодії. І кожного разу, коли фальшував, невдачі маскував силою удару. Особливо жахнуло, коли пітьма почала проростати.
Вона побачила лише руку. Обтягнутий пергаментом покручений кістяк – блідий і холодний. Але настільки поряд, що могла простягнути власну й торкнутися. Натомість заскавчала, мов сука, на хвіст якої наступив грубий черевик. Верещала, як востаннє в житті. І ніщо, здавалося, не могло перевершити розпач і безнадію приурочені до втрати життя. Навіть сирена стишилася і залишилася на задвірках подій. Проте в свідомість чітко й ясно вривався незвіданий плач. Дитина.
Крихітний згорток абсурдно білів непотребом на пожухлій від літнього сонця траві. Кричав, вимагав уваги, кликав на допомогу. Але ніхто не приходив, нікого вже не було. Скарб, який враз став нічийним. І жоден із жадібних скнар не бажав його вполювати. Безлюдний простір, ніби після мору. Тільки згорток і жінка на фоні майже сформованих почвар.
Світлана без роздумів підхопила немовля. Можливо, місячне, може, ледь старше. Настільки невагоме, що майнуло враження, ніби основу ваги складали пелюшки, а не крихітне пожмакане тільце. Притисла до себе, щоб не випустити, шарпнула за двері канцелярського магазину.
Всередині двоє. Боязнь невидимим саваном нависла над ними. Жінка влетіла, захряснула двері. Шукала ключа, якого ніде не було. Бажала запнути все намертво, як тільки могла.
Але відступила, бо позаду одразу заколотило у двері. Розминулася з істотою лише на крихітну мить. А потім загримало й у фасадне вікно. Скрізь. Сірі розмиті примари сновигали довкола, шукаючи вхід. Нюхали простір, чули живих.
– Юра? – недовіра й надія у голосі, такі притаманні молодим наївним дівчатам. Погляд через скло прикипів до хирлявої постаті з того боку вхідних дверей.
– Стій, – заперечила жінка.
Молодик теж щось казав. Намагався спинити. Але страх дівчини вже відійшов. Ніби й не він змушував здригатися все тіло всього хвилину тому. Розчинився, як шипучка у склянці щирого сподівання, що все не мара. Що то правда.
– Юра!
Хлопець вхопив за руку, щоб завадити горю. Та з тим же успіхом міг намагатися стримати поїзд.
– Не він то! – кричав навздогін, але марно. Заворожені очі невідривно споглядали тільки їм видимий всесвіт. Є таке слово – приречена. Так от це саме про неї. Відчинила й добровільно впустила. Не дослухалася до другого й третього правила. Власноруч винесла вирок.
У магазин вповзло одне з них. Сіре, невагоме, нематеріальне ніщо. Так, трохи схоже на людину, але більше – на вішак обкладений купою старого мотлоху. З пересохлими як у мумії руками, без ніг – лиш з обірваним шматтям. І без обличчям. Наче котрийсь малий нарешті захопився малюванням, а тоді, не отримавши, що хотів зобразити, схопив гумку й розтер графіт у темну неоднорідну пляму.
Так було насправді, але дівчина бачила Юру. Ким би він не був за життя, вона вважала його важливим. Доленосним у всіх можливих сенсах. І сутність тим користала.
З одного боку було невимовно гірко й шкода людину, з іншого – Світлана потай раділа, як би робив кожен опинись у тій ситуації. Бо знайшовся хтось кволіший за неї, за них. Істота завжди жерла найслабших. Тих, хто не встиг налякатися достатньо сильно, щоб зробити все правильно, подбати про власну ментальну безпеку, тих, хто відкривався, давав зазирнути в душу.
Так Світлана це уявляла.
Скільки вже пройшло? Три хвилини, п'ять? Через десять почвари зникнуть і чергова сирена сповістить, що небезпека минула.
Душу переповнювало несамовите полегшення, що в пазурах опинився хтось інший. Тепер тільки чекати.

Та щось пішло не так.
