(«Жоден абсурд ніколи не досягне рівня абсурду реального життя»:  Інтерв’ю з Олексієм Жупанським)

Олексію, вітаю! Попри те, що «Видавництво Жупанського» спеціалізується на перекладній літературі загалом, неважко помітити, що особливу увагу приділено «темній» літературі: антиутопіям, горору, американській готиці, похмурій фантастиці тощо. Мабуть, це бодай почасти відображає твої власні смаки, тож розкажи, з чого, власне, почалося твоє зацікавлення літературною «темрявою».

Так, у нас останнім часом справді спостерігається видавничий перекіс у бік подібної літератури, і це по-своєму добре. Адже всі ті жанри, які ти перелічив, попри їхню сюжетну і концептуальну різноманітність, все ж описують, по суті, якісь екстремуми людського буття, потужні екзистенційні зрушення, коли звичне існування опиняється «на межі» або й взагалі раз і назавжди радикально змінюється чи узагалі нищиться. А про такі речі завжди цікаво читати, розглядати авторські візії, так би мовити, темного боку реальності та рефлексії над такими речами. І зараз я розумію, що мене, мабуть, з дитинства приваблювала подібна література всіх отих напрямів, які ти перелічив, і тут справді є певний вплив моїх власних уподобань. Але хочу також зауважити, що сьогодні ці літературні напрями користуються неабияким попитом у наших читачів, і, водночас, важко не помітити, що ця ніша у нас досі геть не заповнена – бракує цілих корпусів класичних текстів, без яких взагалі важко уявити повноцінне знайомство зі світовою літературою. Так що у нас ще купа роботи, і це лише початок.

Між іншим, цьогоріч «Видавництво Жупанського» отримало відзнаку «Найкраще видавництво фантастики в Європі» ESFS – трохи запізно, але вітаємо! Чи міг собі уявити десять років тому, що видавництво сягне таких висот? Як взагалі ставишся до нагород і відзнак?

Насправді, попри те, що мені, звісно, приємно отримати таку серйозну і поважну нагороду, я все ж розцінюю це радше як аванс на майбутнє, оскільки добре розумію, скільки у Європі є чудових видавництв, які, на відміну від нас, спеціалізуються виключно на виданні фантастки, роблячи це систематично і на надзвичайно високому рівні. З другого боку, останнім часом ми почали видавати – нехай і не дуже багато, – але справді дуже важливих для жанру авторів: починаючи від класичного орвеллівського «1984» і закінчуючи повним зібранням прози Лавкрафта, від маловідомого донедавна у нас, але надзвичайно потужного і перспективного польського фантаста Цезарія Збєшховського, та польського ж майстра магічного реалізму і психологічної фантастичної прози, Лукаша Орбітовського, і до мегазірки світового масштабу Пітера Воттса з його епохальним «Сліпобаченням», а також, можливо, останного класичного роману сучасної літератури – «Терору» Дена Сіммонса, який вийде вже цієї зими. А ще ж скоро вийде друком просто приголомшлива фтутуристична антиутопія від німецького класика Альфреда Дебліна «Гори моря і велети», і це ще геть не все. Тож, справді, якщо подумати, то трохи таки напрацювали і не збираємося збавляти обертів. А загалом, до нагород ставлюся спокійно: радію, коли їх дають, і особливо не переймаюся, коли не дають. Бо, правду кажучи, ми ж самі завжди знаємо і відчуваємо, коли нам щось справді вдається, коли ми викладаємося на всі сто, коли результат коштував великих зусиль, але і приносить велике задоволення – ось це відчуття, як на мене, і є найбільшою і найщирішою винагородою, відчуття, коли ти сам собі можеш відверто сказати: я зробив усе, що міг, і у мене це добре вийшло.

Олексій Жупанський з Пітером Воттсом на 25 Львівському Форумі Видавців
Олексій з Пітером Воттсом на 25 Львівському Форумі Видавців

Повертаючись до літератури, згадаємо про серію «Майстри готичної прози», що органічно вийшла із ширшої – «Майстри світової прози». Серія швидко заповнює основні прогалини українськими перекладами клясиків, від По до Кровлі, але цікаво, де саме для тебе починається і закінчується готична проза? Кого ми точно ніколи не побачимо серед авторів «МГП», а хто незабаром доєднається до них?

