CLAMORIA

Крик, як і біль, може бути нестерпним. Я пишу ці рядки, і руки мої тремтять.

Кілька тижнів тому жага до подорожей привела мене до Фрайбургу, німецького міста-побратима нашого Львова. Його чимала, розлога територія лякала мене, і, либонь, тому я внадився проводити вечори в невеличкому пабі «Вареллі» на самісінькій його околиці, до якої підступав Чорний ліс.

Мені подобалася химерна італійська назва пабу, подобалися диваки, які його відвідували – особливо сліпий піаніст із вівчаркою-поводирем. Музикантові завжди наливали за рахунок закладу, а вівчарка радо дозволяла себе пестити. А ще мені гадалося, що таким чином я зможу скуштувати справжнього бюргерського колориту.

Проте не буду дурити ні вас, ні себе – для цього замало часу й, тим більше потреби. Вперше я прийшов туди, бо «Вареллі» розташувався якраз навпроти найдешевшого хостелу у Фрайбурзі, а надалі мене вабило до бару те, що вабить усіх одинаків – безодня лагідних очей, які обіцяють солодке забуття.

Я кляв себе за те, що одразу не познайомився з нею, та круглолиця брюнетка з тендітним носиком і аристократичними губами щовечора сиділа за тим самим столиком, немов чекаючи на кавалера, який раз пор раз ламав обіцянку й натомість пиячив у фрайбурзьких нічних клубах.

Подіяло свіже вечірнє повітря, або ж повний місяць, не знаю, та третього вечора я набрався сміливості й спробував заговорити з нею. Я вже сягнув у кишеню по німецький розмовник, коли незнайомка жестом зупинила мене, сором'язливо всміхнулася й спитала англійською, як мене звуть.

Її мова була плавною й гіпнотичною, з ледь відчутним акцентом, і ми проговорили з нею весь вечір, ледь торкаючись напоїв, а коли господар гучно сповістив «Geschlossen!», я заметушився, дістаючи гаманця, та коли звів погляд, на місці дівчини було порожньо.

Та я дарма переймався – наступного вечора вона так само чекала на когось, і в мене зажевріла надія. Ми сміялися, коли згадали, що не назвалися один одному, і я дізнався, що звуть мою чарівницю Джоан Бланк.

Щодня я блукав вулицями міста, фотографував дзвіниці та потаємні підписи архітекторів на стінах будинків, чиє каміння ховало прадавні алхімічні секрети, і в шелестінні трави, у луні в затінених провулків мені чулося шепотіння її співучого голосу. Час налипав на підошви моїх черевиків, болотом прив'язував мне до дійсності, тоді як палаючий розум чекав сутінок, коли відкриються двері пабу «Вареллі», і я зможу просочитися до його нутра разом зі звичайним людом – втомлено й невимушено, немов для того, аби розважити самотність келихом пива.

Щойно звечоріло, а я вже був під дверима пивниці. Я стовбичив там з чверть години, чекаючи відкриття, і мій блукаючий погляд зачепився за дивину на протилежному боці вулиці: біля риштака вовтузилося й тихенько нявчало кошеня. Вочевидь, його лапка застрягла між залізних прутів, і воно борсалося, намагаючись видертися; його плач дедалі гучнішав, поки не перетворився на розпачливе виття.

Я віджбурнув цигарку й рушив до нього. Війнув потужний вітер, і в очі мені сипнуло піском. Прикриваючи обличчя долонею, іншою рукою я обережно протер очі: за прути риштака хвостом чіплялася яскраво-зелена змія, верхня частина її тіла обгорнулася навколо лап кошеняти, а пласка голова з рубіновими очами немов приклеїлася до мордочки бідолашної тварини. Паща змії розширилася, хвіст відпустив метал та обкрутився навколо теплого пухнастого тільця.