Зосереджена на дівчині голова, чомусь повільно повернулася до жінки.
– Ти.
Невидимий рот виплюнув безвучні літери, що дзвоном вдарили у вуха Світлані. Кістлявий палець матеріалізувався із мороку, щоб вказати точно на неї.
Щось сильно пішло не так.
Тепер, позбувшись навіяного образу знайомого з минулого життя, дівчина верещала, нажахана розумінням, що була за крок від колапсу. Хлопець поряд втиснувся в прилавок. Він дивився в підлогу, намагався думати про щось відсторонене. Так, щоб не приманювати. Вдати, що його там геть не було. Гарне вміння. Достобіса корисне за обставин, що стались.
– Ти.
Хрип приманював інших. Вони несамовито товкли у вікна, зліталися, мов хрущі на світло. Все нові й нові. Безліч і ще трішки. Аж поки не заслали всеньку вітрину, відрізавши людей від зовнішнього світу. Залишили в магазині лише темінь.
Про таке не писало в інструкції. Про таке навіть не згадували у найпотаємніших розмовах серед друзів. Про таке ніколи не чули.
Час. Скільки вже пройшло? Де кінець клятій десятихвилинці, що розтяглася у вічність?
– Ти.
На розмазаному тлі голови вимальовувалися риси – поганий знак для Світлани.
– Ні-ні-ні, – застогнала жінка в розпачі, задкуючи в дальній кінець торгової зали. Затулялася, не дивилася. Але хробачок вже прогризав інстинкт самозбереження, натомість вивергаючи калом з себе цікавість – кого ж їй покаже. Хто стане магнітом, що потягне на дно?
– Ти.
Усвідомлення коршуном впало в голову і вчепилося у переляканий мозок зблиском надії. Потвора не мала до жінки жодного діла. Світлана вирішила, що кіготь вказував на неї. Але насправді не так. То все маля.
Та гори воно в пеклі. Світлана ладна була жбурнути згорток у істоту. Аби лише та не наблизилася більше ні на крок.
Але бліді пальці стискали тільки пеленку. Порожню й холодну – звичайну ганчірку. Проте навіть спантеличення від зникнення не змогло ошелешити більше за факт, що її живіт значно підріс. Настільки, що виглядав на місяців п'ять.
– Ти, – все торочила химера.
Але Світлана майже не чула. Довго не могла відірвати погляд від власного стану. Усвідомлювала, переварювала, перебирала варіанти.
– Ти, – ніби заїло. Істота повільно пливла слідом за нею.
– Воно саме! Саме! То не я, – нарешті прорвало.
– Ти.
– Забери, забери його геть! Я його не знаю, воно не моє.
Але при всьому бажанні й словах живіт не ставав меншим. Як би вона не божилася й не кляла. Як би не молила зникнути, малюк відчутним камінцем тис донизу. Ніби під сорочку хтось запхав повітряну кульку. Хотілося схопити олівця із вітрини, штрикнути по ній, щоб почувся бабах. Але живіт то не кулька. На жаль.
Не підступила вона й до почвари. Надто добре знала, що буде.
Де та довбана сирена?
Її не було. Як і давно зник звичний світ за вікном. Істоти напирали на вікна і двері. Хоча й не могли зайти, не знайшовши підтримки когось із людей. Так писало в інструкції. Але писало там і про інше. Що вже не збулося. То ж чи варто на неї зважати? Чи подбати про себе самій?
Світлана кинулася до задніх дверей. Не стягнула чекати, поки пітьма розвіється природнім шляхом. Пробігла імпровізованим складом, звернула за поворот, за ще один. Знайшла люк у підлозі, спустилася в підвал. Жоден не міг до неї дістатися. Ні живий, ні почвара.
Чорне як сажа щільно оповило тіло. Жінка сунула ним, як дном найглибшого океану. Важке тисло збоків і згори. Знерухомлювало, сковувало залишки сил.
Та поряд чатував ще один морок, що лякав значно сильніше за смердючий холодний погріб. Темінь, що завжди поруч, як триклята тінь в сонячну днину. Тьма в голові.
