Елджернон Генрі Блеквуд: Той, хто перешіптується з вербами

За своє життя Елджернон Блеквуд написав понад 200 оповідань, 14 романів і повістей (2 з яких для дітей), декілька п’єc, автобіографій та полюбляв поезію. Події багатьох його творів відбуваються серед чудесної та недоторканої природи, як-от дикі ліси Канади, болота річки Дунай або німецький Шварцвальд. Духи природи, будинки з привидами, примари померлих та інші надприродні явища – все це химерно вкорінюється у повсякдення «темних оповідок» Блеквуда. Однак, геній Блеквуда приховує одну таємницю: він був «Людиною, яку любили дерева» («Людина, яку любили дерева» – назва оповідання Е. Блеквуда), а він відповідав їм взаємністю.

Елджернон Генрі Блеквуд народився 14 березня 1869 р. у Шустер-Гіллі (нині частина Південно-Східного Лондона), графство Кент, Британська імперія. З дитинства Елджернона окутувала атмосфера загадковості та міцного зв’язку з природою. Біля маєтку Блеквудів, збудованому в італійському стилі, ріс неймовірних розмірів кедр, а поряд розташовувалася яма для добування гравію. Як пізніше згадував Блеквуд у автобіографічному романі «Полонені Чарівної країни» (1913): вона «здавалося, досягала до самого центру Землі».

Батько Елджернона – Артур Блеквуд, повернувшись після Кримської війни, разом з робою у казначействі зайнявся і релігійною діяльністю. Про євангелістські зібрання у домі Блеквудів Елджернон згадував неодноразово, проте в той час юнака більше приваблювали розповіді про духів землі та жителів гір (особливо, після поїздки до замку Данвеґан у Шотландії). Його уявлення про те, що люди не єдині на цій планеті, ще більше зміцніли, коли до рук Блеквуда потрапила книга «Афоризмів йогів» Бхагвана Шрі Патанджалі. Примітно, що батько Блеквуда досить толерантно ставився до «духовних пошуків» сина.

Змінивши декілька приватних шкіл (причиною цього була неуспішність Елджернона) батьки відправили юнака до Шварцвальдського пансіонату Моравських братів (Німеччина). Поряд з дещо аскетичними методами навчання, Моравські брати багато уваги приділяли самопізнанню, медитації та прищепили Блеквуду розуміння краси та багатогранності природи. Відтоді Шварцвальдські ліси пустили глибокі коріння у серці Блеквуда.

Своє навчання Елджернон продовжив у пансіонаті пастора Луї Ланжеля (Швейцарія) та Веллінгтонському коледжі. Він бігло читав французькою та німецькою мовою, продовжував вивчати праці з буддизму. Саме тоді, у «голодних пошуках знань», Блеквуд відкрив для себе символістів Поля Верлена і Еміля Верхарна, цитував на пам’ять «Звільнення Прометея» Шеллі, познайомився з філософією Густава Фехнера. Також у юності він жив у Нью-Йорку, а пізніше оселився у Швейцарії. До цього Елджернон займався полюванням на лосів у Канаді, перебував у походах в Італії, Франції та Іспанії, а також гастролював у Єгипті, Австрії та Швеції. Після Першої світової війни він знову повернувся до Англії.

Письменницьку стежку Блеквуд обрав не одразу. Елджернон певний час працював молочним фермером та розпорядником готелю у Канаді, репортером газети в Нью-Йорку, барменом, моделлю, журналістом «The New York Times» та особистим секретарем. Він спробував себе у бізнесі та у викладанні гри на скрипці (скрипка була для нього відрадою у важкі часи, з якою він не розлучався до смерті). Також у «країні кленів», Блеквуд став одним із членів-засновників «Теософського товариства Торонто» (1891 р.).

У 1899 р. Е. Блеквуд повертається в Англію та через рік відкриває для себе Орден Золотої Зорі. Найвідомішими членами цього товариства були Нобелівський лауреат з літератури Вільям Єйтс, дослідник окультизму Артур Вейт, «найгірша людина» Алістер Кровлі, майстри готичної прози Абрагам Мерріт та Артур Мекен (деякі вчені переконані, що Орденом цікавився і Брем Стокер, але на сьогодні підтвердження його членства немає). Окультні пошуки та практики Ордену Золотої Зорі глибоко вплинули на життя та творчість низки письменників.

На відміну від інших представників «темної літератури», Блеквуд мав глибоке розуміння окультної науки. Будучи практикуючим членом Ордену Золотої Зорі, він зміг зобразити ритуали та таємничі потойбічні зустрічі у спосіб, який не лише розважав маси, але й викликав резонанс у його колег. Наприклад, кабалістичні теми впливають на його роман «Людський акорд».