Повіки черконули піском, різонуло болем, і я замружився. Потекли сльози. Я розчахнув червоні очі – над риштаком майорів чорний пластиковий пакет. Дмухнув вітер, і пакет, припав до землі, наче жива істота. На мить мені здалося, що це те саме кошеня, та не встиг я підійти ближче, як позаду грюкнуло й басовито загуркотіли перші відвідувачі «Вареллі».

Я зайшов досередини, і Джоан вже чекала на мене.

Час збігав швидко, аж надто швидко – замість грузького болота він перетворився на прудкий струмок. Тому коли Джоан запропонувала прогулятися й показати мені місцину, де вона колись займалася балетом, я радо погодився. Принаймні сьогодні «Вареллі» не обмежуватиме нас своїм суворим графіком.

Ми вийшли з теплого затишку пабу, і Джоан повела мене стежкою, яка оминала кілька поодиноких будинків, а тоді занурювалася в темний ліс. Коли світло цивілізації залишилося позаду, вона посміхнулася та дістала червону свічку. Я підпалив її своєю запальничкою, і ми поволі рушили далі. Свічка видавала приємний, масний аромат, і ми сміялися, коли вогник пирхав, натрапивши на особливо примхливу грудку воску. Дерева навколо нас здіймались у височінь колонами древнього храму природи, і ми йшли крізь ліс, наче два паломники, поступово наближаючись до його найзаповітнішої святині.

Ми вийшли на галявину, і нас осяяв холодний ліхтар місяця. Джоан всміхнулася й війнула рукою вперед – ледь відвівши від неї погляд, я побачив, як просто проти нас височіє темна шпичаста громада. Ніжні губи Джоан легенько торгнулися мої щоки, і, не даючи мені отямитися, вона потягнула мене до залишків своєї колишньої школи, до її кістяка, що вистояв з часів страшної пожежі в 1977 році.

Зачувши наше наближення, з руїн зірвалося вороння та з клекотом шугнуло в нічне небо, розвіявшись над чорними пагорбами лісних хащів. Дівчина міцно стискала мою руку, впевнено крокуючи вперед, до печери, що колись, вочевидь, була центральним входом до школи – над нею виднілися залишки майстерної позолоченої ліпнини. Вогник свічки ковзнув металом уцілілої меморіальної таблички – «Desiderius Erasmus», ледь встиг прочитати я, перш ніж ми занурилися в нутро мертвого будинку.

Мертвого? Мені здавалося, що стіни дихають на мене утробним жаром давнього згарища. Переконуючи себе в тому, що це всього-на-всього тепло свічки та моє власне збудження, я йшов далі. Джоан впевнено вела мене то пустими, то захаращеними коридорами, і подекуди я міг навіть розрізними квітковий візерунок на поплямованих цвіллю та сажею пасмах облущених шпалер. Подеколи всередину долинав свіжий нічний бриз, роздуваючи залишки гардин та фіранок. Крізь дірявий дах лилося місячне світло, а в певних місцях воно плямувало закопчену підлогу яскравими блакитними, жовтими та червоними фарбами.

Ми йшли довгими галереями, розгортаючи на ходу обважніле од пилу павутиння, занурюючись у надра будинку. Джоан невблаганно йшла вперед, аж поки не зупинилася перед глухою стіною. Її обличчя палало в сяйві свічки. «Ти хочеш пізнати мене?» – «Так» – «Тоді покажу тобі своє минуле».

Вона ступила вперед, і стіна зникла. Ми опинилися у вогкій, спекотній темряві. Щось ковзнуло моєю вільною рукою і перекинулося на підлогу, плеснувши блискучими скалками – чорна від кіптяви скульптура павича грюкнулася на підлогу, розкинувши вусебіч залишки барвистого пір'я. Не стишуючи ходи, Джоан тихенько засміялася.

Раптом вона заклякла на місці. Я ледь не збив її з ніг.

– Мати… – сказала Джоан.

Голос спотворився, перекрутився, і звуки склалися в інше слово: «Маркос».

У пітьмі попереду зблиснула пара жовтих очей.