Паніка – апофеоз страху. І вона підкорювала Світлану як покірну хирляву ляльку, яка не усвідомлювала, що коїться. Її крутили, як бажали. Робили з нею, що хотіли. Створювали навколо уявний світ, де вона була лише манекеном. Світ, якого не могло бути насправді. Так само, як не могло бути істот нагорі. Втім, це не заважало їм існувати. Реальні, звичні, вже майже буденні. Приходили, забирали когось і зникали.
– Світлано, у що ти вляпалася?
Долоня потяглася до округлості. Діаметр став більшим. Ноша – добряче важчою і сильно рухливішою. Наче тіло зробилося прихистком для кубла змій, що без кінця копошилися у слизькому сплетінні, щоб зайняти найвигідніше місце.
Довелося присісти. Щось затріпотіло й обличчя торкнулося ніжне крильце. Ніби шовкове. Зграйка метеликів. Їхня ватага нагадала давно забутий сон.

Літо, сонце, спека. Оберемок чорних з оранжевим комах пурхали довкола – невагомі, безшумні. Безтурботні символи, що уособлюють щастя буденного життя. І тільки мухи, що проникали у мовчазну мелодику гидким дзижчанням, порушували ідилію. Плодилися буквально з повітря. Зліталися, виринали нізвідки – чорні й зелені, сині й жовті. Все більше й густіше. Шукали поживу.
Тепер дівчинка бігла за їх роєм, навіть не зауваживши, що метеликів більше немає. Та й чи були вони колись? Чи була колись життєва гармонія? Чи це тільки ілюзія, котру кожен сам собі вигадує?
Чорний стовп здіймався високо вгору. Розмитий небом, він щільнішав до основи. Там, де лежав труп.
– Марта?
Кицька не ворухнулася. Вже давно не ворушилася. Очі заплющені. Повіки намертво приклеїлися, надійно утримувані засохлими кисляками. Їх обліпили рухливі крилаті намистини. З роззявленого рота стирчали гострі білі зуби і вибалушений язик.
Мертва. Перша думка саме така. Але чому ж тоді її живіт рухався? Здіймався горбочками то тут, то там. З наближенням дитини мухи розлетілися. Щойно сиділи на небіжчику, а тепер торкалися липкими лапками її обличчя, облизували, смоктали хоботками, пробували на смак, чи ще не готова більш ласа страва. Та не знайшовши гнилі, розчаровувалися і поверталися на кицьку.
Особливо рясно їх було на голові. Але не на великій, а тій, що під хвостом. Двоголова кицька. Це могло бути навіть смішно, аби не було так страшно. Вона м'явкнула. Неможливо. Але звук повторився. Певність нікуди не зникла – жодна з них не ворухнула щелепою. Все то тільки в уяві. В дурній голові. Або ж…
Живіт. Кляте нутро, в якому щось жило. Пхалося назовні. Саме так, це воно. Не могло вийти саме, але дуже просилося.
Обхопила крихітну кульку тремтячими пальцями, потягла за голову під хвостом. Мусила відкрити прохід. Але та не зрушила з місця, наче її щось тримало. Ніби пришили. Вперлася другою рукою у задубіле, холодне навіть через шерсть тіло. Шарпнула, що було сили, відриваючи від материнського лона. Та в руці була лише голова, з довгою червоною стрічкою. Без решти.
– Ні-ні-ні.
Тисла руками, щоб вичавити залишки. Але зі щілини лізла тільки червоно-зелена жижа, помережана білими хробаками. Вони пульсували, жерли на ходу, скорочували тільця в химерному танці. І це до біса нагадувало, як рухався живіт бідолашної Марти.

Вона блювала, наче з'їла щось не те. Щось геть не те. Зелене з червоним.
– Заспокойся. Це нормально.
Голос такий знайомий. Такий далекий. Мама?
– Але ж з неї лилося. Там була кров. Що буде з Людою?
– Нормально.
Вже не так впевнено. Скоріше роздратовано, бо сама не відала. Лише груба надія.
