Фото post mortem

Посмертні фото, як не дивно, є популярним предметом колекціонування у деяких колах. В Україні інтерес до цього своєрідного жанру лише набирає обертів (і все більше відчувається нестача фахових наукових праць на тему), а от на заході палка цікавість любителів укомплектувати свої альбоми світлинами померлих людей вже давно стала буденним явищем. Багато кому відомі інтернет-збірки на кшталт Thanatos Archive, відповідні сегменти у Burns Archive чи Paul Frecker collection. Сплеск попиту на подібні фото на інтернет-аукціонах Ebay або Etsy, що почався приблизно в середині 2000-х, не вщухає до сьогодні.

Звісно, попит, окрім зростання цін, породжує підробки, фальсифікації та міфотворчість. Частково цьому сприяє й масова культура. Дехто виносить судження щодо посмертних фото, спираючись на перегляд художніх фільмів «Інші» (2001) або «Привиди в Коннектикуті» (2009). З певним запізненням до цієї низки приєдналося і російське кіно зі стрічкою «Наречена» (2017), де було кальковано більшість західних штампів про фото post mortem як складову горору.

Не знаю, чи здивую я когось твердженням про те, що десь 30–40% світлин, які продаються в Інтернеті як post mortem, насправді такими не є. Так само як популярні публікації на цю тему, тези з яких роками кочують з ресурсу до ресурсу, від допису до допису, оперують величезною кількістю вигадок та легенд, що не мають жодного стосунку до реальності.

Існує певна кількість сайтів, блогів та статей (наприклад, невеличкі розслідування Susan Cantrell), де зібрано, проаналізовано та спростовано більшість таких міфів. Але в українському Інтернеті подібні матеріали мені не траплялися. Тож хочеться заповнити цю порожнечу власними спостереженнями та висновками, ґрунтованими на чотирирічному досвіді колекціонування, описування і систематизації знімків post mortem з багатьох куточків світу. Текст проілюстровано виключно світлинами з моєї власної колекції, адже всі інші згадані приклади зображень легко знайти на відповідних ресурсах.

Міф 1. Жанр посмертного фото остаточно зник на початку ХХ ст. Край йому поклала Перша світова війна, яка зробила смерть настільки масовим та буденним явищем, що фіксувати її як вагому подію відпала потреба.

Найпізніші світлини post mortem, які я маю у своїй колекції, датуються кінцем 2000-х рр. Втім, окремого розгляду вартує радянське посмертне фото, яке поступово стало явищем, притаманним сільській місцевості. Мого прадіда у труні фотографували ще у 1980 р. (у нинішньому селі Хороше Дніпровської області України). Загалом, фотографії радянського періоду, особливо 1960–80-х рр., за кількістю превалюють у моїй збірці. Це доволі легко пояснити тим само технічним прогресом. Фототехніка ставала дедалі дешевшою, простішою у використанні та доступнішою широким верствам. Легшим було її транспортування, менш тривалим – процес створення світлин.

Сказати, що популярність посмертного фото була стабільною за часи його існування, було б неправильно. Протягом майже усього ХХ ст. спостерігалася стійка тенденція до витіснення цієї традиції на периферію міської культури. Глобалізація, урбанізація, розбудова міст, покращення життєвих умов, прогрес техніки та медицини – все це поступово зменшило потяг людства до відрефлексовування смерті шляхом культурної «терапії». Але я не можу стверджувати, що жанр post mortem у приватному вимірі зник остаточно. Не виключено, що колись я знайду фото, створені пізніше 2000-х рр. А от публікація зображень померлих знаменитостей – звичайне явище і для сучасних інформаційних ресурсів.

Міф 2. Для більшості людей позувати для світлини за життя було так дорого і складно, що посмертне зображення ставало для родичів єдиним зримим нагадуванням про померлого.

Спростування цього твердження випливає зі спростування попереднього. З поступовим розвитком фотографії у великих містах всього світу, а потім – і в маленьких населених пунктах, відкривалося все більше ательє. З часом з’явилися фотографи-гастролери, філіали відомих студій відкривалися в різних місцях. Їх послугами, звісно, воліла скористатися значна кількість людей – інакше в такому стрімкому розповсюдженні не було биекономічного сенсу. Це підтверджується вражаючою кількістю старовинних знімків на ринку. Варто лише ввести до пошукового рядка на якому-небудь Ebay запит «CDV» (скорочення від card de visite, тобто – фотоформату візитівки), і стане ясно, наскільки люди у другій половині ХІХ ст. любили та вміли зніматися.