Джек Салліван стверджував, що:

«життя Блеквуда більш точно збігається з його творчістю, ніж життя будь-якого іншого автора історій про привидів. Подібно до його самотніх, але принципово оптимістичних героїв, він був поєднанням містика та людини, що живе на природі; коли він не занурювався в окультизм, в т.ч. розенкрейцерство або буддизм, імовірно, він їздив на лижах або займався скелелазаням»

Закоханий у природу, Блеквуд часто брав участь у багатоденних експедиціях та вилазках. Поворотним моментом у його житті стало полювання на лося у жовтні 1898 р. Так, компанія Беквуда від Монреаля Канадською тихоокеанською залізницею дісталася Маттави, а звідти на каное вони прибули до озера Коґаванна. Потім з провідником-метисом на ім’я Генк, вони двадцять миль йшли слідом за лосем до озера Ґарден, де й застрелили тварину. Блеквуд, який особисто забрав життя лося-гіганта (роги його досягали 54 дюймів у довжину і мали 28 відростків), згодом шкодував за цей вчинок та надалі став противником мисливства. Ця неоднозначна подія надихнула Блеквуда для створення принаймні п’яти творів, у тому числі і знаменитого «Вендіґо».

Взявши за основу індіанську легенду про невблаганного господаря лісів, який живиться живою плоттю, Блеквуд подарував читачам образ жорстокого напівлюдини-напівведмедя – Вендіґо. Відтак, Блеквудів монстр стає невловимим духом незайманих північних лісів. Не дивно, що ця історія була написана Блеквудом посеред лісів Швейцарії, у час шаленого бурану, після десяти років з дня рокового полювання на лося.

Влітку 1900 р. Блеквуд організовує ще одну подорож, яка подарувала йому ідею до найвідомішого оповідання в його творчості – «Верби» (1907). Блеквуд вирушає з Вілфрідом Вілсоном, одним із найближчих друзів, у плавання на каное гирлом Дунаю. З верхів’їв Шварцвальду вони планували досягнути берегів Чорного моря, але місія виявилася нездійсненною. За місяць плавання мандрівники досягли лишень Відня, пошкодивши каное та ледь не втративши всі запаси. За деякий час Блеквуду та Вілсону таки вдалося полагодити його та дістатися Угорщини. Однак, побачені піщані острівці, шалений вітер та ночівля посеред верболозу виткала в уяві Блеквуда безсмертну історію.

Динаміка середовища, поєднання трьох елементів – води, вітру та землі – зробили піщані острівці у гирлі Дунаю межею між звичним світом та невідомим, «населеним душами верб». Сама доля кидає мандрівників, які до останньої миті не залишають острів, на поталу незбагненним силам, які пов’язані з цим «проклятим місцем». Передана в оповіді Блеквуда могутність первісних сил, які відкидають свою тінь у наш світ та в’ються стовпом у небеса, спонукала Г. Ф. Лавкрафта в есеї «Надприродний жах у літературі» зіставити «Верби» із «Білими людьми» А. Мекена і віднести обидва до «темних шедеврів».

У 1910 р. Землею пройшла комета Галлея та, так би мовити, «намалювала шлях» для найбільшого роману Блеквуда – «Кентавр». Так, споглядаючи її з палуби пароплава, мандрівник пересік Середземне та Чорне моря, через Стамбул доїхав до Батумі, а там досяг Владикавказу. Після тижневої прогулянки поміж суворих північних схилів та переповнений враженнями, Блеквуд повернувся до Європи та розпочав роман про давню істоту, яка вижила і потрапила у сучасність. Однак, роботу довелося зупинити та взятися за іншу книгу: емоції пережитого брали гору.

До середини лютого 1911 року він завершує роман «Джуліус Ле Валлон» (Julius Le Vallon»): про людину, яка пам’ятає всі свої реінкарнації. Одночасно з «Кентавром» (який завершується під звуки флейти Пана), Блеквуд працює над оповіданнями та повістями, що склали збірку химерних історій про природу – «Флейта Пана» (1912).

Примітно, що Пан для Блеквуда – не язичницьке божество (як наприклад, в А. Мекена в оповіданні «Великий бог Пан»), а уособлення зв’язку з Природою та Землею, як всеосяжною живою істотою, звідки виникають поняття загальності, позначені грецькою приставкою «пан». Блеквуд болісно переживав розрив стосунків людини з природою та мріяв про їх відновлення. Саме цей потяг до гармонії лежить в основі роману.

З початком Першої світової війни Блеквуд вступив на службу до британської військової розвідки, де йому запропонували стати секретним агентом у Швейцарії (за півроку, у пригніченому стані, подасть у відставку). В останній рік війни Блеквуд працював у Червоному Хресті та допомагав у розшуку зниклих безвісті та поранених у Франції.

Пік публічної популярності Блеквуда належить до 1934 року. Тоді «темного поета гір, лісів та полів» запрошують читати історії про привидів на Бі-бі-сі. Тріумф на радіо посприяв Блеквуду і надалі займатися радіодраматургією, але й не відмовитись від звичних подорожей та літературної творчості. А кульмінацією виступів на радіо та телебаченні стало присвоєння у 1949 році йому Кавалера Ордену Британської імперії в Букінґемському палаці.

10 грудня 1951 року, подолавши кілька інсультів, Блеквуд, мов останній Кентавр на Землі, полинув до місця, де шепочуться верби. Тіло Блеквуда передали кремації у Ґолдес Ґріні. Через декілька тижнів племінник Блекувда перевіз його прах на перевал Заненмезер у швейцарських Альпах. Прах Блеквуда повернувся в гори, у які він був закоханий більше сорока років.

Видається, що сьогодні верби більш неспокійніші чим завжди. Вони перешіптуються та хиляться додолу. Вони тужать за тим, хто розумів їхню мову…