За суб’єктивними відчуттями, для мене так звана «готична література» – це увесь отой пласт романтичних і містичних текстів періоду приблизно від дев’ятнадцятого до середини двадцятого століття, все те, що лягає в окреслені Едґаром По, Говардом Лавкрафтом та Артуром Мекеном межі. І в цьому напрямі, окрім вже щойно згаданих, є дуже багато важливих для світового літературного ландшафту письменників, яких ми будемо поступово видавати в рамках серії, і я насправді дуже радий, що ти доєднався до роботи над «Майстрами готичної прози» й допомагаєш нам і нашим читачам розширювати межі серії і наших уявлень про цей напрям літератури. Повертаючись до планів, то із найближчих поповнень серії це, звісно, твій переклад «Місячної дитини» за авторством одіозного романтика, містика та «найгіршої людини на землі», Алістера Кровлі, а також зібрання прози класика цього напряму рівня По і Лавкрафта – Артура Мекена. Також у планах зібрання горор-текстів ще одного класика Роберта Говарда – щоб бодай трохи розбавити масове уявлення про те, що це автор виключно «Конана-варвара». А далі, як я вже казав, намагатимемося видавати всіх важливих і непроминальних для цього напряму авторів.

Провокативне запитання: назви один або кілька улюблених творів із «Майстрів». Можна окремі оповідання.

Таких оповідань і авторів, звісно ж, багато – можна сказати, що тут всі автори мої улюблені. Але якщо вже треба обирати, то нехай це буде не найвідоміше, але дуже класне й атмосферне оповідання Лавкрафта «Жах Ред Гуку», також відоміші його «Барва з позамежжя світу» та «Жахіття Данвіча» – так, я дуже люблю Лавкрафта ☺

До речі, про провокації. Місяць тому весь Фейсбук гомонів, наче явори, від того, що аж три видавці поспіль оголосили намір видавати Лавкрафта (нагадайка для наших читачів: спочатку «Комубук» анонсував вибрані твори, потім представник видавництва «Фоліо» у коментарях (!) затізерив тритомник ГФЛ, а фінальний цвях забило видавництво «Видавництво» з обіцянкою зробити подарункове видання повісті «На божевільних пагорбах»). Гадаю, це потужний доказ того, наскільки сильно Давні боги вплинули на наш ринок. Як людина, що випустила цих богів, як ти відреагував на ці оголошення? Чи вважаєш якесь перевидання доречним?

Попри дещо комічний ефект від цих одкровень, коли услід за анонсом «Комубук» інші два видавництва почали навперебій анонсувати і свої видання ГФЛ, це справді досить неординарний, як для нашої видавничої галузі, випадок, і його можна розглядати в різних боків, як забавну таку барвисту об’ємну фігуру, призначання якої, втім, не зовсім зрозуміле – це якщо висловлюватися метафорично. З одного боку, як на мене, цієї весни ми повністю закрили питання україномовного Лавкрафта, видавши третій том і таким чином опублікувавши всі його прозові твори, написані самостійно, а ще готуємо четвертий і п’ятий томи написаних у співавторстві і дописаних уже після смерті ГФЛ творів. І мені, як шанувальнику творчості Лавкрафта, хотілося б побачити щось інше з його творчого доробку – наприклад, переклади поезій чи видання всього архіву його листування. Але з якоїсь причини інші видавці проігнорували оці цікавезні речі зі спадку ГФЛ і взялися за вже існуючі в українському культурному просторі речі. Звісно, тут всі у своєму праві, оскільки, власне, самі права на твори Лавкрафта вже давно у публічному доступі і кожен може видавати, що захоче. Більше того, я вже з певним азартом очікую на нові анонси про підготовку інших видань Лавкрафта від нових неочікуваних учасників цього дивовижного видавничого марафону імені ГФЛ. Але все ж за листування мені трохи болить – невже ніхто таки не відважиться зорати і засіяти цю плодющу ниву, а лише продовжать сапати грядку десятого перекладу «Поклику Ктулху»?