Міф 3. Найбільш популярна фальсифікація у дусі шок-контенту: в ХІХ ст. мерців фотографували, намагаючись зробити максимально життєподібними. Їм малювали зіниці на повіках, одягали в звичайний одяг, давали до рук різноманітні аксесуари, саджали чи ставили в позах, притаманних живим людям, що позують перед камерою. Подекуди сумнівні інтернет-копіпасти згадують і більш радикальні методи, як то відрізання повік. За допомогою цього арсеналу методів фотографам нібито вдавалося зробити тіла померлих настільки схожими на живих, що не кожен, хто дивиться на знімок, зможе відрізнити post mortem від звичайної фотографії.

Почнемо з того, що зробити мертве тіло абсолютно подібним до живої людини неможливо. Від моменту смерті починаються незворотні процеси, які в залежності від низки умов дуже характерно змінюють зовнішній вигляд покійника.

Дійсно, в деяких випадках антураж на фото post-mortem могли стилізувати у відповідності до давньої й неодноразово обіграній у філософських доктринах та художніх творах ідеї «смерть – це сон». Нерідко в такому стилі фотографували дітей, кладучи їх в ліжко поряд з іграшками. Іноді дітей перевдягали янголами або біблійними персонажами і дійсно утримували в стоячому положенні. Особливо виразними в цьому плані є «ангелітос» (тобто «ангелики») – світлини померлих дітей з країн Іберо-Америки, але тут мова має йти про особливе та самобутнє культурне коло. При цьому, багато немовлят на свытлинах дійсно сплять на руках у матерів чи у власних ліжечках. Навіть якщо змазані частини фото свідчать про те, що малюк поворухнувся, зображення часто намагаються продати як post mortem.

Час від часу траплялися мені й фото дорослих людей, які напівлежать чи навіть сидять у кріслі. Таке фотографування мерців також зустрічається у поховальних практиках, пов’язаних з католицьким духівництвом – в жіночих монастирях Іспанії та Іберо-Америки були навіть спеціальні крісла для прощання з покійними сестрами. Подібні зображення почасти споріднені з латиноамериканською бароковою традицією портретів monjas coronadas, тобто «увінчаних черниць». Такі картини, іноді теж заупокійні, можуть зображати уквітчану вінками або прикрашену короною з квітів черницю на смертному одрі.

Та найчастіші випадки – посмертні портрети вбитих при затриманні або страчених злочинців, поширені в Америці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Багато хто бачив, для прикладу, подібне фото Джессі Джеймса, тиражоване в якості додатку до газет та журналів. Для того, щоб зробити подібні знімки, трупи притуляли до дощок або стіни, або ж фотографували в труні, встановленій вертикально. Втім, поза таким контекстом це все одно не надто популярна практика, та й мертві герої Дикого Заходу на своїх останніх портретах мало нагадують себе самих за життя.

Зазвичай посмертне фото було покликане тільки полегшити горе близьких за допомогою таких стилізацій-обманок, а й увічнити та закарбувати у скрижалях сімейної історії сам факт смерті людини. Для цього в кадрі підкреслено з’являлася погребальна атрибутика (порівняймо зі світлинами ще одного важливого етапу життєвого циклу – весілля, де обов’язково мають бути присутніми відповідні атрибути-маркери). Тому найчастіше небіжчик на подібних світлинах займається тим, чим йому й належить – лежить на смертному одрі чи у труні в оточенні вінків, релігійних зображень та іноді – скорботних родичів.

Часто трапляється так, що ретуш, цей своєрідний «фотошоп» минулого, наші сучасники сприймають як посмертний грим. Дійсно, мистецтво коригування зовнішності людини на фотопортреті пройшло довгий шлях розвитку, і деякі «покращення» знімків живих (на кшталт домальованих очей – людина кліпнула під час спалаху, не перезнімати ж!) можуть виглядати більш моторошно, ніж справжні фото post mortem.

Міф 4. Для того, щоб утримати труп у вертикальному положенні, використовували спеціальні штативи та скоби-утримувачі для голови (копфгальтери).

Так, штативи застосовувалися у ранній портретній фотографії, але – лише для живих, щоб обмежити рухи та полегшити нерухоме стояння/сидіння під час тривалої витримки. Мертвим, зрозуміло, такі конструкції були ні до чого – для фотографів 1850–60-х рр. з точки зору взаємодії з технікою це були найкращі моделі, які не могли зіпсувати кадр одним випадковим здриганням. До того ж, елементарна людська фізіологія натякає – утримати труп на будь-якій стадії задубіння у вертикальному положенні за допомогою одного тільки тримача для голови неможливо.

