...і постане Лазар

...і постане Лазар

I’ve got scars that can’t be seen

David Bowie, “Lazarus”

Сьогодні ми перетнемо межу й опинимося під владою темряви. Світло згасає, близиться зима, стрічання мертвих у день всіх святих і нечестиву ніч знаменує перехід від сірки до ртуті, від Якіну до Бохазу, від творення до споглядання. І відбудеться це вночі, бо ж Вона зрівнює всіх. А значить, у нас ще є час, аби поговорити про Посталого і Воскреслого – про Лазаря.

Якщо відкинути канонічні біблійні конотації, можна впевнено сказати, що в сучасній культурі Лазар асоціюється в першу чергу з лебединою піснею Девіда Бові «Lazarus», що вийшла за два дні до того, як сам музикант покинув цей світ. Те, що Бові перетворив власну смерть на свій останній перфоманс, не тільки завершує історію його персонажів, але й створює нового – того самого Лазаруса, що переходить на вищий рівень буття. «Лазарус» Світлани Тараторіної, що вийшов друком восени цього року у видавництві «КМ-Букс», розповідає схожу історію: головному персонажу також доводиться відправитись у подорож на інший бік існування, проте на цьому схожість з образом Бові завершується.

Аби впорядкувати враження від роману, пропоную скористатися улюбленим прийомом Кровлі та Лінча, а саме – розбити територію думок на дві ложі, Чорну та Білу. У Чорній живуть злі духи, що намагаються зігнати читача на манівці чи зовсім відлякати від книжки, а у Білій – порядні помічники, що вказують шлях і допомагають долати перешкоди. Але перед тим, як заведено...

Червона завіса

У Києві застрягнув столичний потяг – «здригнувся, проїхав ще кілька ярдів, протяжно свиснув і зупинився». Місцева «укрзалізниця» обіцяє, що все налагодять до наступного ранку, та всім, хто хоч раз подорожував українським потягом, зрозуміло, що навряд. Знайомо? А тепер уявіть, що все це відбувається у 1913 році, а серед пасажирів нещасливого рейсу числиться Олександр Петрович Тюрин, сищик у чині підполковника, що прибув зі столиці Російської імперії та дуже хоче повернутися додому. Там на нього чекає коханка – повія Тамара, – спокій та... люди. Звичайні гомо сапієнси, майже як ми з вами (вибач, бабайко). А тут, у Києві, розташована Межа, і тому серед місцевих можна зустріти водяників, чортів усіх рівнів, русалок, нявок, вовкулак і решту нечистого зброду. Вони живуть на рівних правах із людьми, оскільки держава видала їм офіційні «вольності», і тому місто виглядає як маленький акваріум, куди заселили ящірок, жаб, равликів та підлітка-крокодила водночас. Зрозуміло, що в Раді є представники як від людей, так і від інших створінь, певні райони міста належать тільки «видам» або виключно дітям Адама, а вплив на спільноту ділять між собою радикали-расисти (організація «Двоголовий Орел») на чолі з Вальдемаром Голубєвим та націоналісти від нечисті під керівництвом алконоста Дмитра Донцова. І саме у той час, коли Тюрин застрягає у Києві, місто зворушує гучне вбивство людського хлопчика Андрія Ющинського...

Біла ложа

Перший добрий дух зустрічає нас ще поза межами книжки, і звати його піяр. «Лазарус» викликав настільки потужний розголос, що людині, яка стежить за сучукрлітом, оминути його увагою буде важко. Майже із першого дня продажів рецензії, відгуки, розіграші та акції рясним дощем пролилися на фейсбук та тематичні фестивалі, і це чудово, бо багато цікавих книжок лишаються поза увагою саме через нестачу промоції. У цьому випадку до активного просування роману долучилося чимало людей, та провідну роль відіграє сама авторка, Світлана Тараторіна. Всі охочі отримати автограф приносили додому не звичайний підпис на титульній сторінці книжки, але справжню червону печатку з тематичним знаком, зображеним на обкладинці. До речі, оформлення палітурки також активно сприяло планам Лазаря із захоплення світу: стильна кольорова палітра, криваві плями, стилізована під 1913-й світлина авторки – все це, зведене докупи Ігорем Дунцем, справляє необхідне враження. Відповідно, коли читач береться за «Лазарус», то вже має непогане уявлення про книжку.