Нормально.
Але щось пішло не так.
Всі чорні, в каптурах, як рибалки в дощ. Мовчазні, мов геть німі. З червоними палаючими очима на кам'яних обличчях. Всі знайомі, але такі чужі й далекі. Вдають, що самі. Так, певне, простіше.
Не вистачає лише Люди. Не ходить, на кухні нема, не поле города. Вона лежить. Не притаманно для неї посеред дня. Хочеться крикнути, що ж це за нероба. Не зі зла. Лише жарт. Проте, в останній момент бере сумнів. Може, то й не вона. Як не стараєшся, але лице не чітке. Все розпливається. Розмазана пляма.
Мати плакала. Довго. Завжди після того. Ділася усмішка. А з нею краса й тепло. Все зійшло на пси, коли Люда пропала.
– Сама винна…
Голоси у пітьмі. Вони приходили, коли двері вже зачиняли й тільки жовта щілина під ними нагадувала про білий світ.
– Он у мене баба весь час лежала… Восьмеро мала…
– Нічого не зробиш… Бог дав, бог забрав…
– Певно пила… Дало своє…
– Вузькі стегна… Вся родина така…
– Зляглася не з тим… Наврочили, точно кажу…
Коловерть нісенітниць. Гомін крикливих сорок, що чатували на падло.
Мати відмахувалася. Але, коли постійно підливати отруту, жодна рослина не зможе рости. Не дивно, що вона скоро зачахла. Бо так мало статися. Рано чи пізно.
Страх. Такий знайомий. Однаковий. Тільки причина щораз інша. Ось де різниця.
Сама. Геть сама. Як вирване з лісу дерево, посаджене на ділянці лише для краси. Де нема до кого потягтися, де нема з ким погомоніти, нема від кого перебрати знання, щоб потім стати частиною мудрого лісу. Ні мудрого, ні лісу. Сама невідомість і пустка. Розквіт невігластва й страху.

Болить і ниє. Погано без кінця. За що? Чому?
Вологе й холодне. Червоне на пальцях.
Крик б'є луною. Бо вже таке траплялося раніше. Бо знала, що потім залишалось ніщо. Люди зникали. Їхні обличчя змивало, може, й тією самою кров'ю.
– Заспокойся. Це нормально.
Боже, все йшло по колу. Ті ж самі слова. Передвісники горя. Передвісники чорних каптурів.
Вона брицяє ногами, хоче бігти, хоче тікати, щоб більше того не бачити. Проте не дають. Тримають. Міцно й надійно.
Час минає. Години, дні, роки. Все вкупі, змішалося почерговістю подій. Кров приходить і йде. Ти все ще живеш. Майже заспокоїлася. Майже звикла. Майже повірила, що то співпадіння. Але в один з тих днів, коли кров пішла на спад, мовчазні гості знову зібралися. Хоча й не до тебе. До когось із розмитим лицем.

Знову сама. Вже не дівчинка. Жінка. Але все ще в пошуках розради. Може, ще більш необхідної ніж раніше.
– Все добре, не бійся.
Трусилася, як останній листок, що боїться зірватися в невідомість і підкоритися вітру. Не можна довіряти тому, у кого холодні пальці.
– Не можу, – шепіт у відповідь.
– Як хочеш.
Але бажання було. Зародилося невідь коли, невідь з якої зернини воно проросло. Не всохло, поживу знайшло у пустельному краї її душі.
Вона пручалася скільки могла. Довго тягла. Але весняної днини здалася.
– Болить.
– Заспокойся, це нормально.
Ледь стрималася, щоб не закричати. Закусила губу й ловила тіні на стелі. Терпіла, поки щось різало пах. Як хробак прогризало дірку у лоно. А Він все сопів, прямо у вухо крехтав. Аж поки швидкоплинна судома не знерухомила тіло й Він не обм'як. Сповз на бік і захріп.
Знову вогко й холодно. Торкнулася рукою. Суміш в'язкого. Червоного й білого. Краще б то було вино. Запити й забути.