Я закричав. Моя провідниця засміялася. Її пальці стиснули мою руку, враз перетворившись на холодну, чіпку лапу. Я сіпнув її до себе, і, війнувши пишним волоссям, на мене озирнувся вишкірений череп.

Мій вереск заповнив увесь простір, відлунюючи від стін і знову вдаряючись у них, посилюючись, зростаючи, викривляючись, набуваючи хрипких, вискливих нот, роздираючи мою голову зсередини.

– МАРКОС! – гримів той крик.

Жовті очі линули до мене, обличчя навколо них набувало власних обрисів – мозаїка, посічена ритвинами шрамів та зморшок, склалася в жаску, обважнілу від мертвої шкіри морду прадавньої карги.

Я щосили сіпнув рукою, і в моїй долоні порснули курявою зотлілі фаланги пальців. Майнуло волосся, заскреготали, ламаючись, сухожилля, і в хмарі пилу на підлогу опустилися сірі кості скелету.

Пожбуривши кості в жовті відьомські очі, я кинувся бігти. Мабуть, якби я перестав волати, то почув би позаду мляве, старече човгання, та я не міг зупинитися. Мій крик котився пустими коридорами, збивав мене з пантелику, не давав зорієнтуватися, та я не міг зупинити ні біг, ні лемент.

– МАРКОС!

Немов два нарциси, попереду розквітли два сяючі ока.

Я позадкував, і, крутнувшись, кинувся в інший бік.

Ноги об щось перечепилися, я впав на підлогу, роздерши долоні. Підлогою задзеленчало скло. Та, хапаючи ротом повітря, я продовжував репетувати.

Наді мною зависли жовті котячі вирла, а під ними, немов червоне провалля, розчахнулося майже беззуба паща.

Не зводячи з них погляду, я конвульсивно намацував підлогу в пошуках бодай чогось, бодай якоїсь зброї. Я ж чув те брязкання. Пальці наштовхнулися на щось видовжене та металічне й миттєво стислися в кулак.

– МАРКОС! МАРКОС! МАРКОС! – забився в конвульсіях простір.

Ні на мить не змовкаючи, живлячи какофонію власним криком, я скочив уперед, замахнувшись на власну смерть.

Шпичак у моїй руці вгрузнув у плоть під червоною безоднею. Миттєво темряву прорізала цівка яскравої, наче лава, крові. В мій мозок втрутилася страшна, чужинська думка – втомлена, розчарована («….знову… це трапилося знову…»), проте наскрізь просякнута гноїстим, ядучим, задушливим злом.

Гадаю, то була остання крапля для моєї психіки. Відскочивши від потвори, я метнувся повз неї. Здається, я проломив зотлілу стіну й вилетів на сходи, а потім…

Важко сказати напевне. Над ранок я прийшов до тями на узбіччі дороги, з обох боків якої чорнів ліс. Увесь мій одяг та шкіру вкривав шар пилу та сажі. Вочевидь, мій внутрішній компас мене не підвів, адже за годину я вийшов до свого хостелу, і на залишки грошей купив квиток на літак. Не гаючи ні хвилини, я вимився в душі, скидав до валізи всі свої статки й вискочив на вулицю. В останню мить я наважився глипнути в бік бару: на місці, де колись стояв заклад із незвичною італійською назвою, чорніло згарище. Подекуди з-поміж обвуглених дощок пробивався зелений бур'ян.

Коли я повернувся, друзі питали мене, чому це я почав фарбувати волосся. Я вирішив не казати їм, що каштанове волосся стало геть білим – зайві питання, зайві питання…

Однак не встиг я й сам загадатися, чи то були не витівки мого розуму, як до мене почав повертатися спотворений крик, який я чув на згарищі школи балету. Мій власний крик. Та цього разу мені не потрібно було розтуляти губ.

– Маркос.. Маркос! МАРКОС!

За вікном здійнявся вітер, а місяць роздвоївся й дивляться у моє вікно, немов очі нічного хижака.

Я пишу ці рядки, і руки мої тремтять.