З другого боку, чого вже там лукавити, і відкидаючи зайву скромність, мені здається, що якби не певний хайп, який ми зірвали, почавши у 2016-му видавати нашу лавкрафтіанську серію, зі всіма супутніми штуками у вигляді тематичних торбинок і футболок, і в результаті отримали досить високі й стабільні продажі цієї серії, які тримаються вже протягом тривалого часу, то ми б зараз не спостерігали цього своєрідного параду анонсів нових видань Лавкрафта. Так що у цьому сенсі приємно себе відчувати певним тренд-сетером, який осяває темний і звивистий шлях навіть гігантам нашої видавничої галузі. Але, як мені здається, все ж таки і читачі і видавці на цьому освітленому шляху більше виграли б від публікації інших, не менш цікавих, але все ще не перекладених українською письменників цього, як нещодавно раптом з’ясувалося, багатьма улюбленого напряму літератури.

Також ти неодноразово наголошував на тому, що той напрям, в якому розвивається сучукрліт, тебе не влаштовує – власне, через це і засновано серію «Альтернатива». Що змінилося в українській літературі з 2008-го і як ти ставишся до нього тепер?

Ну, коли не влаштовує, то це якраз добре, отже, є імператив кудись рухатися, чимось займатися, щось намагатися змінити. Озираючись назад, на той далекий 2008-й, зараз розумію, скільки все-таки змін відбулося в сучасній українській літературі – з’явилися цілі пласти нових жанрів, яких досі з тих чи тих причин у нас не спостерігалося, купа нових письменників з новими книжковими пропозиціями, читачі все пильніше дивляться у бік саме вітчизняних авторів, тобто відбувається те, про що я казав кілька років тому, коли всі звертали увагу на «перекладний бум» на ринку і водночас відзначали кризу саме української літератури й відсутність уваги до неї з боку читачів.

Але сам я дуже примхливий і перебірливий читач, і мені в сучукрліті все ще не вистачає «моєї прози», тому й триває пригода під назвою «Альтернатива», яка має пропонувати українському літературному ландшафту дещо інший порядок денний. Якщо у нас з дитячою, а останнім часом і підлітковою літературою традиційно все ніби складається добре, то із дорослою прозою, як завжди, біда. Звісно, мені можуть дорікнути, що, мовляв, та де ж біда – оно скільки письменників і книжок, і їх купують і читають, і золоті у нас письменники, он вже давно є і срібні, і бронзові, і ще якихось там спеціальних кольорів та відзнак, і я навіть погоджуся, що так, справді, є такі. Але ж, як ми всі знаємо, кількість не обов’язково означає якість, і фактична наявність у культурному просторі авторів і книжок не конче має означати, що з літературою загалом усе добре. Якщо вже означити проблематику кількома словами, то мені не вистачає міцної, неодноденної та неодномірної прози із потужним, майстерним і нефальшивим авторським голосом, бракує таких непроминальних художніх полотен, читаючи які виникало б оте специфічне адреналінове відчуття захвату і розуміння, що оце воно, оце справді той роман, з яким українська література здатна на рівних вести діалог зі світовими текстами. Поки що, можливо, за виключенням кількох наших сучасних письменників, у мене такого відчуття немає. А натомість, на жаль, є відчуття якоїсь сірої нудьги і вторинності, яку не можуть побороти навіть гучні голоси рекламних кампаній-одноденок, які водночас ніби пророкують подальшу долю тих текстів, до яких вони покликані привертати увагу.

Отож, принаймні допоки ситуація мені бачиться такою, доти існування «Альтернативи» буде виправдане, а в ідеалі, хотілося б вірити, що ця серія у майбутньому відіграє свою роль у формуванні нашого майбутнього прозового ландшафту. Поживемо – побачимо.

Так склалося, що до «Альтернативи» входить переважно похмура проза. Похмурість виражається по-різному – текст може занурювати читача у паралельну реальність, де Союз досі нерушимий, або доповнювати сучасний світ песиголовцями чи химерними птахами, або взагалі розпочинати дивну альхімічну подорож. Схожість в атмосфері творів – збіг чи результат свідомого добору?

Отже, мабуть оця, як ти кажеш, «похмурість» і є однією із рис серії. З другого боку, ми завжди зазначали, що воліємо бачити у цій серії передовсім неординарні, нестандартні тексти, дещо нахабні, дещо хуліганські, але незмінно цікаві й талановиті. Певна загадковість, похмурість і експериментальність – це ті риси, яких нам не вистачає у сучасному літературному процесі, тож ми їх і намагаємося культивувати в рамках «Альтернативи».