Наступний провідник з Білої ложі – це світ роману. По-перше, тут нема ельфів, орків і дворфів, що вже відрізняє книжку від третини українського фентезі. По-друге, змальовується не забуте село у Карпатах, де живе всемогутній мольфар, чугайстер з мавками не складають весь бестіарій твору, а любов не є рушійною силою всього на світі, якій підкоряється навіть сюжетна логіка – тобто «Лазарус» відособлюється від ще однієї третини сучукрфентезі. Так, іноді бракує логічних зв’язків (скажімо, чому історія світу, що так відрізняється від нашого, зрештою склалася майже ідентично?), проте основним засадам розбудови «лору» це не заважає. Ви швидко навчитеся відрізняти персонажів-нелюдей від гомосапієнсів за поведінкою та мовою, зрозумієте причини напруги у місцевому суспільстві, а також задумаєтесь над проблемою расизму як у книжковому, так і в реальному світі – це, за словами авторки, було однією з провідних думок при написанні книжки. Приємно вражає розмаїття створінь, а також невеличкі особливості кожного з них: вовкулаки схильні до кумівства, водяники надають перевагу всамітненню своєї спільноти, а перелесники влаштовують клуби, де обговорюють свої романтичні пригоди.

Третя представниця світлої сторони книжки – це структура. Роман поділений на кілька «справ» сищика Тюрина, і це неабияк полегшує сприйняття багаторівневої історії – персонаж не просто розслідує злочини, пов’язані з нелюдями, але й намагається вирішити внутрішній фройдівський конфлікт зі сприйняттям батька (той покинув родину, коли Тюрину було дванадцять), зачитується книжкою «Лазарус» і намагається зрозуміти, наскільки правдива історія про мати нечистих Ліліт та великого Змія Обадію-бека, розмислює над тим, людина він чи тварюка тремтяча, активно трипує під дією місцевого наркотика, а також намагається уникнути гарбуза від привабливої психіатрині. Усе це – на тлі глобального протистояння між різними соціальними групами, а також несподіваної появи [спойлеру]. За таких обставин поділ сюжету на окремі детективні епізоди, що мають чіткий початок та (майже) чіткий фінал, допомагає не загубитися і сприймати нові відомості дозовано, невеличкими порціями. А відчутний вплив захоплення Світлани містично-детективними серіалами на кшталт «Справжнього детектива» та «Твін Пікс» лише підсилює задану атмосферу.

Скромний, але дуже важливий дух, що ховається за спиною у другого, відповідає за історичну достовірність. Зрозуміло, що «Лазарус» – не історія про «попаданців» (і слава Змієві), проте авторка провела окреме дослідження та населила свій твір альтернативними версіями реальних історичних постатей. Серед них зустрінуться як відомі діячі на кшталт Михайла Булгакова, Ігоря Сікорського чи згаданого Дмитра Донцова, так і менш знані громадяни Києва почату ХХ ст – Репойто-Дубяго, князь Басараб та інші. Хоч це і не впливає на сюжет, все одно приємно знати про таку увагу до деталей.

Аж тут у небі спалахує блискавка, просто під ногами з’являється гармонбозія, а порив божевільного вітру заносить нас до Чорної ложі...

Чорна ложа

Стати новим взірцем українського фентезі книжці заважає нечестива трійця. Ці духи слабші за мешканців Білої ложі, проте мають достатньо впливу та хитрощів, аби збентежити читачів роману.

