Чому я написав «Життя хлопчика» Роберт Маккаммон

Виявляється, легше написати книгу, аніж написати про книгу, яку ти написав.

Чи є у цьому сенс? Так є. Мабуть, тому, що вже написана книга наче вирубана у камені. Тут уже ні зменшити, ні додати, все на своїх місцях. А може, й ні, бо письменник, якщо йому пощастить, ще не вирубаний у камені і перебуває в дорозі, тобто дізнається дедалі більше про те, як писати. Тому іноді важко озиратися на попередні роботи: неминуче знайдеш таке, що захочеться прибрати або додати, але кам’яну брилу не зрушити.

В той же час зауважу: оглядаючись назад і перечитуючи «Життя хлопчика», я знаходжу небагато такого, що хотів би змінити. Завжди вірив: коли робота над книгою добігає кінця, великий успіх для автора, якщо в ній виявляться п’ятдесят відсотків того, на що він сподівався, коли починав свою працю. Завершивши «Життя хлопчика», я виявив у ньому, на свій подив, близько дев’яноста відсотків того, що сподівався побачити на сторінках цієї книги.

Коли я пишу, ніколи не маю чіткого плану. У мене є, як я їх називаю, «ключові сцени»: те, що відбувається на початку, у середині і ближче до кінця – і, як я сподіваюся, дозволяє мені йти у правильному напрямку. Якось я спробував використати план і не закінчив книгу. Я вже знав усе, що має статися, так у чому сенс?

Мабуть, я намагаюся сказати, що пишу насамперед для себе: хочу стати «першим читачем». Хочу писати книги, які прочитав би для задоволення, якби так старанно не працював, щоби написати їх. У цьому є сенс – принаймні для мене, – і такий підхід до письменства завжди дає мені можливість щось передбачати у майбутньому.

Отже, якщо ви тримаєте у руках нове видання «Життя хлопчика» і переглядаєте цю мою балаканину, ви, можливо, вже прочитали книгу або збираєтеся читати її вперше. Думаю, я зумів вам пояснити, чому написав цю книгу, але спочатку дозвольте дати вам відповідь на питання, яке мені часто ставлять у зв’язку з цим твором.

Питання наступне: чи не є «Життя хлопчика» автобіографічною книгою?

Відповідь: так. І я справді вважаю себе персонажем книги. Але я не Корі – головний герой. З ким же я найбільше ідентифікую себе в книзі «Життя хлопчика»? Про це розповім трохи згодом.

Про книгу. Вона починалася із загадкового вбивства в маленькому південному містечку, і передбачалося, що в ній виявиться ще одна таємниця, пов’язана з іншим містечком, яке було затоплено і опинилося на дні озера. Головним героєм мав стати шериф, і… о боже, тут мене потягло в сон!

Я довго й уважно перечитував дві сотні вже написаних сторінок і вирішив, що цей сюжет не спрацює: у картинці не було життєвих рис. Протягом кількох років я пам’ятав історію хлопчика, який хоче стати письменником, і події, що відбуваються в його рідному містечку, які вплинули на його життя, але весь час відкладав усе це в довгу скриньку. І ось у моїй голові знову виникли південне місто та вбивство, і я подумав… добре, спробую написати книгу про хлопчика.

Я почав писати «Життя хлопчика» без жодного плану, але ідей у мене було багато. І раптом картинка заграла барвами. Вона набула рис жорстокого життя, яке я раніше рідко відчував у своїх творах. Я швидко переглянув написане. Тепер, не кажучи вже про те, що робота над книгою не була важкою та мені не доводилося багато обдумувати і працювати сотні і сотні годин, «Життя хлопчика» дійсно просувалася, і мені доводилося лише злегка повертати кермо, щоб вказувати на правильний, на мій погляд, напрямок.

Отак буває з письменством, така це штука. Коли не пишеться, жодна душа на світі тобі не допоможе. Ні дружина, ні брат чи сестра, ні найкращий друг, ні редактор. Ніхто. Тому що ніхто не розуміє твоєї роботи так, як ти сам. Якщо виникає проблема, вирішувати її прийдеться тобі, і лише тобі.

І навпаки: коли робота йде добре… що можна сказати? Що я чую співи ангелів? Чую музику сфер чи щось подібне? Що кожне передбачення долі свідчить: «Великий успіх чекає на тебе попереду, якщо ти чогось не наплутаєш»?

Думаю, щось на зразок цього. Коли робота йде добре, ти бачиш, що картинка набуває справжнього життя: люди реальні – ти знаєш їх, бачиш їхні обличчя та розумієш, що якимось чином твориш життя… Не думаю, що у світі є більша радість.

Коли робота над «Життям хлопчика» виявилася закінченою, я відчував ейфорію від того, що зробив. Я відправив книгу видавцеві, думаючи при цьому: «Рік, вони подзвонять тобі, будучи на сьомому небі, і скажуть, що й не підозрювали в тобі такого таланту, не схожого ні на що, і як вони раді, що тобі вдалося виконати таку чудову роботу».

І я чекав. Довго чекав. Нарешті мені зателефонували.

«Рік, послухай. Ну, ти знаєш… Щодо книги. Нам вона дійсно сподобалася, але… Це історія про вбивство, і ти зіб’єш з пантелику читачів: вони думатимуть, що книга автобіографічна. Знаєш, тобі доведеться викинути все, що ти написав про місто та його людей, і зосередити увагу на вбивстві».

