«Мертві не вмирають»: що не так із «зомбі-муві» Джармуша

Злий жарт із глядачем, який все ж таки свідомо йшов на Джармуша (на оце от естетське, меланхолійне, інтелектуальне кіно) зіграв трейлер, знятий за всіма канонами комерційного кіно.

Але Джармуш не знімає комерційного кіно.

Інші очікували хоча б на переосмислення жанру «зомбі -муві»: «на постмодернове перекручування знайомих штампів та кліше, з яких, без перебільшення, на 90% складається жанр зомбі-муві».

Але Джим Джармуш і не збирався знімати зомбі-муві. Він взагалі ніколи не робив і, сподіваюся, не робитиме жанрове кіно. Всі його фільми анти-жанрові («Мрець» - анти-вестерн, «Зламані квіти» - анти-мелодрама).

Йти на Джармуша з очікуваннями взагалі нерозумно. Він режисер – деконструктор, у стилі Лінча. Недарма тут стільки питомо Лінчівських кадрів (наприклад, повільний рух авто, де світло фар готове у будь-яку мить вихопити з темряви кошмар). А ще у «Мертві не вмирають» Джармуш видався по-фон Трієрівськи жорстким. Практично без романтичних алегорій озвучив на весь світ свої песимістичні очікування щодо нашої цивілізації. «Добром все не закінчиться» - майже у першому кадрі говорить один з основних персонажів.

Джармуш стібеться з жанру, хоч і трепетно цитує Джорджа Ромеро.

На позір сюжет «Мертві не вмирають» типовий для «зомбі -муві». У світі сталася катастрофа – кляті капіталісти розпиляли якийсь там північний кряж, і Земля зійшла зі своєї вісі. Місяць дивно вібрує і мертві встають з могил. Навіть тут проглядається режисерська іронія. Джармуш наче кричить: «Земля зійшла зі своєї осі? Ви серйозно? Хто повірить у таке лажове пояснення зомбі-апокаліпсиса?» І наче сам собі відповідає – обивателі, споживачі «жуйко-жанрів», ті, хто не хоче думати.

Суспільство споживачів – головне джерело лобової атаки Джармуша.

Своїх жертв режисер знаходить у маленькому американському містечку - Центревілль. Там живе 700 недалеких громадян, які досі ненавидять чорних, готові палити в один одного за крадіжку курки, і пліткують про все, що здається не таким.

Першими помирають дурочки з кафе. А цей діалог, де жінки обговорюють нову власницю поховальної кантори (Тільда Суїнтон) цілком пояснює, чому саме так.
— Зельда, що це за ім’я взагалі таке?
(бла-бла-бла про те, яка Зельда дивна, але добре платить) Але ім’я красиве, нагадує мені про Зельду Фіцджеральд.
— А це хто?
Дружина Великого Гетсбі?
— А він хто?
— Такий богатенький чувак з 20-х, Роберт Ретфорд грав…
Ось і типовий портрет обивателя очима Джармуша - каша у головах, спричинена поверховими знаннями з тєліка.

Джармуш просто знущається з очікувань. До міста в’їжджає блискучий Понтіак із фільму Ромеро з трьома красивими і правильними з точки зору сучасного Голлівуду героями (білий, мексиканка Селена Гомес і чорношкірий). От хто всіх порятує, - думаємо ми. Але ні.

Всі помруть. Всі. Навіть ті, хто опирається. Ще один фак у бік «зомбі-муві» - канонічного «останнього, що вижив» не буде. Навіть лісовий бомж, що тримався далеко від спокус цивілізації, побачить неминучисть зомбі.

Найоптимістичнішою і водночас дуже старечою мені здалася сцена зі втечею підлітків з колонії. «Майбутнє за молоддю» – так і хотілося написати над цим кадром.

Врятується неземна Тільда Суїнтон. Але вона не належала кіно, тому їй можна. Тільда/Зельда повернеться туди, звідки прийшла – у небо на своїй блискучій іншопланетній тарілці. Я довго не могла пояснити цієї алегорії. А потім зрозуміла, що і це жарт. Джармуш зіронізував над вірою людства у супергероїв. Відразу видно, що Тільда непереможна, вона кришить зомбі одним змахом катани, але ось рятувати нікого не збирається. Для неї люди лише «цікаві екземпляри».

Джармуш стібеться із самого кіно. Стирає межі екрану. Ось звідки ці всі «я знаю, що буде, бо Джим дам мені почитати сценарій» і т.д.

Всі деталі говорять. Джармуш дуже любить деталі, і на розбір кожної можна віддати сторінку. Наприклад, не випадково замінює зомбі-кров на прах.

«Мертві не вмирають» - дуже «цвинтарне» кіно. Перед нами постійна кавалькада мерців – фізичних і духовних. І ось ми підходимо до гнітючого і простого як двері висновку: смерть неминуча. І що ж ми залишимо після себе? - розмірковує старий Джармуш. І відповідає: лише попіл і десь на маргінесі згасаючих нейронів відчайдушні примітивні бажання «кави», «вайфаю» чи «емендемсу».

І виходить так, що весь фільм Джармуша стає ілюстрацією до затертої моралі: «світ обивателів-споживачів приречений на вимирання». Інтелектуальний, меланхолійний, естетський Джармуш подає це недбало, навіть примітивно - як для тупих. Це дуже образило глядачів, особливо тих, що йшли на «Зомбі №100 баян». Але і це Джармуш робить свідомо. Свідомо грає сноба і зло плюється у бік… обивательського голлівуду і його глядачів.

В одному з інтерв’ю Джармуш пожалівся, що Лінч не може знайти гроші на нове кіно. (Лінч?! – це вже я дивуюся). Думаю, Джармуш сповнений песимізму і щодо своїх майбутніх проектів. Життя минає, Голлівуд хоче грошей, а масовий глядач - «муві-жуйок». І де ж місце некомерційним фільмам Джима Джармуша? Мабуть, у блискучій іншопланетній тарілці Тільди Суїнтон. «Всі ви - тлін», - каже розчарований Джармуш своїм фільмом. А може не так. Може його висновок життєрадісніший: «Хто розумний посміється, а той, кому у залу «Зомбі №100 баян» - сходіть жовччю!»

Так, це не найкращий фільм Джима Джармуша, хоч і сповнений його фірмової атмосфери. Але, дивна річ, попри щирий сміх під час перегляду, опісля мені наснився кошмар. І це вперше за багато років безкінечного перегляду горорів. То може не все так просто?