Для мене першим недоліком книжки стала авторська мова – або специфіка роботи літературного редактора. І, ні, мова не про специфічний правопис, притаманний 1913 – його у «Лазарусі» якраз немає, а про надмірну пристрасть до безособових речень і асиндетонів. Наприклад, «Топчій розвернувся. Вже кілька секунд тривожно вдивлявся у височінь». Чи «[…] проказав Тюрин. Був собою задоволений». Рубаний стиль проявляється насамперед там, де вчасне втручання коми і займенника врятувало би ритміку тексту та сприйняття абзацу загалом. Зізнаюся чесно, це дуже відволікає від занурення у світ та атмосферу – місцями образ рерайтера, що розбиває одне речення на два, вимальовується ясніше, ніж постать самого головного персонажа. Найсумніше у цій ситуації – те, що вона технічна, а значить – все можна було виправити на стадії редагування.

Наступний темний дух – це зграя роялів у хащах, готова вистрибнути за першої нагоди. Детективна складова сюжету затягує та інтриґує рівно до моменту розв’язки, коли рояль, здійснивши вишуканий пірует, приземляється просто на голову таємниці або антагоніста. Скажімо, Тюрин може несподівано (і дуже вчасно) згадати/прочитати/отримати звістку про інформацію, що рятує всю справу, або взагалі знайти відповідь у маренні під «сухим варенням» – так називається місцевий наркотик, – навіть якщо в попередньому реченні сказано, що «це так не працює, видіння приходять самовільно». Ясна річ, що події відбуваються у фантастичному світі, проте будь-який вимір має діяти за певними законами, навіть якщо читачеві вони достеменно невідомі. Вводити певне правило, аби одразу ж його зруйнувати – не дуже вдала ідея. І хоч далеко не всі справи Олександр Петрович розв’язує викликом струнних ударно-клавішних інструментів, удар мечем по одному вузлу помітно впливає на бажання розв’язувати інші.

Нарешті, третя і остання істота, що постала проти «Лазаруса» – це мотивація персонажів. Сам Олександр Тюрин прописаний чудово: ми дізнаємося про його дитинство, про стосунки з батьками, про кохану дівчину, про особистий зв’язок із Києвом – тут все, як треба. Проте інші дійові особи часом сходять на декорації, що допомагають підкреслити певні риси Тюрина або вплинути на його роздуми. Вони спрямовані не на себе, а на нашого ГГ, причому якщо у випадку з харизматичним околодочним Парфентієм Кіндратовичем Топчієм це зрозуміло – його приставили у відділку до Олександра Петровича помічником, – то інші «високопоставлені чини» опираються йому, аби показати його характер, коряться, аби продемонструвати мужність і впевненість, поважають, аби підкреслити вагу у суспільстві. Якби все це диктувалося особистими інтересами персонажів, якби вони переслідували власні цілі, а не просто жили сірим життям, що до нього раптом увірвався Тюрин, то книжка виглядала б живішою, а прихильники вже почали б писати фанфіки та пейріти Топчія з Василиною Айс.

Звісно, окремо на кожного з духів трійці можна заплющити очі, проте разом вони здатні помітно вплинути як на сприйняття певних елементів світу, так і на текст загалом.

Дзеркало

Зрештою, будь-яка рецензія має зводитися до висновку: чи радить рецензент читати книжку, чи ні. У випадку з «Лазарусом» маю чітку однозначно відповідь: так. Попри всі згадані негаразди, роман вже став подією і досі набирає обертів, а значить, прямо впливає на становлення нового українського фентезі. «Лазарус» самобутній і в чомусь схожий на свого головного персонажа – неідеальний, в чомусь різкий, але харизматичний та унікальний. Тим паче, що ця книжка – письменницький дебют Світлани Тараторіної у великій формі. Сподіваюся, робота над сіквелом уникне зайвого поспіху, аби відповісти на всі питання, що ставляться наприкінці роману, а також довести Олександра Тюрина до кінцевої мети його довгої подорожі.