Вибачте. Вибачте. Я тільки… мабуть, щось не гаразд із телефоном. Вибачте.

Зібравшись із духом, я передзвонив і сказав: «Ми обговоримо те, про що ви говорили, у вашому офісі завтра». Потім я поїхав до аеропорту з хлопцем з Бірмінгема, Алабама, без жодної літературної освіти, але тим, хто любить читати і писати, і з почуттям, що цього разу мені належить відстоювати те, у що я вірю. І я полетів у Нью-Йорк, щоб зустрітися віч-на-віч з важливими видавничими шишками.

Я сказав, що в книзі нічого міняти не можу і, якщо вони продовжать наполягати на цих змінах, мені доведеться розірвати підписаний з ними контракт, нехай навіть через це веселе багаття моєї кар’єри перетвориться на попіл.

Вони навели деякі факти та цифри з діаграмами, що висіли на стіні, про те, які неприємності трапляються у письменників, які намагаються вийти за межі відведених ним рамок, але потім сказали: «Гаразд. Нехай буде по-вашому: ви автор, і, якщо ви так переконані у своїй правоті, ми покладаємося на вас».

Це було чудово! По-справжньому чудово. І все ж таки… Розумієте, коли хтось дивиться на ваше дитя і каже: «Ну що ж, дуже миле, добре і сильне», – частка радості творіння випаровується. Частка бажання, що змусило вас стати письменником, дуже тихо виходить за двері.

Книга «Життя хлопчика» була написана не для дітей, але за роки, що минули з її першої публікації, вона отримала величезну аудиторію серед юних читачів. Не знаю точних цифр, але її вивчають у школах у всій країні. Я знаю це, тому що багато разів виступав перед школярами та студентами, які вивчають англійську мову, у гімнастичних залах та аудиторіях. Одного разу я отримав листа від шотландського джентльмена, якому було за вісімдесят, іншого разу – від тринадцятирічного хлопця з Сіетла, і обидва писали, як їм сподобалася книга. Думаю, вона тепер видана у всьому світі. Дивно бачити обкладинку японського видання із зображенням Корі, що стоїть на березі озера.

Мушу згадати ще про один отриманий лист, бо він став для мене… не знаю навіть, як мені описати свої почуття.

Декілька років тому мені написала жінка і повідомила, що помер її старий батько, який попросив перед смертю, щоб екземпляр його улюбленої книги поховали разом з ним. Вона хотіла, щоб я знав про це.

Її батько знову і знову перечитував цю книгу. Він робив це так часто, що твір перетворився для нього на постійного супутника та співрозмовника.

Нещодавно я побував у великій книгарні, причому не в моєму рідному місті, і натрапив на стенд, позначений як «стіл класиків». На цьому стенді стояли романи Діккенса, Гюго, Стейнбека, Твена, Жюля Верна, Апдайка, Воннеґута ... Все, що вчителі рекомендують для читання учням щоб світ не став гіршим.

Там же була і моя книга. «Життя хлопчика» лежало серед цих книг, цих великих імен.

Моє дитя.

Я сумніваюся, що зможу написати ще одну книгу, гідну опинитися на цьому стенді. Бог свідок, я намагатимуся. Але тут уже є одна моя книга, і, гадаю, однієї достатньо.

Персонаж, з яким я насамперед ідентифікую себе в «Життя хлопчика»?

Ви вже зрозуміли. Це Вернон, мрія якого зруйнувалася під вагою дошки з діаграмою, що впала зі стіни. Тому що він не витримав життя у тому офісі в Нью-Йорку. Тому що без бою повернувся додому в Зефір і відгородився від навколишнього світу.

«Він прокинувся і був живий»

Я завжди хотів десь використати цю фразу. Мені здається, це вдале місце.

Якщо ви читаєте «Життя хлопчика» вперше, я сподіваюся, що воно вам сподобається. Сподіваюся, що завдяки ній ви зможете побувати у місцях, про існування яких навіть не здогадувалися… у місцях, про існування яких, можливо, забули.

Якщо ви читаєте книгу вдруге або втретє, ласкаво просимо до Зефіру знову! Ви знову прочитаєте про життя Корі і про його світ, про літні дні, що вічно тривають, про чудові таємниці, про приховані від стороннього ока місця і магію, яка є в кожному з нас, просто іноді вона згортається калачиком і лягає спати, чекаючи, коли її найкращий друг повернеться додому.

P.S. Цього року книзі «Життя хлопчика» – вершині творчості Роберта Маккаммона виповнюється 32 роки. Книга отримала ряд престижних нагород: Премію Брема Стокера (1991), Міжнародну премію фентезі (1992), Велику премію Уяви (1993), Премію альманаху «Gigamesh» (1994) та «Мармурового фавна» (2001). Її перекладено 20-а мовами, а нещодавно Маккаммон повідомив, що права на його роман придбало ще й грецьке видавництво «Klidarithmos» (це буде перше видання грецькою мовою).

Від 30-ї річниці книги «Життя хлопчика» її знову перевидали у Франції, Польщі, Італії та вперше у Чехії та Туреччині. Чекаємо на українське видання, правда?

Посилання на всі видання роману «Життя хлопчика»