Якщо згадати про інші форми мистецтва, що впливає на тебе як автора і як видавця? Яка музика, фільми, мультимедійні проекти?

Впливає те, що резонує з якимись внутрішніми світоглядними і естетичними механізмами. Переважно це досить химерні та похмурі речі, часто позначені знаком абсурду, який мною сприймається як найбільш можливе наближення до так званої «правди життя». Але все одно, жоден, повторюю, жоден абсурд ніколи не досягне рівня реального абсурду реального життя. У цьому для мене і полягає краса, трагедія і привабливість цього прийому рефлексії над реальністю та її фіксації у мистецтві.

Найбільше тону в моїй творчості і роботі задає музика. Я слухаю її постійно років з шістнадцяти. Відтоді я певним чином розширив жанровий діапазон, але загалом він у мене більш-менш вузький: всілякі види пост-індустріальної музики – від drone, dark-ambient, power-electronic через aggro-industrial, dark-wave, EBM і аж до повітряних і розвеселих electro-industrial, synth-pop і future-pop. Звісно, різний-всілякий black-metal – але, здається, зараз його взагалі всі слухають – не те, що колись. Ну й про інші метали не забуваю, хоча там уже якось вибірково, бо отой увесь пласт металу, там де тонкими голосами про мечі, драконів та ельфів з бучанських лісів, мені якось не дуже зрозумілий. А от doom-metal якраз навпаки – люблю з дитинства. Ну і всякі пост-роки і стонери, та психодели, але знову ж таки, сьогодні, здається, таке не слухає лише наша сімдесятилітня сусідка, але вона взагалі нічого не слухає, так що її до загальної статистики не беремо. Окремим атмосферним і дещо фрікуватим сентиментом для мене є dark-folk – всі оті тужливі і напрочуд ліричні балади про війну і втрачений дух Європи: під настрій вони доволі потужно чіпляють. Такий собі музичний еквівалент Шпенглерового «Присмерку Європи».

Фільмів дивлюся порівняно небагато. Ті, що вражають або хоча б запам’ятовуються – ще менше. Якщо згадувати, що за останній час залишило певний слід у моїй глядацькій біографії, то це «Святі мотори» Лео Каракса, перший сезон «Справжнього детективу» (це взагалі одне із найкращого, що бачив у кіно взагалі), ну і «Соляріс» Тарковського – лише недавно передивившись, нарешті зміг зрозуміти цей фільм, і від цього розуміння, чесно кажучи, стало якось геть не весело. Дуже сумне і пронизливе кіно-полотно.

З приводу мультимедійних проектів якось нічого сказати – мабуть тому, що не особливо цікавлюся цим напрямом.

Видавництво Жупанського, презентація «БТБ!ЧГ» за участі Варко Мовчка

До речі, бачив відео з презентації «БТБ!ЧГ» за участі Варко Мовчка, і це абсолютно самобутній перфоманс. Ви репетирували все до останньої ноти чи, навпаки, імпровізували? Плануєш робити щось схоже надалі?

Із тим усім перфоменсом була така історія, що я ледь не посивів. Уяви, що нам на Книжковому Арсеналі-2017 виділили цілу таку нормальну локацію для перфоменсів, і то не зранку, о десятій, а прайм-тайм, тобто о вісімнадцятій вечора. Думаю, не варто зайвий раз розписувати, який це кредит довіри до не особливо відомого письменника, який зажадав ще й щось там показувати на екрані у супроводі музяки такого ж відомого, але в занадто вузьких підземних колах, музиканта. Але нам повірили (досі вдячний за це Тані Терен і Насті Євдокимовій), і ми, натхненні цим, назнімали купу відео та відповідних фоточок – майже виключно це робив Варко, і ми, як могли, готувалися до цього ритуалу. Але, як воно часто трапляється, за кілька днів до виступу Варко повідомив, що у нього по роботі у цей час Одеса, і він навіть готовий спеціально гайнути з Одеси літаком туди й назад, аби провести перфоменс, проте рейси, таксі і все таке – словом, нам не вистачало півгодини часу, бо ж програма заходів Арсеналу розписується за місяці наперед. І от тоді й почалися судомні пошуки плану Б. Благо, у мене є добрі друзі-музиканти, які люблять всі оті витягання звуків зі своїх електронно-шаманських пристроїв і мотання їх на нерви і тельбухи слухачів. Спасителем виявився Андрій Сідоркін зі своїм електронно-шумовим проектом «Ембріон Бормана». Ми з ним провели лише одну репетицію напередодні дня виступу, і, маю сказати, Андрій зробив той перфоменс на 6 із 5, за що я йому вдячний навіки.