Міф 5. Є кілька ознак, за якими можливо стовідсотково зрозуміти, що головний герой світлини – небіжчик. Це – темний колір рук, закляклий вираз обличчя, біласті зіниці, темні кола під очима.

Жодна з наведених ознак сама по собі, поза контекстом, не є доказом того, що фото перед вами – post mortem. Частіше за все дивний колір шкіри, «засвічені» зіниці чи напружений вираз обличчя зумовлено тривалим і не надто приємним процесом фотографування на початках існування світлопису, а також недоліками техніки.

Міф 6. Присутність на фото «матері-привида» неодмінно свідчить про те, що дитина на зображенні мертва.

«Матір-привид» – умовна назва прийому, коли для того, щоб вдало сфотографувати дитину, в кадр запрошували її матір, замаскувавши присутність останньої драпіруванням. Згодна, що іноді картинка виходила дещо бентежною – незрозуміла фігура, що підтримує маленьку модель (насправді – щоб та не вередувала і загалом почувалася спокійніше). З цього вже випливає той факт, що подібні хитрощі застосовували переважно для угамування цілком собі живих дітлахів.

Хоча, це не правило, і виключень також чимало. Якщо батьки хотіли, щоб на знімку їх померла дитина «стояла», її цілком могли підтримувати з іншого боку художнього тла. Але це було зумовлено передовсім організаційними потребами, і поширені в мережі лячні трактування в дусі «скорботна матір зі скатертиною на голові символізує Смерть, що забрала невинне життя» – не більш ніж бурхливі фантазії користувачів. Для вираження мотивів memento mori та vanitas у посмертному портреті здавна використовували стійкі символічні ряди. Саме тому іноді на шию мертвій дитині могли повісити кишеньковий годинник, поставити на столик біля труни фігурку янгола, що плаче, а на чоло покласти віночок – символ невинності.

Міф 7.Жанр post mortem притаманний лише англо-саксонському культурному середовищу, ба більше – лише вікторіанській Англії.

Насправді, мерців та похорони фотографували всюди, де фотографували живих людей: новонароджених дітей, молодят, родини, подружжя, пейзажі, натюрморти та жартівливі сценки. Як мерців писали на смертному одрі всюди, де існував живопис. Я бачила посмертні фото з багатьох куточків світу – від Індонезії до Мексики, від Китаю до Болгарії. Наздоганяли Британську імперію й інші – Російська чи Австро-Угорська. Традиції могли дещо різнитися, як і стилістика чи художні акценти знімків, або місцеві обрядодії, зафіксовані зображенням, але розповсюдження залежало в основному від розвитку техніки. Звісно, багато країн не могли змагатися з Великою Британією за темпами технічного прогресу, і саме через широку представленість у багатьох склалося враження, що жанр посмертного фото – якась особлива складова вікторіанства та нібито культивованого ним хворобливого «культу смерті».

Міф 8. Люди вірили, що зберігати зображення мертвих разом з зображеннями живих шкідливо та навіть небезпечно, і тому тримали посмертні фото у спеціальних альбомах/чорних конвертах/прихованих місцях.

Відкидати той факт, що в основі поховальної ритуалістики в традиційному суспільстві лежить бажання розмежувати світ живих та світ мертвих, я не збираюся. Але принаймні до середини ХХ ст. у посмертному фото не вбачали нічого курйозного, страхітливого чи загрозливого. Воно було органічною частиною меморіальних практик, вживаних у багатьох культурах. Тому й досі можна зустріти як вікторіанські фотоальбоми, де світлини post mortem зберігалися поряд зі звичайними фото, так і вправлені до рам колажі з фотографій людини від народження до смерті – своєрідні візуальні життєписи з українських сільських будинків.

Тобто, бачення жанру post mortem як жахливого та навіть дикого – переважно ознака сьогодення. Мені не раз оповідали історії про те, як хтось із знайомих, знайшовши подібні зображення в родинному архіві та жахнувшись, намагався від них позбавитись. Хтось такі фото спалює, хтось – просто виносить на смітник. Деякі способи знищення, як то порвати світлину, часто вважаються неповажливими по відношенню до мертвих, і такими, що можуть наразити на небезпеку помсти з того світу. Через подібне ставлення зразки жанру дуже часто гинуть, так і не дочекавшись дослідження та опису.

Сподіваюсь, що викладені міркування стануть у пригоді тим, хто теж занурений у цю тему, або ж хоче дізнатися більше про справжнє, не спотворене поп-культурою посмертне фото.