А тоді кришка відкрилася. Тьмяна пляма розігнала морок підвалу. Істоти сунули й сунули вниз. Заповнювали конуру площею в кілька квадратів легіоном собі подібних. Безликі зайшли без запрошення. Щось точно не так.
Хіба це важило насправді? Адже вони вже обступили. Втупили однакові морди в її живіт, який все ріс і ріс, загрозливо натягуючи шкіру, ризикуючи будь-якої миті тріснути від тиску.
Світлана пізнала їх. Кожну з істот. Звичайно, як же без матері? Без самовпевненої, забобонної, спроможної повірити в найдикіші теорії змови, але не здатної прийняти віру у медиків компетентних врятувати дочку. "Це нормально", "сама впорається", "стогнала, як приймала сім'я, то най тепер теж постогне". Чи визнала власну помилку? Чи навіть не усвідомила, що десь напартачила? "Не спіши, Свєтка, ноги розтуляти, щоб не було горя".
Гарна настанова. Світлана запам'ятала. А що ж люба сестронька? Он де стоїть. Плече до плеча. Ганчірка не здатна подумати власною макітрою. Все схиляла голову перед мудрістю неньки. Всотувала з молоком і лозиною. За тим і сконала.
Тітка теж хороша. Вже якщо мала трохи оливи в голові, то чого не розтовкла тупим курам, що да як у світі робиться? Натомість приперлася зараз. Тягнула пазурі до живота. Вся їхня братія. Легіон з трьома обличчями, що повторювалися від потвори до потвори. Хотіли забрати і виростити за своєю подобою. Забрати, що самі втратили. Не зважаючи ні на що.
Холодні пальці ковзали колінами, стегнами. Хапали за плечі, притискали до холодного шерехатого бетону. І від кожного доторку тіло вмирало. Кришилося на пил. Змішувалося з предками.
Але ж то не предки насправді. Істоти з потойбіччя. І хотіли вони не її. Ніхто її насправді ніколи не хотів.

А тоді Він пішов. Хтозна-куди. Головне, що назавжди.
Вчергове сама.
Знову погано. Тепер частіше ніж зазвичай. Гидотний стан став синонімом звичного. Блювота чагала за кожним кутом. Виринала від будь-якого різкого руху чи смороду, що сочився тепер з найдрібніших щілин і від власного набряклого тіла. Жар і холод, що як п'яні брати-близнюки не могли вирішити, хто пануватиме вдома. Серце пихтіло натяжно, як тяжкий паротяг. Постійні болючі закрепи і мокра білизна на ранок. Ніби стара немічна баба, не здатна дати раду власним потребам. Пора вмирати, бо вже ніхто не прийде на поміч.
Наодинці зі страхом.
Насправді – брехня. Не сама. У тому й суть. Вже давно не сама. Потрапила в пастку. Береглася, гляділа, але як і Людка пустила зміюку в гніздо. І та отруїла. Пирснула ядом. Прирекла на смерть. На повільну, гидку і болючу.
Корінчик все ріс, витягував соки із ґрунту, пускав пагони, робився подібним до батьківського дерева, як яблучко на яблуню. Червонобоке, кругленьке. Дарма, що маленьке, зате вже з гнильцем. Природжене нести страждання і смерть.
Мудрість приходила з досвідом. Не з віком, а саме з багатими враженнями з минулого. Світлана могла скласти очевидні речі й сама. Без підказок уявних наставників і решти непотребу, що супроводжувало її до цього.
Плід вбивав. Якщо не встигав зробити цього раніше, то вже точно доводив діло до фіналу, коли достигав. Коли отруєна кров і сік текли між ніг. Шукали втечі, а він штопорив. Мов чіпок, не давав виходу гнилі, що сам породив.
Рішення просте як двері. Не допустити.
Воно теж не дурне. Одразу просікло що й до чого. Почало брикатися. Люто товклося. Показувало несформовані зуби. Байдуже. Ще трохи терпіти.