Ну а з Варком, коли він уже повернувся з тієї своєї Одеси, щоб не пропадали наробки, ми теж згодом запиляли перфоменс у Книгарні Є. У плані музичної концепції він був геть іншим, ніж на Арсеналі, але теж дуже ок – його ти якраз і бачив на відео.

Про плани ще раз утнути щось подібне поки нічого не можу сказати, оскільки це потребує купи часу, і то не лише мого. А у нас, ти ж розумієш, усі страшенно зайняті на п’яти роботах, ще й кожен пиляє по кілька власних проектів. Так що поки що невідомо. Але мені сподобалося, судячи з усього, публіці – також. Так що ці двері ми поки що легенько причинили за собою – хочеться вірити, що лише тимчасово.

І коли вже згадали про майбутнє, не можу оминути «Стрічання мертвих» (мова про уривки із твору, що впродовж року з’являються на сторінці Олексія). Атмосферно, химерно, іноді лячно, але чи вийде ця історія за межі мережі? І як би ти охарактеризував цей проект?

«Стрічання мертвих» – це перша, вже, до речі, повністю закінчена повість із майбутнього циклу з робочою назвою «Колесо року», який буде присвячено циклам природи, сонцестоянням та рівноденням, давнім призабутим святкуванням, які крізь бетон міст та імлу лісів знову уперто пускають свої чіпкі паростки, запрошуючи на одвічні ритуали, що проводяться на честь вічного руху колеса життя, яке невтомно обертається мільйони років. Ці святкування, ця фіксація природних циклів дуже давня, давніша за будь-яку відому релігію, і ці речі так чи інакше впливають на нашу повсякденність, воліємо ми це помічати, а чи ігноруємо, втім, все одно ніколи не покидаємо окреслених колесом року меж. От «Стрічання мертвих», як ти вже здогадався з назви, – це про осінь, а конкретніше про 30 жовтня і 1 листопада, точку, коли увесь світ остаточно занурюється у пітьму в очікуванні близької зими і найдовшої ночі року. Це також про муніципальне теплопостачання, проблеми з ним і пошуки джерел одвічного тепла, якого однаково прагнуть і живі в холодних квартирах міст-мільйонників, і мертві у своїх вихололих могилах, через які позбавлені совісті й душі комунальники тягнуть свої теплотраси. Словом, там багато такого химерного і розвеселого. Сподіваюся, колись ти зможеш у цьому переконатися, як і всі інші охочі. Звісно, будуть ще зима, весна та літо, а також – загадкове міжсезоння – в буквальному, природному і метафоричному сенсі, – яке, якщо з ним нічого не робити, може тривати вічно, розчинивши в собі всі інші сезони і будь-яку волю людей до змін. І зрозуміло, що у всіх повістях циклу головними героями будуть діти, оскільки саме дітям до снаги розгледіти та індентифікувати ті химерні й чарівні речі, які вже не доступні очам дорослих, а відтак саме вони мають здатність, волю і право маніпулювати цими штуками. Хоча все має свою ціну, і ті герої циклу, які відважаться відкинути сіре запинало буденності і поглянути на виворітку реальності, про це дізнаються доволі рано. Але, з другого боку, всі діти рано чи пізно дізнаються про ціну певних речей, хай це і частіше трапляється у прозаїчніший спосіб.

Думаю, для першого загального тизера більш ніж достатньо. Кому цікаво – слідкуйте за хештегом #Колесо_року і пильніше приглядайтеся до довколишньої дійсності, часто вона геть не така, якою здається на перший погляд, і ви самі можете легко у цьому пересвідчитися – лише уважно роззирніться навкруги.

Олексій Жупанський на ЛітерраКоні ’17, фото Любові Мовлянової
Олексій на ЛітерраКоні ’17, фото Любові Мовлянової

Суто профільне запитання від «Бабая»: чи стежиш за української літературою жахів? Якщо так, що про неї думаєш?

