Чорні коти, сині пацюки і таємниці минулого

У фокусі огляду — роман «Злочини минулого» Кейт Аткінсон, що нещодавно вийшов у «Наш Формат». Роман, що занесено до рейтингу «100 найкращих детективів і трилерів усіх часів»; роман, який Стівен Кінг читав двічі (перший раз для задоволення, а другий — щоб зрозуміти, як це зроблено) і назвав найкращим детективом десятиліття; роман, що отримав екранізацію від ВВС з Джейсоном Айзеком в головній ролі.

Багатообіцяюче, чи не так? Настільки, що мимоволі просочуєшся скепсисом. Але в цій історії справді є свій характер, певна іронічність та буденна приземленість, вона захоплює, ніби це й не історія з книги, а реальні спогади.

Лінії доль зводяться в одну точку, три недотичні трагедії об’єднує один приватний детектив — Джексон Броуді. У ньому відчувається простодушність та доброта славнозвісного лейтенанта Коломбо, однак без проникливої дедукції останнього. Але Коломбо розслідував злочини свого часу, а не минулого, тож мав у цьому перевагу. У Джексона є лише впертість і витримка, купа коробок, заповнених всім, що здавалося важливим згорьованому батьку жертви, або й просто іграшка — свідок злочину, а чи просто річ з минулого, що пробуджує болючі спогади. Тут не буде психологічних ігор з підозрюваними, адже й підозрюваних немає — лише образи жертв, які постають привидами зі старих фотографій. Все, що залишається Броуді — це гортати старі записники і говорити з людьми, які вже десятиліттями не згадували про ті трагічні події.

Детектив тут — точка тяжіння історії, усі справи, так чи інак, пов’язані з ним, явно, а чи через кілька випадкових рукостискань. Для когось це може виявитись недоліком історії, адже легко спокуситися думкою, що це не Джексон веде розслідування, а розслідування саме про собі стається довкола нього, через випадковості й збіги.

І тут варто зауважити одну важливу рису роману — це не класичний детектив, тут в центрі уваги не логічні пошуки та дедукція, навіть не пошуки справедливості. Джексон береться за справи, бо не може відмовити.

У чоловіка болить зуб. Відлуння цього болю ми чуємо всю історію. І не лише задля того, аби зійшовся сюжет. Цей біль нам дає фоновий шум, щось, що звучить зрозуміло і дуже знайомо. А пізніше ми дізнаємося, що гниє у детектива не лише корінь, але й дещо невиказане — провина перед загиблою сестрою. І це перегукування між болем фізичним і болем душевним, з яким Джексон прожив стільки років, стає містком для розуміння, що саме робить детектив. Він не лише розслідує, він гоїть біль незнання. Біль розпачу, коли справу про вбивство твоєї дитини ставлять на полицю в архів. Біль від усвідомлення, що дім твого дитинства був не прихистком, а пасткою. Бо у Джексона самого вже роки і роки в душі розкладається нелікований зубний нерв. Бо скоєна кривда не завершується в момент скоєння, вона назавжди продовжує існувати поряд з людьми, яких торкнулася.

Саме тому він приходить на поміч дівчатам, живим і мертвим. Але найперше — він приходить на поміч людям, що схожі на нього, в яких болить минуле. А ще він знає, що такий біль провокує самотність, важко зійтися з кимось по-справжньому, коли ти таврований втратою. Бо минуле не минає, а звучить фоновим зубним болем. Тому Джексон такий турботливий до самотньої Бінкі з її котами, бо в ній бачить і можливе власне майбутнє.

У романі дуже висока концентрація психотравм та драматизму, так, як у серіалі про лейтенанта Коломбо багато гри в простака. Та чи віддаляє це роман від канонів жанру, а чи привносить у детектив глибини — визначати кожному читачу окремо.