Ніж, спиці... Бог відає, що ще могло знадобитися. Сіла навпочіпки. Пузо звисало гарбузом, заважало дивитися. Але в'язальна спиця легко ввійшла крізь дірку, звідки все почалося.
Білий, помережаний дрібними боріздками, простір спаклюжило червоним. Розлетілося, ніби крапля вишневого соку. Ще раз одна. Ось уже дві. А тоді полилося. Дзюркотіло об акрил, ніби сеча. Бігло до отвору брунатним струмочком. Зникало в пітьмі, зливалося з нею.
Геть не боліло. Штрикала, поки не стомилася рука, а ноги не затекли, не здатні тримати. Але ще не все. Воно хитре. Воно причаїлося. Не видавало себе. Як мишка. Але мишка тупа. Якщо її почули хоч раз – маскуватися сенсу не мало. Всі вже знали про неї.
Залишилась дрібниця. Щоб бути певною, щоб напевне. Запхала пальці, спробувала дістати. Пхала і пхала. Збільшувала діру, розбивала все ширшу. Майже вмістилась долоня. Але все той клятий живіт – не давав змоги залізти сильніше. Все клята кров. Ковзала слизьким, не даючи ні за що ухопитися.
Утома брала гору. Долала. Останній ривок. Потяглася до ножа. Завжди гострий помічник. Надійний і точний. Надрізала лобок. І ще трішки, для певності. Плоть розійшлася. Вже не просто дзюрчало. Лилося як з крана. Нічого, ще трішки. Майже кінець. Рука ввійшла ще трохи далі. Майже вся кисть. Як же не зручно, як же червоно.
Не підходило. Знову паніка. Треба довести до кінця. Не можна лишати. Воно буде мститися. Треба ставити крапку.
Червоні сліди на кахлях. Червоні сліди на ламінаті. Червоні сліди на килимі. Де ж воно? Спека не давала знайти. Ніби й сонця не було, а піт просто летів, заливаючи сліпи.
Нарешті.
Почвакала назад. Чи був в тому сенс? Однаково прибирати. Але най вже. Всілася. Має бути просто. Лише запхати і натиснути кнопку. Чи спочатку нажати, а тоді вже запхати?
Не думати, не думати. Це відволікає. Робити, як підказує інтуїція.
Спочатку запхала. Холодне й тверде вперлося десь глибоко-глибоко в плоть. Та цього разу стрижень не пирскатиме білим. Хоч він і найтовщий, і найдовший, який тільки був під рукою. Вона посміхнулася.
А потім натисла. Мотор розмірено загудів. Свердло закрутилося. Отепер дійсно лилося. Не тільки червоне, а й чорне. Ота вся гидота. Оте, що могло її вбити. Оте, що було корком. Густе як нафта. Ось ця отрута. Ось, яке воно все насправді. Справжнє нутро. Воно виходило. Дівалося. Тікало в смердючу каналізацію, де йому й місце. Ось і живіт вже опав. Ніби й не було. Як колись, гладенький, з проблиском м'язів. Лиш трохи крові внизу. Нічого. Затягнеться скоро. Важило інше.
Вільна. Без страху. І сльози радості не змусили себе довго чекати.

– Викусіть, суки. Нема в мене нікого. Сама!
Обличчя розмиті. Вони все пхаються, шукають, лапають ляшки, колупаються пальцями, але тільки чорне ллється їм в очі. В очі яких нема.
Порожні обличчя. Десь ділася мати, сестра, тітка. Всі вони розчинилися. Бо мертві. Натомість інше вимальовувалося на схиблених масках. Тонкі рівні губи. Малий кирпатий носик. Великі перелякані очі.
Світлана сміялася у власне серйозне обличчя. Таке знайоме й чуже. Таке божевільне. Таке переповнене страхом. Вже пізно боятися.
Вона сіріла. Кожен клапоть тіла перетворювався в пил, що мав змішатися з вічністю. Вона вже нею була. Завжди й усюди. Ще відтоді, як позбулася страху уперше. Ще відтоді, як власне лице змило імлою.