Скажімо так, я з інтересом поглядаю у цей бік. Я не буду спеціально зупинятися на тих речах, які виходять у нашому видавництві, щоб це не виглядало недолугою рекламою, а згадаю, наприклад, конкурсні оповідання від «Стос», фіналістів якого я свого часу читав, також «Крамничку жахіть» за 2018 рік, та й нам на видавничу пошту часто присилають відповідні рукописи, так що загальне уявлення нібито мало скластися. І тут, як на мене, ситуація з українським горором не особливо відрізняється від ситуації із сучасною прозою взагалі. Тобто є речі, які вселяють надію на те, що їхні автори з часом стануть досить потужними і самобутніми письменниками зі своїм власним, ні на кого не схожим, письменницьким голосом, оригінальними ідеями, які, сподіваюся, будуть лежати геть в іншій стороні від одноманітних і нудних переказів шаблонів і штампів голлівудського кіно відповідного напряму та класичних сюжетів відомих майстрів жанру, які, до слова, теж часто грішать клонуванням клонованого і жуванням пережованого. А сподіваюся я, що ці автори запропонують нам щось своє – захопливе, майстерне і оригінальне, і, зважаючи на загальні тенденції, хотілося б вірити, що це вже невдовзі станеться.

Близиться зима, а отже, і видавничі анонси. Розумію, що розлогий список запланованих проектів варто чекати вже у грудні, але чи не відведеш трохи вбік червону завісу майбуття? На що чекати прихильникам горору від «Видавництва Жупанського»?

Я люблю зиму, тож чому б і справді не вшанувати її прихід кількома анонсами? Найперше, що на нас чекає із дотичного жанру, це збірка оповідань сучасного польського письменника Лукаша Орбітовського «Голова змії». На сьогодні це один із найпотужніших їхніх письменників, якого часто, як це заведено, порівнюють із Стівеном Кінгом. Але, скажу чесно, зараз мені Орбітовський подобається більше за Кінга, і якщо ти почитаєш цю збірку, зрозумієш чому. Звісно ж, «Терор» Дена Сіммонса – він вийде десь у лютому, якраз коли зима сягне свого апогею, так що занурення в атмосферу сніжної безвиході й змагання купки загублених десь біля Північного полюса людей з голодом, холодом і загадковою містичною тварюкою гарантована. А ще десь до кінця зими має з’явитися друга книжка дилогії Пітера Воттса «Ехопраксія». І нехай формально це не література жахів, але там страшного, тривожного і зловісного більше, ніж у добрій половині загальновизнаних горор-опусів. І описані там речі тим страшніші, що є певна вірогідність їх реалізації. Все ж таки Пітер Воттс – автор жорсткої наукової фантастики – у більшості своїх візій спирається на науку, і від цього насправді все виглядає ще зловіснішим.

Дякую за розмову! Можливо, порадиш кілька книжок/пісень/фільмів нашим читачам наостанок?

Нехай це просто по кілька штук у кожному напрямі, тематика яких має бути близькою читачам Бабая, – порадію, якщо завдяки цій добірці хтось відкриє для себе цікавого письменника, режисера чи гурт.

Отже, література:

  • оповідання Гарлана Еллісона «Я не маю рота, але мушу кричати»
  • графічний роман Шона Тана «Прибуття» (The Arrival)
  • роман Ільї Масодова «Мрак твоих глаз»

Музика:

  • гурт Crest Of Darkness, альбом 1999 «The Ogress».
  • проект Velvet Acid Christ, альбом 1999 «Fun With Knives».
  • гурт Diamatregon, альбом 2009 «Crossroad».
  • гурт Ulver, альбом 1999 «Themes From the William Blake’s “The Marriage of Heaven and Hell”», альбом 2001 «Perdition city»
  • проект The Blood Of Heroes, альбом 2010 року «The Blood Of Heroes».
  • гурт Ufomammut, альбом 2010 року «Eve».
  • гурт Phantom Vinter, альбом 2015 року «Cvlt»
  • проект Troum, альбом 2009 року «Eald-Ge-Streon – Abhijňâ»
  • проект Heliophagia, збірка ІІІ 2009 року

Кіно:

  • «Листопад» Райнера Сарнета
  • «Горизонт подій» Пола Андерсона
  • «Справжній детектив» Кері Фукунаги
  • «Святі мотори» Лео Каракса
  • «Одержима» Анджея Жулавського

Олексій Жупанський та Євген Лір,
спеціально для «Бабая»