Коли беруться за справи минулого, зрозуміло, що час грає не на нашому боці. Бо докази губляться, свідки забуваються, а сліди розшукуваних зникають безповоротно й назавжди. Однак роман пропонує нам можливість отримати дещо більше, ніж просто сухі протоколи справ — нам пропонують повне занурення у кожну історію, в рік та день, коли все сталося. Це ніби розпускати старий светр — ми бачимо, як в’язався узір, ми приходимо до початку, до перших петель, а потім нічого не лишається.

І у всіх розслідуваних справ є один спільний патерн — вразливість жінки. Чи то на тлі глибокої сімейної трагедії, чи то домашнього насильства, чи ж випадку чоловічого хижацтва. Це все один і той же узір, байдуже, чи ця загроза зовнішня, прихована, а чи загорнута в ілюзію домашнього благополуччя й респектабельності. І, можливо, комусь цей мотив «Злочинів минулого» видасться гіперболізованим, надміру фаталістичним, але чи не з цим і мають справу детективи? Хіба вони, розслідуючи злочин, не стають свідками людського горя і відчаю? І чи бажання покарати винних не є таким собі прагненням не лише відновити справедливість, але й дати полегкість родичам жертви? Бо, по-суті, хіба це й не буде справедливим? Бо насилля триває доти, доки є нерозкритий злочин.

У цій історії не так важливо знати «хто», як знати, як з цим жили далі, після трагедії, що все переінакшила. Келія або кімната коробок з можливими доказами — подолання горя, різні сценарії, через які люди приймають втрату.

Хоча минуле незмінне, на нього ніяк не вплине розкриття правди, все ж цей процес дає нам катарсис. І він полягає не в захоплені гострим розумом детектива, а чи вигадливістю антагоніста — ми радіємо, що попри усей морок минулого, є шанс жити далі з новими надіями та новими радощами.

А ще правда знімає провину із самих постраждалих від тих самих злочинів минулого. Чи змінилось би щось, аби вони були кращими батьками, ліпшими сестрами чи братами? Чи тоді б зло цього світу оминуло їхніх близьких?

На полі батьківства наш головний герой нагадує флюгер, який крутиться в пошуках єдиновірного шляху. Злочини, що він розслідує, історії втрачених жінок показують, що тотальний контроль може виростати не лише з тиранії, але й з великої любові. Де та межа, за якою твоя любов не стане стіною між вами? Де межа, за якою строгість переходить у диктатуру? Як пояснити дівчинці, що довіряти не можна нікому, навіть тату, бо й вони інколи мають потворні секрети у шухлядах своїх столів? Як пояснити ще малій дитині, що ніяка книжкова досконалість не варта того, аби боятися попросити допомоги?

Саме через Джексона і його взаємодію з дочкою ми розуміємо — немає універсального рецепту, ти ніколи не знаєш наперед, чи хороший ти тато. Все, що ти можеш — просто любити свою дитину, довіряти, підтримувати її, навіть у момент, коли на ній фубтолка з паскудним написом.

«Злочини минулого» — це не класичне детективне розслідування, з дотриманням процедур і покроковим рухом до істини, це складна плутанина обставин: випадковості, зустрічі, збіги, фрагментована оповідь, яка переносить нас з одного часу в інший, лінії доль і злочинів різних часів зав’язуються у сюжетний вузол. Його розв’язання не є аж дуже віртуозним, вигадливим, а чи несподіваним, але в тому — певна життєва прагматичність і приземленість історії. Саме тому вона залишає по собі непозбувний присмак трукрайму.

Але варто тримати в умі, що розслідування детектива Джексона Броуді — це серія книг. Тому найбільше нарікання викликає фінальне передозування цукровістю. Як на мене, вона не аж пасує цій історії, вона дещо заграє з кліше, а ще — особисто мені — ламає сприйняття головного героя. Хоча, якщо зважити на мною ж сказані слова про самотність і зубний біль, можливо, це така собі радикальна екстракція того самого зуба. Натяк, що больовий синдром минулого можна анестезувати надією майбутнього.